Розділ 164 — Страх, мрія, поклоніння

— Доброго ра-анку!

— Ой-ой… Намарі, говори трохи тихіше, га?

Вовколюд Рубанов притиснув вуха, бо бадьорий голос Намарі аж дзвенів йому в голові. Мауно, ватажок мараку, пробурчав поруч, що той слабак, і Рубанов одразу накинувся на нього. У Б'ярне, ватажка даку, теж розколювалася голова, і від їхньої сварки він тільки тер скроні.

— Пане Рубанове, пане Мауно, можна тихіше? Від вас голова тріщить.

— Хм, трохи випили — і вже розкисли. Жалюгідно.

— Пане Одоно, а що це з дідусями?

Ю сидів біля вогнища навпроти Рубанова, а Намарі в нього на колінах здивовано схилив голову набік.

— Не зважай. Напилися як дурні, от і маються.

Вогнище нарешті горіло як слід, бо вугілля для нього тепер купували в Маго й Віктора. Раптом жарина тріснула, і Намарі з переляку сіпнувся назад, аж уперся головою Ю в груди.

— Король правильно каже. Він до нас аж із самого ранку прийшов, а ватажки звіролюдів і даку обидва ледь живі. Сором!

— Годі вже. Скільки вам казати, щоб не сварилися? Узагалі-то я хотів поговорити ще вчора, але ви впилися до нестями, от і довелося прийти зранку.

Ватажки теж мали що сказати, але помітили Маріфин погляд і замовкли. Маріфа, як завжди, стояла за спиною Ю. Вона анітрохи не довіряла звіролюдам, даку й мараку. Навіть на бенкеті вона весь час метушилася з їжею, доглядала Ю й ні на мить не втрачала пильності. Ніна й Лена безтурботно наминали страви, а Маріфа собі такого не дозволяла й крижаним поглядом стежила за всім довкола.

Ось і тепер…

— Королю-у, Флавія принесла ча-аю~

До кімнати зайшла молода котолюдка з чаєм на таці. Вона муркотіла, як справжня кицька. Та Маріфа перехопила тацю, перш ніж дівчина встигла підійти до Ю. Котолюдка аж зашипіла з досади. Обличчя й руки в неї ще були в синцях після вчорашньої Маріфиної науки.

— Е-е… Флавіє, далі ми вже самі. Ну, дякую тобі.

Рубанов хотів трохи розрядити напругу й звернувся до Флавії, але…

— Дарк-ельфійко! Я-я ще не програла, так і знай! Ти ще пошкодуєш~!!

Дівчина кинула наостанок погрозу, як усі, хто програв, і втекла. Тікала вона так спритно, що Намарі чомусь аж охнув від захвату.

— Видно, мало я її провчила.

— Гаразд, повернімося до розмови. Ви, виходить, ніколи не займалися землеробством?

— Ми, звіролюди, жили з полювання. Ну, ще збирали горіхи, гриби й таке інше.

— У нас, даку, так само. Трохи худоби тримали, але стільки, скільки цього разу привіз король… куди там.

— Нам, мараку, жилося не так погано, як звіролюдам і даку, але навіть за їжу з нас правили втридорога. Торгували з нами хіба що мандрівні торговці та якісь підозрілі купці, а ті знали, що нам нікуди дітися, і скуповували наше добро за безцінь.

— І що?

— А те, що на худобу грошей у нас не було.

— Ясно. Як повернуся до Ками, куплю рабів.

— Королю, а ці раби — люди?

— Так. Знаю, що ви не любите людей, але якщо думати наперед, без землеробства не обійтися. Он і зараз у звіролюдів і даку є кілька вагітних, так?

— Яке ж це щастя. Раніше ми жили в страху, ховалися й тікали з місця на місце, а тепер можемо спокійно народжувати й ростити дітей. І все це завдяки королю.

— Пан Б'ярне має рацію. А в нас, звіролюдів, деякі жінки народжують по кілька дітей одразу.

— Якщо вас побільшає, теперішньої їжі не вистачить. Людей більше, ніж інших рас, саме тому, що із землеробством вони завжди мають що їсти. Щоб і ми не голодували, на південь від села Хісуй і Сіро розчищають землю, там будуть сади, поля й пасовиська для худоби. На сході нежить, яку створили ми з Расом, готується будувати гавань, а в гори на заході випустимо монстрів.

— Королю, а навіщо випускати монстрів?

