Розділ 165 — Зло

У місті Кама є підземний хід, про який забули навіть старожили. Якщо пройти ним, натрапиш на заіржавілі залізні двері, а за ними — таємна схованка Ніни. Подекуди в кімнаті присохла кров, сліди недавньої сутички. Окрім запиленого столу, у ній нічого не було, але тепер тут стояла чудна річ… ні, жива істота. Чим довше на неї дивишся, тим чуднішою вона здається. Завдовжки близько метра, а на обличчі ні очей, ні носа, ні вух, що мали б там бути. Тільки великий рот, стиснутий у рівну лінію. А шерсть на тілі чимось нагадувала шерсть бенантоса, що водиться в Лабіринті Горго.

Досі істота не ворушилася, а тепер почала погойдуватися з боку в бік, і рот, стиснутий у рівну лінію, широко розкрився. З нього вилізли двоє. Один — чоловік у мантії церкви Ірігаміт, та ще й вишитій фіолетовим, тож видно було, що він архієпископ теократії. Друга — жінка у формі покоївки, отже, його служниця.

— Схоже, вдалося.

— Де ми?

— У схованці номера двісті сімнадцять у Камі.

— То ви з'єднали Священну державу Джадарк із Камою, хоч між ними кілька тисяч кілометрів?

— Саме так. Цей монстр — бенантос, якого я вдосконалив. Їх пара, самець і самиця, і пащі в них сполучені, тож досить поставити одного там, куди хочеш потрапити. Нещодавно я попросив Фуфу принести його сюди.

Чоловік похвалився, дістав з айтем-поуча одяг і почав перевдягатися. Покоївка взяла в нього мантію й допомогла. Наостанок він надягнув маску лиса. Від нього ледь відчутно повіяло жагою вбивства, і помітила це тільки покоївка, яка служила йому довгі роки.

— Пане Делаланде, ви справді підете сам?

— Так, я тільки поговорю з тими двома. І все ж… знаю, що маска не та, що тоді, а надягну її, і одразу згадується минуле.

— Пане Делаланде…

— Ну, я пішов. До бідолашної жертви й підупалого героя.

※

Клинок блискав і лишав у повітрі сяйливий слід. Раз, удруге, і щоразу за ним тягнулася чудова смуга світла. Дівчина-ельфійка махала мечем так, що це скидалося на танець, від якого глядач не міг відвести очей. Хто знається, той упізнав би в ній одну з тих, кого звуть найсильнішими в Камі, Принцесу мечового танцю Клаудію Барлінг.

— Ха!

Клаудія завершила танець бойовим вигуком, і її довге волосся злетіло вгору, а піт зі щік розлетівся краплями.

— Ну як?

Клаудія глянула на Джозефа, що лежав у затінку дерева. А той на неї й не дивився. Прекрасне обличчя Клаудії перекосилося.

— Ти що, не дивився?! На мій прекрасний танець із мечем!

— Дивилася. Танець, як завжди, такий запальний, що аж душно.

Замість Джозефа відповіла дівчина, що сиділа поруч із ним, у чорній сукні готичного крою. Коротке срібне волосся, а фігура, не те що в Клаудії, з усім, що треба, і ще й з лишком. Ця на вигляд мовчазна дівчина й була Принцесою магічного меча Ларою Томблер. Про це свідчив і магічний меч Грам, що стояв поруч, віяв зловісною силою й аж ніяк не пасував до її маленької постаті.

— Тебе ніхто не питав! Похмура дурепо!!

— Через таке злитися? Серце в тебе таке ж маленьке, як груди.

— Щ-що-о?! Х-хто це маленька?! Звичайні вони! Як на ельфійку, в мене звичайні груди!

— Брешеш. В Едди вони великі.

— Це в Едди вони ненормальні! Не рівняй мене з тією підступною ельфійкою!

— Як побачу Едду, скажу, що Клаудія назвала її підступною ельфійкою.

— Н-не смій! Тільки скажи, я розсерджуся!

Ці двоє так сварилися, що Джозефові не спалося, і він невдоволено обернувся до них спиною.

— Джозефе, ти ж мене чуєш! За мій танець із мечем багато хто й гроші заплатив би!

Від Клаудіїного вереску в Джозефа аж загуло в голові, і він замість відповіді пукнув.

— Ти що?! Ну ти й свиня!

— Відповів пуком, — пирснула Лара. — Якраз для Клаудії.

— Щ-що-о!

— Не галасуйте. Це маєток Ю. Махати мечем махайте, але дерева й квіти не чіпайте. Бо мені потім влетить.

— Щоб я, ельфійка, без потреби зачепила дерево чи квітку? Дурень ти, Джозефе.

— Ельфійка не зачепить, а Клаудія може.

— Та ти… Скільки можна! Усе, я розсердилася! Я приймаю виклик!!

— Та ти й так увесь час сердишся.

Поки Ю не було, Джозефові страшенно нудилося, тож він частенько вбивав час у його маєтку. Клаудія й Лара звідкись про це дізналися, тепер усюди ходили за ним і щоразу сварилися. А Джозеф хотів просто полежати собі, і для нього це був суцільний кошмар.

А ще більше Джозефа гнітило ось що…

— Джозефе, коли ти вже, ну, той… Н-н-нарешті одружишся зі мною?!

— Джозеф нізащо не одружиться з пласкою Клаудією, — глузливо пирхнула Лара. — Йому подобаються пишні жінки, як я. А ще ми з ним обоє орудуємо магічними мечами. Ми одне одному пасуємо.

