Розділ 163 — Бенкет

— Гм?! Горно в них не такої форми, як у мене. Молот із глибинної темної руди, ковадло з багряної сталі. Гм… О-о! А олія не камелієва. Дідько! Що не візьми, усе цікаве!

Вудс стояв у майстерні мараку, і очі в нього аж сяяли. Він чудово розумів, що інструмент для майстра — як життя, тож без дозволу нічого не чіпав. Але з очей було видно, що руки в нього аж сверблять.

Ю спершу повів усіх до мараку. Вудсові й так не сиділося на місці, а щойно вони зайшли до майстерні, він і зовсім не витримав, і ось що з того вийшло.

— Дядьку… Дядьку! Марно. Він мене не чує.

Ю гукнув його кілька разів, але Вудс нічого не чув. Він хапав за руку всякого мараку, що траплявся поряд, і засипав питаннями.

— Ха-ха. Схоже, пан Вудс геть захопився нашою майстернею.

Мауно, ватажок мараку, стояв поряд із Ю й гладив бороду. А позаду ватажки даку і звіролюдів невдоволено на це дивилися.

— Ну, хай. Мауно, прийшло те, що ти просив. Тримай.

Ю дістав з айтем-поуча й розклав перед ним усяку руду й метал: сталь, обсидіанове залізо, мітрил, дамаську сталь. А ще молоти, ковадла, ножиці й кочерги, якими працюють столичні ковалі.

— О-о! Дякую, королю!! Це… зі столиці?

— Так. Кажуть, столичні ковалі такий інструмент дуже люблять. Працювати ним, певно, майже так само, як вашим, а як щось буде незрозуміло, питай дядька. І одразу попереджаю, щоб ваша верхівка не загребла інструмент і руду собі.

— Аякже. Новачкам не дамо, а тим, у кого руки вже вправні, роздамо порівну.

— А ще… зможете наробити таких побільше?

Ю дав Мауно підставку під казан, у яку вправив магічний самоцвіт.

— Це… підставка під казан і магічний самоцвіт… першого рангу, бачу.

— Так. Вогняну магію в самоцвіт уклав я, а від вас, мараку, мені потрібні такі підставки.

— Підставки, кажете… гм…

Мауно ця робота не дуже припала до душі. Мараку все життя жили самим ковальством. Зброю чи обладунки вони кували б радо, а підставка під казан — це ж хатнє начиння.

— Королю, дозвольте слово.

З-за спини насупленого Мауно до Ю звернувся Б'ярне, ватажок даку.

— Пан Мауно, бачу, не дуже охочий. А ми, даку, на таких дрібних металевих речах, як підставки, знаємося. Може, доручите це нам, даку?

— Що?! Пане Б'ярне, що це ви таке мелете?! Я не казав, що не робитиму! Як король велить, ми, мараку, радо зробимо!!

— О… То без наказу ви б не робили?

— Н-не чіпляйтеся до слів!

Мауно дивився на Б'ярне згори вниз. Даку — народ маленький, і Б'ярне доводилося дивитися знизу вгору, але він не відступав ані на крок і сам свердлив його поглядом. Від мараку на чолі з Мауно вже повіяло загрозою, але…

— Годі. Я прошу Мауно. А ти, Б'ярне, не підбурюй його.

— Зрозумів. Пане Мауно, як не впораєтеся, віддавайте нам, даку, будь-коли.

— Кажу ж, не підбурюй. Мауно, це важлива робота. До того ж і вам вона вигідна.

— Тобто?

Мауно досі свердлив поглядом Б'ярне, але на слова про вигоду обернувся.

Ю знову сягнув рукою в айтем-поуч і дістав магічний самоцвіт. Ті, хто знався на цінах, аж ахнули, коли побачили його колір і розмір.

— Це магічний самоцвіт сьомого рангу, я вклав у нього вогняну магію. Вставите його в горно, вллєте мани, і кожен легко розпалить сильний жар.

— Н-не може бути!