— Та монстри там не страшні: великі кабани, однорогі кролики, удонські олені й птахи низького рангу. Вони самі розмножуються, а малим звіролюдам якраз буде на кому вчитися полювати. Рубанове, у вас же цього вчать змалку?

— Так, королю. Хоч ми й напівкровки, а все ж звіролюди. Землеробством займемося радо, але звіролюд за своєю природою живе полюванням.

Мауно кивнув, мовляв, он воно що, а от Б'ярне дивився на Рубанова холодно.

— А ще скоро буде готовий кристал для зміни класу. Як побачите Раса, подякуйте йому.

— О-о!!

Ватажки так розхвилювалися, що аж вигукнули. Їх же цькували не тільки люди, а й звіролюди, малорослики й дворфи. До людських сіл і міст їх майже не пускали. Дехто потай платив і, якщо щастило, міняв клас, але більшість так і жила без класу.

— Ось вам книжка. У ній описано всі класи, тож спершу розкажіть тим, хто змінюватиме клас, а тоді хай обирають. І ще. За кілька днів сюди переселяться демонолюди.

— О… демонолюди, кажете.

Мауно був не проти, бо мараку й самі походять від демонолюдей і дворфів. Ватажок даку Б'ярне теж особливо не переймався, а от звіролюд Рубанов відверто скривився.

— Що таке? Рубанове, ти проти демонолюдей?

— Що-о?! Чому, чому, чому-у? Демонолюди ж сильні!

Досі Намарі мовчав, бо розмова була для нього заскладна, а тут схопився й голосно насів на Рубанова. Момо ще спала під льотним шоломом Ю й від крику злякано заборсалася.

— Т-тихо, Намарі, тихо. Кажу ж, від крику голова болить. Я не те щоб їх не любив… але ж демонолюди в Другій великій війні святих і демонів воювали на боці короля демонів… Королю, ви про це знали?

— Знаю. Ну то й що? У мене все. Ага, і ще. Піксі, яких я привів, житимуть у лісі біля гірського замку, тож перекажіть своїм, щоб їх не чіпали.

— Як накажете.

— Так, звісно…

Рубанов усе ще трохи хмурився, і Маріфа впилася в нього пронизливим поглядом.

— Рубанове, якщо хтось зі звіролюдів незгодний, скажи йому, що я будь-коли з ним поб'юся. У вас же сила понад усе, так?

— Б-боронь боже! Серед звіролюдів немає жодного, хто був би незадоволений королем!!

Рубанов умить облився потом. Тільки тепер він згадав, що хлопець перед ним зовсім не такий, яким здається.

Того дня звіролюди Рубанова й вирішили йти за Ю до самої смерті.

※

Людські лицарі напали на поселення Рубанова, що ховалося в глибині лісу. Звіролюди від природи куди сильніші за людей, але в нападників були класи, а в селищі класу майже ніхто не мав. Чим це обернеться, було ясно наперед. Чоловіки насамперед відіслали геть жінок і дітей, а самі стали проти ворога, щоб виграти час. Скінчилося все різаниною. Наступного дня їх оточили, і Рубанову зі своїми вже не було куди тікати.

— Що ми… вам зробили?! Ви ж навіть безневинних жінок і дітей повбивали!!

— Мовчати!! Ви злочинці вже тому, що живете!!

Один із лицарів ударив Рубанова ногою в обличчя, і в повітря полетіли уламки ікла.

— Ватажку?! Ах ти ж гад!

Молодий звіролюд кинувся на лицаря, але той зарубав його одним ударом.

— Командире Нірунгу, що робити з чоловіками?

— Таких напівкровок навіть у раби везти — марна праця. Убити.

Нірунг мав найпишніший серед лицарів обладунок і дивився на звіролюдів з такою зневагою, ніби перед ним було щось гидке.

— Стривай! Щ-що ви зробите з жінками й дітьми?!

Лицарі гидко вишкірилися.

— Вважайте це за честь. Жінок ми спершу покуштуємо самі, а тоді продамо в рабство. А малих… хм, що ж нам із ними зробити? Ха-ха. Є на світі пани з дивними смаками. Кажуть, полюбляють тягти до себе в ліжко брудних щенят-напівлюдей. Щоправда, ті їм швидко набридають, і тоді йдуть на корм їхнім звірам! Ха-ха-ха!!

