Розділ 161 — Безіменний острів

Маго й Віктор передали Ю силу-силенну замовленого товару й худоби, ледь попрощалися й поспіхом поїхали. Вудс прийшов одразу після них, наче тільки й чекав, поки вони поїдуть. За ним ішли Кін і Гін. Обоє — нежить, і щоб не наробити в Камі зайвого переполоху, вони закуталися в мантії з головою.

— Здоров. Бачу, впорався.

— Дядьку, і це всі твої речі?

Ю запропонував Вудсові переселитися на острів ще тоді, коли мандрував без Ніни й решти. Так було безпечніше й для самого Вудса. Рано чи пізно хтось довідався б, що він знається з Ю, і цілком міг би взятися за коваля. На це здатен кожен, хто бодай трохи вміє збирати відомості, хоч одинак, хоч ціла організація. І справді, до Вудсової крамниці вже кілька разів пробували залізти. Одні звідкись довідалися про цінні матеріали й руду, що коваль тримав у задній кімнаті, і полювали на них, інші нападали й на самого Вудса. Тож Ю запропонував переїзд не просто так. Щоправда, всіх нападників до одного прибрали Кін і Гін.

— Усі мої речі й інструмент — в айтем-поучі, що ти мені дав. Слухай, а мені точно можна було взяти таку неймовірну річ?

Вудс розреготався й поплескав по айтем-поучу, прив'язаному до пояса.

— Ну, то ходімо.

Вони з Ю пройшли браму, і Вудс аж охнув від здивування.

— О-о?! Щ-що це? Піксі? А оті, що світяться, — духи?

Перед Вудсом у повітрі висіло понад сотню піксі й безліч кульок світла. Рудоволоса піксі помітила Ю з ковалем, пирхнула й підлетіла.

— Ну чого ви там возитеся? Ходімо вже.

— Піти можна. Тільки ж серед вас затесалися чужі.

Рудоволоса піксі здригнулася, а з нею й усі довкола.

— Т-та що ти… Нема таких. Нас і раніше стільки було. Правда ж? Скажіть, правда?

— Не бреши. Я вас усіх пам'ятаю в обличчя. Оцієї не було, отієї, он тієї.

Піксі почули, що Ю пам'ятає кожну в обличчя, і щоки в них порожевіли.

— Х-хм. То ти нас розрізняєш. Он як… он як… — захихотіла піксі.

— Нема чого хихотіти. Момо!

Момо ховалася за спинами інших піксі. Коли Ю її покликав, вона геть розгубилася й несміливо визирнула.

— Стривай. Момо не винна. Вони жили в лісі неподалік, а там їх то люди ловлять, то монстри нападають. Тяжко їм.

Зеленоволоса піксі говорила невиразно, по-дитячому, але благала Ю щосили. А решта підхопила хором: «Правда, правда!»

— Вона правду каже! Та й духів ти он скільки з собою береш, то хай і нас трохи побільшає! Можна ж? Ну можна? Чи ні?

— Духи самі злетілися. Момо!

Ю покликав її вдруге, і Момо вийшла з-за спин піксі, ніби здалася. Зазвичай вона одразу прилітала, щойно чула своє ім'я, а тепер брела по землі, мов насварена дитина. Коли Момо дійшла до його ніг, Ю взяв її на долоню.

— Момо.

Момо ледь не плакала й боязко глянула Ю в очі.

— У мене багато ворогів. Тож ти відповідаєш за всіх, і захищати їх тобі.

Момо не одразу зрозуміла, що він сказав. А коли до неї дійшло, вона поволі розпливлася в усмішці, кинулася Ю на обличчя й потерлася об щоку.

— А-а?! Щ-що ти робиш?! Хто тобі таке дозволив?!

— Ха-ха, і я~

— Ой, як весело~

— Я так і знала, що цим скінчиться~ — усміхнулася піксі.

До Ю кинулися піксі з червоним, зеленим, жовтим і синім волоссям. Кульки світла теж вирішили, що це весело, і злетілися до нього. Ю, обліплений піксі, світився всіма кольорами, і видовище було таке рідкісне, що Вудс не втримався й пирснув.

— Дядьку… і що тут смішного?

— Ґа-ха-ха! Він ще питає, що смішного! Нелегко тобі, бачу.

— Раз бачиш, то допоможи.

Ю відліпив від себе піксі тільки хвилин через десять і втомився від цього більше, ніж від торгу з двома старими хитрими купцями. Ніна з подругами вже зібралися й чекали в саду, а Намарі, щойно побачив Вудса, вчепився йому в ногу й почав гратися.

— Ю-у, а я ж тебе в ліжку чекала~

— …Довго ти.

— Я не винен.

Вудс глянув на середину саду. Скільки він уже це бачив, а звикнути не міг. Там у самому повітрі зяяла діра, а крізь неї видно було зовсім інше місце. Вудс зазирнув у неї й побачив пустку, а на ній Маріфу з прирученцями, які пройшли першими разом із худобою.

— Пане Одоно-о, ходімо вже!

— Знаю. Намарі, як прийдемо, я на тебе розраховую.

Ю дав Намарі торбинку з льодяниками. Хлопчик незвично серйозно кивнув і міцно її стиснув.

— Аж не терпиться~

— …Хочу колись навчитися цієї магії.