Мараку аж закричали, і в тому крику була сама радість. Дрова на цьому острові дістати було страшенно важко. Хмиз і опале листя ще можна було брати, але варто було замахнутися на дерево, як з-за нього вже незнати звідки визирала Хісуй. Якби вона хоч щось казала, то ще півбіди, але дріада мовчки дивилася й дивилася, така сумна, що всі тільки руками розводили. А мараку із їхнім ковальством не було чим навіть як слід розпалити горно.

— Що? Тільки візьмешся рубати дерево, а та панночка-дріада сердиться?

Вудс уже досхочу надивився на інструмент мараку і спитав це мимохідь. Відповіддю було мовчання.

— Ха-ха-ха. Ну ще б пак. Для дріади ліс — як друг. Гаразд, я теж допоможу з підставками. Ю, можна?

— Виручиш. Житло тобі Мауно вже готує. А я поведу Ніну й решту далі по острову.

— Ага, покладися на мене.

Ю з рештою лишили Вудса в майстерні й пішли до даку. У землі виднівся вхід, викладений каменем, і Лена з цікавістю зазирнула туди й побачила сходи. Унизу виявилося не темно, бо через рівні проміжки стояли магічні самоцвіти, що світилися заклинанням Лайт. Підлогу вимостили каменем, і грошей на це пішло більше, ніж на деякі міста.

— Ю, оце там у майстерні було, га? Я аж здивувалася.

Ніна йшла поруч із Ю. Вона згадала недавню сутичку мараку із Б'ярне й шепнула це йому на вухо.

— У них завжди так. Б'ярне, я ж казав, не сварися з мараку.

— Королю, мараку вам замало вдячні. Якби вони були вдячні, як ми, даку, то нізащо б так не поводилися, нізащо…

Б'ярне анітрохи не каявся, бо вважав, що вчинив правильно.

— …Тут як у лабіринті. Але не душно.

Лену страшенно зацікавили оселі даку, схожі на лабіринт, і вона ходила туди-сюди й усе мацала.

— Тут і продухи є як слід, а повітрям керують магічні самоцвіти, тож тепло й вологість завжди однакові. А нежить, яку я створив магією мертвих, і досі все розширює, тож це вже не так лабіринт, як підземне місто.

У кінці проходу дитина даку побачила Ю, усміхнулася й помахала рукою. Ніна й Лена махнули їй у відповідь, і та злякано сховалася.

— Ю-у~ Я їм не подобаюся, чи що~?

— Вони просто не звикли до людей, от і лякаються.

— Та ти ж теж людина~

Лена, щоб привернути увагу, без жодної потреби сіла на мітлу й злетіла. Дитина даку дивилася на неї з заздрістю, і Лена задоволено хмикнула. Але не розрахувала висоти й ударилася головою об стелю.

— Що це ти витворяєш?

— …Боляче.

— Лено, ти ціла?

— Ха-ха. Які ж кумедні в короля друзі. Ну, а тут у нас, даку, майстерня.

З кімнати долинав приємний стукіт. За дверима даку робили дрібнички й прикраси. Вони побачили Ю з Б'ярне, кинули роботу й хотіли підійти привітатися, але Б'ярне глянув на обличчя Ю й махнув рукою, і майстри знову взялися до діла. Лише один не повернувся на місце, а приніс ватажкові скриньку.

— Королю, ось.

Б'ярне одразу передав скриньку Ю. Усередині лежав браслет, і Ю глянув на нього Магічним оком іншого світу.

Браслет даку (4-й клас): Посилення стійкості до паралічу · Посилення стійкості до смертельної отрути

Такий браслет не соромно було б виставити навіть у найкращій столичній крамниці магічних знарядь.

— Ага. Добрий браслет.

Ю поклав браслет назад і повернув скриньку Б'ярне. Даку аж похнюпилися. Ватажок відніс скриньку назад майстрові.

— Король похвалив. Але до досконалості нам іще далеко.

Майстер узяв скриньку з суворим обличчям, але кілька разів кивнув на слова Б'ярне, повернувся на своє місце, зібрав усіх і почав радитися.

— Ну, отак приблизно. Лишилася гора.

— З-зачекайте! Королю, ви ще не показали звіролюдів!

