Розділ 162 — Мешканці острова

— Потім із тобою пограюся.

Біля лісу Ю з рештою злізли з гусені. Сіро не хотів розлучатися й обвивав їх щупальцями, але, раз Ю пообіцяв пограти з ним потім, змирився й неохоче пірнув під землю.

— Ю, а в цьому лісі якось… ну, живності мало, ні?

Ніна мала навичку Виявлення ворога й помітила, що для такого величезного лісу живих істот тут дивно мало.

— Так, твоя правда. Цей ліс щойно створили, тож живності тут майже нема. Треба буде найближчим часом щось із цим робити. Звіролюди… Н-Намарі!

Ю помітив, що з глибини лісу до них біжить цілий гурт.

— А що я казав~ Таки король~!

— Я ж нюхом чув! Гей, королю-у~

— А-а! І Намарі тут!!

Попереду бігли діти-звіролюди зі звірячими вухами на головах, а за ними й діти дворфів із сірою шкірою та малоросликів із блідою.

— С-стривайте. У Намарі льодяники… та послухайте ж!

Діти вмить обліпили Ю так, що він не міг і поворухнутися. Маріфа такого не чекала й не встигла втрутитися. Вона кинулася відтягувати дітей, але вони знову й знову стрибали на Ю.

— В-відчепіться від пана Одоно-о! Хто прибіжить до мене, тому дам льодяника!

— Льодяника?!

Намарі підняв торбинку, і всі діти втупилися в неї. Він водив рукою справа наліво, і очі дітей бігали слідом. Тоді він дістав один льодяник і кинув у рот. Від солодкого в нього аж щоки розпливлися. Діти так голосно ковтнули слину, що почули навіть Ю з рештою. А Намарі всміхнувся, як справжній лиходій.

— Хто хоче льодяника — сюди-и!

— С-стривай! Мені теж дай~!

— І мені~

— Намарі, стій, стій~

Більш як половина дітей побігла за Намарі. За ним чомусь погналися й піксі, пускаючи слину. А решта дітей позирала то на Ю, то на Ніну з Леною, наче хотіла щось сказати.

— Що таке? Не поквапитеся, то льодяників не лишиться.

— Е-е… королю, а сьогодні… е-е… у-у…

Це була несмілива дівчинка-звіролюдка з собачими вухами. Вона хотіла щось сказати, але слова не складалися, і очі в неї поволі наповнювалися сльозами. Ю легенько погладив її по голові, і вона заспокоїлася й усміхнулася.

— Слухай… Королю, а ти сьогодні не зникнеш?

— Не зникну. Переночую тут.

— Справді?

— А хіба я колись брехав?

— Ні-і!

Діти радісно загомоніли. Ю звелів їм швидше бігти за Намарі, і вони завзято закивали й побігли. Але кілька дітей дорогою спинилися біля Ніни й Лени.

— Сестрички, ви ж люди? Ви нас кривдитимете?

Це спитав хлопчик-звіролюд. Він затиснув хвіст між ногами й говорив несміливо, бо боявся Ніни з Леною.

— Не кривдитимемо~ Я подруга Ю.

— …Такі генії, як я, слабких не кривдять.

— Справді?

— Справді~

— От добре. Мама казала, що тато кудись подівся. Але я знаю, насправді його вбили люди.

— Ну от. Казав же, що все буде гаразд. Біжи до Намарі.

— Ага! Королю, до зустрічі!

Діти живуть почуттями. Хоч як розважливо Ю з ними говорить, вони все одно роблять, як їм заманеться. Ю думав, що буря, якої він найбільше остерігався, минула, і вже хотів перевести подих. Та де там, налетіла друга хвиля. Цього разу прийшли жінки, та ще й молоді, на виданні, і так само всяких рас, як і діти: звіролюдки, дворфійки, малорослички.

— Ну от, малеча розшумілася, я так і знала, що король прийшов.

— А я його по запаху відчула.

— Ач, яка розумна. Від тебе так тхне звіриною, що в нас нюх відбило.

— Га? Ти що, нариваєшся?

— Ви двоє сваріться собі скільки влізе. А я перша~ Ко-ро-лю-у~

Звіролюдка з котячими вухами вже хотіла кинутися Ю на шию, аж тут…

— Ай! Ти що робиш?! І взагалі, ти хто така?

— Не торкайтеся господаря брудними руками.

Це Маріфа вдарила її по руці.

— Чуєш, ти хто така?

— Я рабиня господаря.

— Ха! Рабиня короля? Не пхайся, куди не просять, дарк-ельфійко!

Жінки оточили Маріфу й роздивлялися її, наче оцінювали. Жіночі сварки — страшна річ.

Вудс за довгі роки добре затямив, що в жіночу сварку краще не встрявати, тож удавав, що нічого не бачить. Навіть Ніна з Леною, хоч і самі жінки, відвели очі.

— Е-е, Маріфо…

— Господарю, я хотіла б трохи повчити манер цих невихованих звірів. Дозволите мені ненадовго відлучитися?

