Розділ 160 — Поставка

Ю повернувся до маєтку. У Гнилому царстві Енріо він подивився, як подужчали Ніна з подругами, і домовився з демонолюдьми. Маго й Віктор мали привезти замовлений товар сьогодні пополудні, тож до того можна було б і відпочити. Але Ю сидів на дивані у вітальні не в найкращому гуморі.

А все через одного гостя.

— О! Повернувся, то хоч би сказав. Я тут ледь не здох від нудьги.

Диван зробили майстри з села Вуд Пейн, яке славиться виробами з дерева. Робили довго й старанно, тож він був у міру пружний, і сидіти на ньому було приємно хоч цілий день. А навпроти Ю на такому самому дивані розвалився в самих трусах Джозеф і почувався зручніше за самого господаря.

— Ти що тут робиш?

— Га? А що, схоже, ніби я щось роблю? Краще дай випити. Та-ак, сьогодні я б випив елю.

— Ти ж, здається, п'єш лише на свята?

— Ти ж повернувся, хіба не свято?

Джозеф відповів так, ніби Ю бовкнув дурницю. Маріфа стояла позаду господаря й тривожно дивилася, як він дедалі похмурнішає. Момо сиділа в Ю на голові й роздивлялася Джозефа, наче якусь дивину, а Намарі мацав його м'язи й захоплено охав. Лена ж захопилася гримуаром, який вважала подарунком від Ю, і нічого довкола не помічала.

— Маріфо, принеси елю.

— Слухаюсь.

Маріфа пішла на кухню. Там стояв холодильник, магічне знаряддя, яке зробив Ю. Маріфа дістала з нього барило з крижаним елем, налила повний кухоль і принесла.

— Ух! Оце я розумію! Холоднючий!

Джозеф одним духом вихилив кухоль, з насолодою видихнув і витер рота рукою.

— Ну й добре… То йди додому.

— Дурню. Хіба такого смачного елю одним кухлем нап'єшся? Гей, Маріфо, ще.

Маріфа глянула на господаря, і Ю, зітхнувши, кивнув.

— Е-ех, один ель — якось не те. Закуски б іще.

У Ю аж сіпалася жилка на скроні, але він пішов на кухню. Налив олії на розігріту пательню й кинув туди курячої шкірки. А поруч, у казанку з підсоленим окропом, зварив молоду сою в стручках.

— Г-господарю, таке я зроблю сама!

— Та нічого. Сидіти з Джозефом утомлює куди більше.

У вітальні Намарі стрибав у Джозефа на животі й дивувався, які тверді в нього м'язи. А Момо бавилася, смикаючи його за неголену щетину.

— Ух! Хрустка шкірка, та ще й з холодним елем, — оце щось!

Джозеф наминав гарячу хрустку шкірку й запивав елем. Сою він так само заїдав елем і знову простягав кухоль. Просив і просив, тож Ю звелів Маріфі принести ціле барило, гупнув його на стіл і сказав, хай наливає собі сам. Намарі й Момо їли сою поруч із Джозефом. Вони бачили, як смачно він п'є, і теж потяглися до елю, але Ю на них насварився, і обоє втекли надвір.

— Пополудні прийдуть гості, тож до того забирайся.

— Та що ти, хіба не можна й зі мною трохи повозитися?

— Старий здоровань серед білого дня не працює, а п'є. Як таких називають?

— Господарю, у дарк-ельфів таких звуть гоблінами-дармоїдами.

Ю й Маріфа мовчки дивилися на Джозефа, і він глянув на Лену, шукаючи порятунку. Та Лена вже не читала гримуар, а дивилася на нього так само холодно, як Ю з Маріфою. Джозеф допив ель і підвівся, наче тато, який у вихідний валяється вдома, а мама так на нього дивиться, що він не витримує й іде кудись із хати.

— А-а, Мофіс же казав, що має роботу, яку може доручити тільки мені. Е-ех, тямущому чоловікові й відпочити як слід не дають. Ой не дають~ Ой як важко~

Джозеф одразу вдав, що він страшенно зайнятий, і все зиркав на Ю, мовляв, бачиш, як на мене покладаються. Але Ю цій виставі анітрохи не вірив.

— Кхм… Мені вже час до Мофіса.

Джозеф поспіхом натягнув одяг поверх трусів і зібрався йти.

— Джозефе.

Джозеф уже майже втік із вітальні, коли Ю кинув йому ключ.

— Що? Я не брешу! У мене справді робота… Що це? Ключ?

— Від маєтку. Пополудні ми поїдемо на кілька днів. Поки нас не буде, господарюй тут як хочеш. Ель на кухні, вино й в'ялене м'ясо в підвалі.