Звіролюди скреготіли зубами від люті, а лицарі з них насміхалися. Тих, хто не встиг утекти, закатували на смерть. Серед понівечених тіл були навіть жінки та немовлята.

Лицарі реготали як божевільні, а ліс довкола мовчав.

— О-о! Пане Одоно, тут мертвий собака.

Раптом у регіт лицарів увірвався дитячий голос.

— Не собака. Звіролюд.

— П-пане Одоно! А тут… мертве немовля…

Між лицарями, що оточили звіролюдів, непомітно з'явилися чужаки. Рубанов упізнав серед них брата й сестру, яких учора відіслав тікати.

Лицарі розгубилися й не могли зрозуміти, коли й звідки ті взялися. Хлопець-людина, дитина демонолюдей і діти-звіролюди — це ще пів біди. Але нежить за спиною хлопця була не інакше як прадавнім лічем, а поруч стояв ще й небесний демон.

— Х-хто ви такі?! Ви хоч знаєте, хто я такий?!

— Замовкни.

Ю кинув це, навіть не глянувши на Нірунга. Він дивився тільки на замордованих звіролюдів.

— Як ти смієш!!

Один із лицарів не стерпів такої зухвалості й кинувся на Ю з мечем. Але Рас махнув посохом, і чорні колючі лози обплутали з ніг до голови не лише його, а й усіх інших.

— Що?! Що це за колючки?! А-а-а-а! В-вони врізаються в тіло!!

— Як ти смієш? Мошкарі не годиться так говорити з повелителем.

Рас застосував Блек Брамблз, заклинання темної магії четвертого рівня. Чорні колючі лози врізаються жертві в плоть і не дають ворухнутися. Тепер вони намертво скували близько трьох сотень лицарів.

— Навіщо ви їх убили?

— Та ти знаєш, з ким говориш?! Я з давнього шляхетного роду, ми поколіннями служимо родові Ворі…

Нірунг усе верещав, що служить самому міністрові фінансів Балю Ворі Ноксу, а Ю схопив його вухо й повільно розірвав навпіл.

— А-а-а-а-а-а!!

— У тебе вуха для краси чи що? Я спитав, навіщо ви їх убили.

— А-а-а-а… м-моє вухо! Т-тепер ти ворог Королівства Удон!! Я служу Ба…

Ю вхопив друге вухо й одним ривком його відірвав.

— А-а-а-а!! В-вухо! Моє вухо-о!!

— Намарі, бери Момо з Точею і йди он туди. І малих із собою прихопи.

— Але ж… я…

Намарі й Момо аж тремтіли від страху.

— Іди, кажу.

— Мені… такий пан Одоно… якось не подобається.

Намарі посадив Момо собі на голову, схопив за руку Точу, в якої аж горіли очі, і силоміць потяг її геть. Діти-звіролюди й самі хотіли якнайшвидше звідси піти, тож слухняно рушили за ним.

— Расе, ти…

— Тих, хто був при смерті, я вже вилікував.

Рас наперед знав, що Ю про це скаже, і вже встиг вилікувати тяжко поранених звіролюдів.

— Д-добре! Відпустиш мене зараз, і я тебе пробачу!! Тож швидше зніми з мене ці ко… Га?.. А-а-а-а…

Ю вдарив його навідліг і зніс йому пів обличчя, усе, що нижче носа. Нірунг не розумів, що сталося, і тільки шалено водив очима. Він обвів поглядом лицарів і побачив, що ті дивляться на нього з жахом. Коли ж він збагнув, чого в нього бракує, то й знепритомнів.

— Наступний.

— Слухаюсь.

Рас кивнув. Чорна колюча лоза глибоко вп'ялася в тіло одного з лицарів і приволокла його до Ю.

— А-а-а! П-пощади!!

— Не хочеш умирати — переконай мене. Навіщо ви їх убили?

— С-стривай! Їх же ненавидять не тільки люди, а й самі звіролюди… Кх?!

Голова лицаря відлетіла, мов кинутий камінець. З обезголовленого тіла безупинно лилася кров.

— Наступний.

— Ні! Ні-ні-ні-ні!!

— Навіщо ви їх убили?

— У м-мене ж дружина й дити… Кх!

Голова лицаря розлетілася на шматки. Мозок бризнув на інших лицарів, що тремтіли від жаху, і залив їм обличчя червоним.

— Наступний.