До Ю поспіхом підбіг Рубанов, ватажок звіролюдів, що досі мовчав, але…

— Звіролюдів ми бачили найперше, тож досить.

— Гр-р… але ж тоді…

— Поки я покажу гору, сонце вже сяде, тож ти, Рубанове, займися їжею. Ось айтем-поуч із м'ясом. У льодовні ж його майже не лишилося, так? А ще ви, звіролюди, все торочите «тельбухи та тельбухи», тож я й їх туди поклав.

— Тельбухи?!

Хвіст у вовколюда Рубанова шалено замахав з боку в бік. Ю регулярно складав у величезну льодовню м'ясо вбитих монстрів, але звіролюди доти жили впроголодь і тепер їли за трьох. Лісових горіхів і плодів їм уже не вистачало.

Рубанов дуже хотів показати оселі звіролюдів, але м'ясо таки переважило, і він пішов, аж пускаючи слину.

Ю з рештою вийшли від даку і нарешті рушили до гори. Чим ближче вони підходили, тим неймовірніше величезним здавалося дерево на вершині.

— …Ту гору зробив ти?

— Так. Точніше, ми з Хісуй і Расом. Гору — ми з Расом, а Хісуй виростила там десь сотню водоносних дерев, звідси їх не видно. Бо це Світове дерево п'є воду як не в себе.

— …Водоносні дерева. Ростуть лише в особливих умовах. Дають чисту воду. Як знайдуть, держава бере під охорону. Дуже цінні.

— Он як? Саджанці дістав я, а далі їх розвела Хісуй.

— …А ще бар'єр на все небо. Мабуть, накриває весь острів. Це теж ти?

— Та де там. Його поставив велетень, а я за це вирощую Світове дерево й саджаю довкола більше дерев і квітів.

— …Велетень?

— Слухай, слухай, це той м'ясний привид, про якого розповідав Намарі?

— М? Намарі таке казав? М'ясний привид… Він доволі вразливий, почує — образиться. Любить квіти й дерева, а от чужих соромиться страшенно, як і Точа.

— …Це вхід?

На схилі показалася брама, що ніяк не пасувала до гори. Її вкривало дрібне різьблення, а подекуди стояли фігури звірів із блискучими очима. Ніна підійшла до одного звіра й торкнулася ока.

— Ой! Ю-у~ У цього лева око з рубіна! А тут сапфір?! А там смарагд?!!

— Ну, Рас… Знову самовільно понапихав прикрас.

Ю відчинив браму й зайшов. Усередині все було таке пишне, що можна було подумати, ніби це палац великої держави, а підлогою без кінця тягнувся червоний килим. Обабіч проходу стояли лицарі в повних латах і злагоджено, як один, вітали Ю, а посеред килима схилив коліна Рас, наче давно вже не міг дочекатися. Насправді це були живі обладунки, яких Рас створив магією мертвих.

— Повелителю, я чекав на вас.

Рас підплив до Ю й став на коліно перед ним.

— Гей. Це що таке?

— Повелителя це ще не гідне, але, гадаю, на вигляд стало трохи краще.

— Це ж… ти взяв скарби прадавнього дракона?

— Пустив на прикраси. Але не турбуйтеся. Ваш трон і зала прийомів — ось де справжня розкіш! Коштовності, яких немає навіть у великих держав… Повелителю?

— Я казав, що скарбами можеш розпоряджатися як хочеш. Казав, але щоб на такі дурниці? І що ще за трон…

— Звісно ж, трон, на якому сидітимете ви, повелителю! Хто ще може бути королем, чий замок — гора зі Світовим деревом, як не ви! Варту тут несе моя нежить, а в разі чого той бридкий велетень стягне бар'єр до гори, і замок стане неприступною фортецею! І це ще не все!! У скарбниці — скарби, яких не мають і П'ять великих держав. Палати потроху розростаються, і під землею робота йде як слід!! Ну як? Повелителю!!

— Та байдуже…

— Т-та як же?! Я ж т-тільки почав… А-а, повелителю, зачекайте!