Ю й дівчата не п'ють. А ель і вино в маєтку є, отже, тримають їх саме для нього. Джозефа трохи засмутило, що вони знову їдуть, але він зрадів, що йому довірили маєток…

— А то! Покладися на мене!

Звучало це дуже надійно.

Дорогу до маєтку Ю заполонили вівці, кози, корови й коні. Кілька пастухів із вівчарками пильнували, щоб череда не розбрелася, а довкола йшла охорона, яку найняли Маго й Віктор. Вози були напхані шовком, тканинами й меблями, а чимало, звісно, везли ще й в айтем-поучах.

— Ось усе, що ви замовляли, Ю, — вдоволено всміхнувся Маго. — Такий товар не соромно показати будь-кому.

— Та й мій товар нічим не гірший, ніж у пана Маго.

Біля брами маєтку два купці мірялися гонором. Маго торгував із Ю ще відтоді, як той був авантюристом рангу D. Інші торговці роздивилися, на що здатен Ю, надто пізно й відстали від Маго на крок, а то й на два. А тут пхається ще й купець із Вільної держави Гамельн, і цього Маго стерпіти не міг. Для Віктора ж такі сутички були не в новину. Біля королів і аристократів інших держав завжди вже крутилися свої купці, і він розштовхував їх і здобував довіру.

— Пане Вікторе, не треба так відверто змагатися. Мене з Ю, звісно, пов'язує куди більше, ніж інших купців. Але… і ви, певно, зможете з ним сяк-так зблизитися.

— Та що ви, пане Маго, я з вами зовсім не змагаюся. І, як на мене… для дружби з Ю Сато місця ще вдосталь.

Маго застерігав, Віктор у відповідь ще дужче його дражнив, а Ю не зважав на них і перевіряв худобу й товар.

— Начебто все гаразд.

— Ще б пак, це ж для вас, Ю. А куди доставити товар і худобу?

Це питання цікавило й Віктора. Певну здогадку він мав, але тут можна було побачити все на власні очі. Віктор привітно всміхався, але очі в нього дивилися пильно й гостро.

— Про це не турбуйтеся. Маріфо, займися.

— Слухаюсь.

Маріфа чемно привіталася з Маго й Віктором, і чорні вовки на чолі з Коро погнали худобу до маєтку. Хоч який великий сад, а кілька сотень голів туди не вмістилися б. Та худоба спокійно, без метушні, все йшла й ішла в браму, ніби її туди затягувало. Пастухи й охоронці дивилися на це, як на диво.

— Оце так. Здивували. А чи не можна глянути, що там у вас у саду…

— Звісно, ні.

Віктор такої відповіді й чекав, тож далі не пхався. Мур довкола маєтку й так був надто високий, а тепер через Хісуй ще й заріс травою й деревами. Ззовні зазирнути всередину було неможливо.

— Ю, а мені колись розповісте?

Віктор гладив вуса, і тут його рука завмерла.

— Знайомство в нас, мабуть, буде довге.

Ю ухилився від відповіді й дав обом по торбинці. Усередині були платинові монети, та ще й напхані під зав'язку. Охоронці й пастухи Маго, побачивши такі гроші, аж охнули. А от Вікторові люди й оком не змигнули. У цьому, можна сказати, і є сила гамельнського купця, який довгі роки обходить купців з інших держав.

— Ми ж при клієнті.

Маго не підвищив голосу, але сказав це твердо. Охоронці ніяково відвели очі, а пастухи взялися до роботи.

— Ха-ха, пане Маго, не сваріть їх, бідолах. Хто рідко бачить великі гроші, той завжди так охає.

Маго неприязно глянув на Віктора, але тут помітив, що Ю дав йому куди більше, ніж він чекав.

— Хм? Ю, щодо плати…

— Цього разу ви на мене попрацювали понад силу. Тож я доклав трохи зверху.

— Для «трохи» це забагато. Ох, Ю Сато, я вас просто…

Віктор уже хотів обійняти Ю, але помітив, що крізь шпарину в брамі пильно визирають Намарі й Момо, тож кахикнув і поправив комір.

— У вас кораблі є?

— Кораблі?

Маго й Віктор перепитали в один голос і переглянулися. Маго — невдоволено, а Віктор — з усмішкою.

— Та ні, не зважайте.

Ю бовкнув зайве. Обидва вже почули запах грошей, і в їхніх головах із шаленою швидкістю перебиралися кораблі, та ще й великі, купці, в яких такі кораблі є, знайомства, моряки, капітани. Двоє старих хитрих купців розуміли, що торгівля з Ю колись принесе величезні гроші, хай навіть доведеться знехтувати королями й аристократами.