— М-мій батько — брат барона! П-по… Пощади, і я дам тобі скільки захочеш грош… Кх…

Це була найстрашніша на світі черга. Лицарі не мали відповіді, яка переконала б Ю, тож кого кликали, на того чекала певна смерть. Дехто пробував вирватися з колючих лоз, але чим дужче опираєшся, тим глибше вони врізаються в плоть, аж до кісток. Інші від болю непритомніли, але новий біль одразу приводив їх до тями.

Їх кликали по черзі й убивали. Вмирали вони ганебно й жалюгідно. Щоразу, як у лісі лунали їхні крики й вереск, звіролюди втягували голови в плечі й затуляли вуха, щоб не чути.

Тільки Рас не зводив із лицарів очей. Обличчя в нього — голий череп, на ньому нічого не прочитаєш, але від усієї його постаті так і віяло захватом.

Коли Ю розпитав усіх лицарів до одного, він повернувся до Намарі. Той захотів забрати звіролюдів собі, наче тваринок, і Ю його насварив. Аж тут Рубанов став перед Ю на коліно й присягнув йому на вірність. Звіролюди схиляються перед силою, але його вела не сила, а страх. Боявся він не Раса, що так легко орудував сильною магією, а Ю, хоч той на вигляд був звичайним людським хлопцем. До того ж лицарів убив Ю зі своїми, але Королівство Удон ніколи не повірить, що це не звіролюди, хоч би що Рубанов казав. Раз однаково рано чи пізно помирати, то краще вибрати той бік, де є бодай якась надія вижити.

Звіролюди Рубанова корилися Ю зі страху, і цей страх був сильніший навіть за їхній природний інстинкт коритися сильному.

※

— Оце так…

Мауно, ватажок мараку, нічого не пояснив, а просто привів Вудса сюди. Залу закрили кількома шарами печаток, такими сильними, що їх відчував навіть Вудс, хоч мани в нього було зовсім мало. Щоб сюди дістатися, треба було з майстерні мараку спуститися під землю й іти ще кілька десятків хвилин.

— Що, пане Вудсе, навіть ви це відчуваєте?

Мауно сказав це так, що Вудса аж зачепило.

— Ага, коли довкола стільки мани, то навіть я, дворф, відчую.

— Ха-ха, і то правда. Крім короля, сюди можуть заходити лише деякі з нас, мараку, та й то тільки зі мною. Тож запам'ятайте це, пане Вудсе, і заходьте.

Мауно прочитав заклинання, що знімає печатки. Щоразу, як спадала ще одна, із зали хвилею виривалася мана й била Вудса по всьому тілу.

— Це ж… той, кого здолав Ю зі своїми…

— Саме так. Це тіло прадавнього дракона Магранаруса!

Величезне тіло обплутали безліччю зачарованих ланцюгів. Але навіть мертве воно мало таку силу, що ті аж натяглися до краю й безперестанку скреготіли, ніби стогнали.

— Ґа-ха-ха! Дивіться! Такий монстр, що навіть мертвого треба отак запечатувати, бо інакше наробить лиха!!

— Може, скажеш уже, навіщо ти мене сюди привів?

— Гм. Пане Вудсе, хоч мараку й дворфи давно пішли кожен своєю дорогою, мрія в нас одна, хіба ні?

— Га?

— Ви ж і самі знаєте! Викувати найсильнішу зброю! Найкращий обладунок!! Хіба не це наша велика мрія?!

— Найсильніша зброя, найкращий обладунок?

— Авжеж! Ми вдячні королю! Погляньте на тіло прадавнього дракона Магранаруса!! Такого матеріалу не здобув би жоден славетний дворф, та що там, навіть ціла держава!! А тепер він лежить перед нами!! Король казав, що дав вам, пане Вудсе, такі матеріали й руду, яких навіть нам не давав. То як? Здійснимо велику мрію разом? Ми зробимо таке, що перепише всю історію дворфів.

— Дурня…

— Пане Вудсе… щ-що ви сказали?

— Кажу, дурня це все. Ви, мараку, коритеся Ю, бо він дає вам дорогі матеріали й руду? Найсильніша зброя? Найкращий обладунок? Ха, не смішіть! А хто все це носитиме? Я кую зброю й обладунки для Ю! До вашої дурної великої мрії мені нема діла. І взагалі… хіба весело кувати те, що нікому не знадобиться? Не розумію я такого. Якщо це вся розмова, то я пішов. Роботи в мене гора.

Вудс хотів піти й лишити Мауно в залі самого, але тут позаду пролунав сміх.