— Е-е, ну… гаразд. Заразом хай покажуть тобі пасовисько.

— Слухаюсь.

— Тільки не перестарайся.

— Слухаюсь.

— Ти справді зрозуміла?

— Слухаюсь.

Ю зрозумів, що тут уже хоч що кажи, а марно, і махнув рукою. Маріфа з жінками пішли кудись углиб лісу. Коро, Ран і чорні вовки понуро поплелися за своєю господинею.

Ю з рештою рушили лісом далі, і незабаром попереду показалася галявина. Там стояли будинки, влаштовані просто в деревах, а з нір у землі визирали малорослики.

Мешканці помітили Ю й поспіхом збіглися до нього.

— З поверненням, королю. Хоч би попередили, що прийдете.

— Рас же прийшов раніше. Він вам нічого не казав?

— Що?! Ані слова. Він же ніко-о-ли нічого не каже. Он і тепер сидить на горі й без кінця будує королеві дім. А тільки підійдеш, сердиться.

— Ясно. Це Ніна й Лена, я вам про них розповідав, а це дядько Вудс. Є ще дарк-ельфійка Маріфа, але… вона зараз свариться з вашими жінками.

Чоловіки криво всміхнулися, мовляв, он воно що.

— Якщо надто затримаються, сходи по них, Нарумо.

— Ой, тільки не це~

Юнак-тигролюд на ім'я Нарумо аж уклонився Ю й попросив змилуватися, так йому цього не хотілося.

— Кхм!

Це навмисне кахикнула рудоволоса піксі. Її очі так і казали: «Ану представ і нас».

— А це… піксі. На додачу.

— Х-хто тут на додачу?! Раз сюди прийшли ми, великі піксі, тут буде найкраще місце на світі! Чуєте? Та ви знаєте, які ми, піксі…

— О, і ви прийшли.

Рудоволосу піксі перебила дріада Хісуй.

— Га? Га?! А-а!! Це ти! Сама тут розважаєшся, у такому веселому місці!

— О, Хісуй! Як ти тут~

— Стійте, я ж іще гово… перестаньте, перестаньте, кажу!

— Хісуй~

Рудоволосу піксі затисли між Хісуй та іншими, і вона зовсім потонула в цій купі.

— Ю, ви все ж таки привели всіх.

— Довелося. Але я з ними нічого робити не буду. За ними доглядатиме Момо.

— Та знаю, знаю~ — засміялася Хісуй.

— З таким обличчям? Нічого ти не знаєш.

— А я все-е-е знаю, що ви думаєте, Ю.

— Тц, та ну тебе.

Хісуй усміхалася, дивлячись, як Ю надувся, а Ніна не витримала, такий він був милий, і обійняла його.

— Даруйте, дайте-но пройти.

Крізь юрбу протиснулися троє старих: звіролюд, дворф і малорослик.

— З поверненням, королю.

Старий звіролюд хотів стати на коліно, але Ю жестом зупинив його, і той лише вклонився.

Ю перевів погляд на старого малорослика з блідою шкірою.

— Королю, сьогодні хмарно, тож за нас не турбуйтеся.

— Та я й не турбуюся. Цих блідошкірих малоросликів звуть даку. Від сонця їхня шкіра вкривається виразками, але це тільки тому, що вона надто чутлива. Ніяка це не зла раса. А про дворфів із сірою шкірою ти, дядьку, знаєш?

— Ага, знаю. Колись дворфи змішали кров із демонолюдьми, і таких звуть мараку. Ми з маною не дуже ладимо, а демонолюди з нею майстри, от ті дворфи й хотіли собі такої сили. Ну, щось таке. Наші ними, здається, гидують, але мені до того байдуже.

— Я знав, що ти так скажеш. Мою зброю й обладунок зробив оцей дядько.

— О-о… то це він кував зброю й обладунок для короля.

Слова Ю зачепили мараку і даку. Мараку — горді й уперті ковалі, а даку славилися прикрасами й дрібними виробами. Тож і ті, й ті, як справжні майстри, не хотіли поступатися й аж свердлили Вудса очима. Ці малорослики до того ж були безмежно віддані Ю, бо він урятував їх від довгих переслідувань.

— Тож ви якийсь час у нас побудете… Тоді сьогодні влаштуємо бенкет.

— Так, хочу показати Ніні й решті острів. А бенкет… можна й не влаштовувати…

— Ні-ні, що ви! Король повернувся, а бенкету не буде? Та з цим ніхто не змириться! Зберемо всі раси й гучно відсвяткуємо на майдані!

— О! Оце діло!! Король показуватиме друзям острів, тож гуляємо ввечері!

— А м'ясо буде?! М'ясо?!

— Давно ж м'яса не їли!

— А нам, мараку, і випити не завадило б.

Усі так розходилися, що самі все вирішили й узялися готувати, і зупинити їх Ю вже не міг.

— Та робіть що хочете…