Ніна, як завжди, ні про що не журилася, а Лена аж горіла цікавістю до Магії простору-часу. Ю ще заздалегідь не раз пояснював дівчатам, що на нього полюють і що кожен, хто з ним пов'язаний, наражається на небезпеку. Ніна сказала, що, звісно ж, піде за Ю, а Лена так само заявила, що бути з товаришами — це природно. Покидати його жодна не збиралася. А Маріфа і миті не вагалася й сказала, що її місце там, де господар.

— Усі тут?

— Та-ак~

— …Тут.

— О-о~!

Того дня з маєтку Ю зникли піксі й чорні вовки. Вони всього лише переселилися, але слідом за ними пішла сила-силенна духів. Якби пішли ще тільки духи з околиць Ками, то була б півбіда, але на них відгукнулися духи з усього Королівства Удон. Духи вільні, людські задуми для них нічого не важать. Здавна так ведеться, що там, де живуть духи, земля родить, а звідки вони пішли, там вона перестає родити. Тож у Королівстві Удон заговорили про змову чужих держав і взялися шукати винних.

— О-о, а тут нічогісінько нема.

Довкола, скільки сягало око, простягалася пустка, і Ніна так і застигла з роззявленим ротом. Піксі теж чекали чогось іншого й помітно засмутилися.

— …Неймовірно.

Лена дивилася в небо й не могла надивуватися бар'єру, що накривав таку величезну площу.

— Бо тут ще тільки освоюють землю.

— Але жити тут є де, правда ж?

— Є! Дядьку Вудсе, сюди!

Намарі потяг Вудса за руку, показуючи дорогу, але й попереду була сама пустка.

— Намарі, стривай. Я вже кличу Сіро.

Ніна з подругами тільки здивовано перезирнулися, мовляв, що ще за Сіро? Аж тут загуло, і вдалині земля здулася горбом, що сунув просто до них. Усі так і прикипіли до нього очима. Метрів за п'ять від Ю земля луснула, і звідти вискочив Сіро — мутант гусені-трупоїда, що виріс уже до тридцяти метрів. Пролунав вереск.

— Ой-ой-ой~ Ю-у~ Ц-це що?!

— …Велика гусінь.

— Господарю, станьте за мене!

Маріфа метнулася вперед і затулила Ю собою, а Коро й Ран пригнулися, готові напасти будь-якої миті.

— А-а-а, монстр?!

— У-у-у, не їж нас~

— А я ж іще стільки смачного хотіла скуштувати.

Ті, хто Сіро не знав, зчинили галас, а найгучніше — піксі. Та коли Момо сіла Сіро на голову й почала його гладити, вони потроху заспокоїлися.

— …Тепер я непереможна.

— Оце так! На такій здоровенній гусені-трупоїді з усіх дворфів, певно, катався тільки я! Ото похвалюся перед своїми!!

— Тепер ми непереможні~

— Хай хоч скільки людей прийде, нам це раз плюнути! — вдоволено всміхнулася піксі.

Від недавнього переполоху не лишилося й сліду. Лена, Вудс і піксі сиділи на Сіро й не тямилися від захвату.

— Не галасуйте. У Сіро чутливий слух, тож тихо.

Піксі так розійшлися, що Ю й не чули, і далі радісно пустували на гусені. А Сіро давно не катав Ю з Намарі й думав, що це з ним граються. Трохи позаду Коро й Ран із чорними вовками гнали худобу й радісно бігли слідом.

— Пане Одоно, он уже видно!

— Та бачу.

Пустка, здавалося, тяглася без кінця, аж раптом попереду з'явилися густий зелений ліс і гора. Піксі аж затамували подих у радісному чеканні, а Ніна з подругами мимоволі всміхнулися. Лише Маріфа витріщилася з таким дурнуватим виглядом, якого за нею зроду не бачили. Вона дивилася на гору, а точніше — на дерево на її вершині, для якого й слово «величезне» було б замале. Верхівка гори западала всередину, мов ступа, і з самої її середини воно здіймалося на кількасот метрів. Маріфа ніколи його не бачила на власні очі, але воно було саме таким, яким його описували батьки.

— Г-г-господарю. Оте… оте дерево… невже…

— Ха-ха, сестричка Марі якась чудна~

— Н-Намарі, цить! Господарю, невже це Світове дерево? Ні, я ж його ніколи не бачила, та й воно ж має рости на святій землі, тож я розумію, що кажу дивне… але воно таке… ну, таке…

— Схоже на те. І це воно ще мале, кажуть, молоде деревце.

Ю сказав це так просто, що Маріфу аж дрож пройняв. На святій землі ельфи й дарк-ельфи досі оберігають Світове дерево буквально ціною власного життя. Їхня віра без перебільшення шанує його як втілення бога. І таке дерево є в Ю. Господар уже не раз її дивував, але тепер Маріфа знову побачила, який він неймовірний, і розпливлася в блаженній усмішці.

— Ой, Марі, в тебе обличчя якесь розімліле~

— …Так хтиво дивитися на дерево. Жалюгідно.

— Ха-ха, сестричка Марі — безсоромниця~!

— Н-нічого подібного! Господарю, все зовсім не так, чуєте!

Маріфа почервоніла до вух і вимагала, щоб Ніна з рештою забрали свої слова назад. Вудс і піксі відсунулися подалі, щоб і їм не перепало. А Момо сиділа в Ю на голові й усміхалася, дивлячись на звичну колотнечу.

— Та зрозумів я, тільки тихіше. Он уже й ліс.

Ю просив дарма. Так вони й галасували всю дорогу, аж поки не дійшли до узлісся.