Ю не зважав на Раса, який не відставав від нього ні на крок, і показував Ніні й решті замок. Від того замку, який він пам'ятав, не лишилося й сліду. У надміру прикрашеній великій купальні день і ніч лилася гаряча вода, а Ніна не могла надивуватися розмірам зали прийомів, якою хвалився Рас, і її коштовностям. Лену ж цікавили не коштовності, а магічні знаряддя, що гріли воду й таке інше. Вона все їх мацала, а Рас на неї сварився.

Поки Ю показав увесь замок, збудований усередині гори, уже почало смеркати.

— Расе, ти не підеш?

— Мені їсти не треба. Та й водитися зі звірами й дворфами я не збираюся.

— У таких речах ти як мала дитина.

— Бе-бе-бе, Рас — мала дитина~

Намарі вже награвся з дітьми й тепер дражнив Раса.

— Н-Намарі! Ти з мене знущаєшся?!

Рас ганявся за ним, а Намарі все одно дражнився. Хай там як, а ладнали ці двоє добре.

— Королю, ну як, отак годиться?

— Я поїм сам, а ви робіть що хочете.

— Ну от, знову ви за своє~ Мені ж потім влетить.

Тигролюд Нарумо буркнув «от морока» й покосився на Рубанова, ватажка звіролюдів. Той так блиснув на нього очима, що Нарумо втягнув голову в плечі й сховався за Ю.

На майдані звіролюди, даку й мараку метушливо готували бенкет.

Мараку ніжно гладили барила з елем, який привіз Ю, а дехто навіть терся об них щокою. Звіролюди дивилися на цілі брили м'яса удонського демонічного бика й великих кабанів, пускали слину й нетерпляче переминалися з ноги на ногу. А даку, на відміну від решти, сумлінно все готували.

— Годі вже. Малеча, певно, зголодніла, починаймо їсти.

Звіролюди ніби тільки цих слів і чекали, заревіли й угризлися в м'ясо. Удонський демонічний бик — дорогий делікатес, а Ю ще й навмисне полював на корів. Смаку такого м'яса не передати словами. Звіролюди наминали його, забувши про все на світі.

— Ви чого? Ідіть їжте з батьками.

Ю смажив м'ясо разом із Маріфою, а довкола нього зібралися діти.

— Королю-у, а в мене тато й мама недавно померли.

— І в мене-е.

— І в мене нема. Королю, можна я з тобою поїм?

Це були діти звіролюдів, даку і мараку, що втратили батьків.

— Гаразд. Намарі, наглядай за ними.

— Покладися на мене! М'ясо, значить, отак: кладеш на листок, зверху соус, загортаєш — і ось так!

Намарі поклав на листок якоїсь зелені, схожої на салат, м'ясо й соус, загорнув і кинув у рот. М'ясо бризкало соком, солодко-гострий соус чудово пасував до хрумкого листя, і хлопчик аж розплився в усмішці. Діти дивилися на нього, а тоді наввипередки кинулися до Ю, брали собі шматки й їли так само. У дітей-звіролюдів хвости аж сіпнулися, наче їх ударила блискавка, а діти даку і мараку перезирнулися, широко всміхнулися й закричали: «Смачно!»

— Гей! А нам?

— Їсти хочеться-а~

До Ю злетілися піксі. Довкола нього й так сліпуче кружляли духи, а тепер стало ще набридливіше. Момо щосили зганяла непроханих гостей, що вмощувалися йому на голову й плечі, але їх було забагато. Коли Момо втомилася й сіла на землю, Ю налив молока в кухлик і поставив перед нею. Ю зробив його саме під її розмір. Тоді додав у молоко меду, досипав смаженого соєвого борошна й розмішав. На солодкий запах піксі позлазили з Ю й зібралися довкола Момо.

— Пий, Момо.

Момо одним духом випила половину. Увесь рот у неї був у молоці, а обличчя аж розімліло від смакоти.

— Момо, смачно?

— Я теж хочу скуштувати-и!

— Ану, ану~ Ох?! С-смакота!!

— Та ну?! Я теж трішки… О-о-ох?! Ц-це ж напій богів!