— Ґа-ха-ха-ха! Отож-бо!! Ваша правда, пане Вудсе. Зброя, якою ніхто не вміє орудувати, нічого не варта!! Вибачте вже. Це я вас перевіряв.

— Перевіряв?..

— Ага. Не заперечую, ми коримося королю почасти й тому, що він дає нам цінні матеріали та руду. Але ось що я вам скажу. Ми, мараку, ще не так низько впали, щоб коритися людині тільки через це. Про велику мрію я, звісно, не брехав. Я вірю, що король із такою зброєю впорається. Тільки спершу нам самим треба зуміти щось із цього викувати, хіба ні? Ґа-ха-ха!

Мауно підморгнув Вудсові й обійняв його за плечі.

— Щось не дуже я тобі вірю, старий.

— І не треба вірити! Нам слова ні до чого! Ми все доводимо руками! Ну, а щоб перепросити за ту перевірку, ходімо вип'ємо!!

— Учора стільки випили, і ще мало?

— Та що там, для нас та випивка — як вода!

※

— Дідусю, ти вже вернувся!

— Ватажок прийшов! З поверненням!

Коли Б'ярне спустився під землю, де жили даку, йому на руки кинулися внучка Пірика й інші діти.

— О, Пірико. Слухняна була?

— Ага! Пірика була слухняна!

— От і молодець. А ви всі слухалися?

— Слухалися-а! А сьогодні ми всі гралися в доганялки.

Б'ярне розчулено дивився на дітей, яких любив понад усе. На руках у них були браслети. У дорослих даку від сонця шкіра вкривається виразками, а в малих дітей хвороба ще тяжча й може навіть убити. Пірика колись випадково надовго лишилася на сонці й мало не померла. Урятував її Ю.

Інші раси вважали даку проклятим, лихим народом через цю хворобу й цькували їх. А Ю розібрався, від чого вони мучилися довгі роки. Ніякого прокляття не було, просто шкіра в них була надто чутлива до сонця. Мало того, він узявся їх лікувати й роздав дітям зачаровані браслети. Ті захищали від світла, а ще мали в собі святу силу. Якщо й далі все піде добре, колись даку таки житимуть вільно, не ховаючись від сонця.

— Ну все, все, а в діда ще справи. Потім із вами пограюся.

— Обіцяєш? Ми чекатимемо!

Б'ярне попрощався з дітьми й спустився з другого підземного поверху на третій. Там була кімната, яку зробили потай від Ю. Вхід туди закривали троє товстих дверей, а всередині в багатьох ящиках тримали отруйні трави, квіти, комах, змій і таке інше.

— Ну як тут наше господарство, все гаразд?

— Ватажку, ось погляньте.

Один із даку дав отруйній змії краплю рідини з пляшечки, і та, хоч і мала високу стійкість до отрути, вмить здохла.

— Гм. Непогано. Але…

Малорослики — майстри дрібної роботи, наприклад прикрас, але даку мали ще й потаємне ремесло. Вони варили отрути. Досі вони тільки й робили, що тікали від переслідувань, тож потрібних матеріалів дістати не могли. Але тепер у них з'явився помічник.

— Іще не те.

— О… Пане Расе, ви тут.

— Як щось треба, кажи, не соромся. Дістану скільки завгодно.

— Оце нам дуже допоможе.

— А наскільки сильна ваша теперішня отрута?

— Як намастити нею стрілу чи меч, то навіть огр за кілька хвилин сконає.

— А якщо, скажімо, зробити з неї порошок і розсипати?

Обличчя даку скам'яніли.

— Не знаю, такого ми не пробували. Наша отрута — для зброї, а не для масового знищення.

— А якщо змішати з водою? А газ із неї зробити можна?

— А це… піде на користь королю?

— Піде. Ти ж знаєш, які в повелителя вороги. Тупим звірам і невдячним дворфам таке не під силу. Це можете тільки ви, даку. Розумієш?

Даку були не такі, як звіролюди, що корилися зі страху, чи мараку, що хотіли скористатися королем. Ю врятував їхніх дітей, а з ними й увесь народ, тож даку щиро його обожнювали. Заради нього вони не пошкодували б і життя.

— Ми, даку, заради короля зробимо що завгодно.

Б'ярне говорив за всіх даку.

— Тоді досліджуйте далі.

Рас лишився задоволений відповіддю Б'ярне й вийшов із лабораторії.