Піксі налетіли так, що мало не розчавили Момо, але Ю підхопив її двома пальцями й посадив собі на голову. Кухлика Момо на всіх, звісно, не вистачило. Ті, кому не дісталося, і ті, хто навіть не скуштував, сумно дивилися на Ю. Позаду них чомусь стояла й Хісуй. Ю мовчки поставив кілька тарілок і так само налив молока, додав меду й смаженого соєвого борошна. Тоді глянув на крилату юрбу, що аж тремтіла від нетерплячки, і кивнув. Піксі тільки цього й чекали й кинулися до тарілок. Хісуй вагалася, чи й собі не встромити обличчя в тарілку, але Ю налив їй у кухоль. Дріада розквітла в усмішці й хотіла обійняти Ю, але Момо не дала.

— Гей, ведмедику, чого витріщився? Ти що, малечі заздриш?

— Не ведмедик! Ведмідь, скільки казати!! І що з того? Я теж хочу поїсти з королем і послухати, як він убив прадракона!

Ведмедолюд був ще молодий, років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Він заздрісно дивився на дітей, що весело їли з Ю, і на Ніну з рештою, яких бачив уперше.

— Усе! Я йду.

— Куди?

— Ясно куди! До короля!

— Облиш, навіть ватажки не наважуються.

— Відчепися! Я хочу поговорити з королем!!

Юнак набрався духу й рушив до Ю, але помітив, що щось не так. Жінки, зазвичай галасливі, сиділи довкола Ю тихо. Усі вони напружено всміхалися, чомусь вишикувалися позаду юної дарк-ельфійки й ближче до Ю не підходили.

— Пропустіть.

— Ой, ведмедик.

— Не ведмедик. Ведмідь.

Він розштовхав дітей і був уже зовсім близько до Ю, коли перед ним стала Маріфа.

— Щ-що таке?

— Покажіть руки.

— Руки? А що з руками?

Жінки за спиною Маріфи благали його очима: «Не сперечайся!» Тепер було видно, що всі вони в синцях і дрібно тремтять.

— Отак? Ну, то я пройд…

— У вас брудні руки. А під нігтями ще й земля.

— Га? Ну й що, що земля?

— Д-дурню! Н-не смій суперечити сестриці!!

Звіролюдка намагалася його попередити, але було вже пізно. Юнак хотів пройти повз Маріфу, аж раптом на спину йому ніби звалили свинцеву брилу, і він розпластався на землі, наче в поклоні. На спині в нього вчепилися осмієві жуки, якими керувала Маріфа.

— Т-ти… що… робиш!

— У такому бруді лізти до мого господаря? Ви що, смерті шукаєте? Ні, мабуть, краще вже вбити…

— Сестричко Марі, не треба-а~

— С-сестрице, пробачте йому~!

— Сестрице, цей ведмідь — йолоп, змилуйтеся!

Намарі відчув небезпеку й учепився в Маріфу, а жінки позаду відчайдушно благали пробачити. Маріфа так їх провчила, що, навіть благаючи, вони не сміли глянути їй в очі.

— Л-Лено, Марі сьогодні якась страшна, правда?

— …Може, в неї ці дні.

Лена бовкнула зайве, і Маріфа почервоніла й насварилася на неї: «Щ-що ти таке кажеш при господарі?!»

※

— Намарі, а ті пахощі, що я тобі давала, як?

— Ага. Він сказав, що гарно пахнуть!

— І все?

Бенкет тривав до пізньої ночі, і всі добре розважилися. Ну, майже всі. Зате наїлися й напилися досхочу, дехто так і заснув п'яним на майдані, і скінчилося все щасливо. Ю з рештою повернулися до замку в горі, і тепер Ніна з Намарі купалися у великій купальні.

— Тоді~ наступного разу спробуй оці пахощі.

— А це які?

— Це~ пахощі, від яких добре спиться~

— Ну-у. Пан Одоно ж не спить.

Намарі пустив Нінину пляшечку з пахощами плавати по воді й грався нею.

— Ха-ха~ Намарі, Ю не такий, як ти, йому спати треба.

— Але я ніколи не бачив, щоб пан Одоно спав.

— Та не може бути.

— Правда! Відколи я з паном Одоно, ні разу не бачив, щоб він спав!

— Он як… Он воно що.