Лара показово підтримала груди долонями й дражнила Клаудію. Усе, що треба, у Лари справді було на місці, але сама вона була маленька, тож виглядало це кумедно.

— П-п-пласка?! Ах ти… Я мовчу, а вона й розійшлася! Щоб Джозефові сподобалася така коротунка, як ти!! І взагалі, тоді вже краще я! Джозеф орудує святим і магічним мечами, а я — мечем духів!

— Та не галасуйте ви, кажу! І взагалі, з якого дива я маю одружуватися з Клаудією?

— Хм-м, тобі б пишатися. Не кожному випадає одружитися з самою Клаудією Барлінг, ельфійкою королівського роду!

З Клаудією неможливо було говорити, і навіть у зазвичай нахабного Джозефа розболілася голова. Він махнув рукою й знову ліг спати. Лара, наче так і треба, вмостилася поруч, і Клаудія від цього ще дужче розлютилася.

— Ти! З чийого дозволу ти лягла біля Джозефа?! Я-я ще й сама такого не робила!

— Заздриш — то й ти лягай.

— Т-та як же… ми ще не одружені… це ж непристойно. Джозефе, а ти як думаєш? Таке ж — лише після весілля, правда?

— Та байду… Ти хто такий?

Джозеф дивився на чоловіка в масці лиса. Це був Олів'є Делаланд. Джозеф, Клаудія й Лара — троє дужих бійців, і жоден із них не помітив, як він підійшов.

— Та я хотів озватися ще раніше. Ха-ха, але ви так весело проводили час.

— Я спитав, хто ти такий.

У руках Джозефа вже були святий меч Святе полум'я й магічний меч Крижаний демон. Клаудія й Лара аж остовпіли. Вони ще ніколи не бачили, щоб Джозеф одразу ж наставляв на когось святий і магічний мечі.

— Не дивися на мене так страшно. Я, хоч і не скажеш, за вдачею боягуз. Вибач, що не відрекомендувався одразу. Я тринадцятий апостол смерті культу Безсмертя… Кличте мене, скажімо, Нанасі.

— Що апостолів смерті аж тринадцять, чую вперше. Та й ти ж людина. І чого ж треба панові з верхівки єретичного культу?

— Я прийшов поговорити з Ю Сато й з тобою, але його, схоже, немає.

Щойно пролунало ім'я Ю, Джозеф міцніше стиснув мечі.

— Агов! Ти хто такий узагалі?! Не зли Джозефа!

Клаудія пирхнула й хотіла стати перед Джозефом, але той її не пустив.

— М? Та це ж Клаудія Барлінг, принцеса ельфів із Великого лісового моря Йодан. А то Лара Томблер, яка дістала Демонічне благословення. Що ви тут робите? А, он як. Джозеф урятував вас у Третій великій війні святих і демонів.

— Га?! Що? Що-що? Ти… ти ж отой, як його, переслідувач! Джозефе, він точно мій переслідувач! І прийшов він, певно, просити, щоб ти віддав йому прекрасну мене!! Ой, як страшно-о~

Клаудія показово здивувалася й учепилася Джозефові в лікоть. Але хоч вона й дуркувала, рука в неї була напоготові, щоб будь-якої миті вихопити меч і рубонути Нанасі. Так само й Лара, яка зазвичай не змовчала б на Клаудіїні слова, від самого початку не вимовила ані слова й тримала руку на руків'ї магічного меча.

— Переслідувач — це вже занадто. Усе просто. У Третій великій війні святих і демонів мої люди стежили за всіма сторонами. А все ж, Джозефе, ти таки ослаб. Чи то тобі наврочили, коли ти вбив короля демонів? Чи ти розкис, коли помстився…

Не встиг Нанасі договорити, як Джозеф ударив його одночасно зліва й справа, полум'ям і кригою, і розтяв навпіл. Проте…

— Що?! Чому він цілий? Ти ж щойно його розрубав, правда?

Клаудія не помилилася. Джозефів удар мав розрубати Нанасі, але той стояв цілий, ніби нічого й не сталося.

— Тебе не вчили дослуховувати до кінця?

— Вибач уже. Я змалку нікого не слухав. А силу таку я вже десь бачив. Унікальна навичка, як у героя з казок? От же ж морока з тобою.

— Справа в мене одна, Джозефе. Відступися від Ю Сато.

— Він мені до вподоби. Ви від нього відступіться.

— Ти його не захистиш.

— І це каже єретик, що поклоняється Чорній святій діві.

— Ми не єретики. Культ Безсмертя — це і є справедливість. Скажу прямо. Ти крутишся довкола Ю Сато, і це мені заважає.

Від Джозефа так і повіяло жагою вбивства. Вона вирувала довкола нього, і повітря аж налилося важкістю.

— Кажу ще раз. Ти ослаб і не захистиш його.

— Га? Та мені й годиться трохи ослабнути. Я ж найсильніший.

— Хто б казав. Сам навіть єдиного сина не вберіг.

Жага вбивства, що так і била з Джозефа, раптом зникла. А наступної миті…

— Ой!..

Клаудія мимоволі зойкнула, бо на Джозефа страшно було глянути.

— Ану повтори… Ану ще раз повтори.

— Та скільки завгодно. Найсильніший, кажеш? Сміх та й годі. Чоловік, що не вберіг єдиного сина, як він…

Джозеф у шаленій люті обрушив меч Нанасі на голову.

— Ох-ох. Справді не вміє дослухати до кінця. То це і є славетний Святий магічний меч криги й полум'я… Що ж, такий, як кажуть, але не більше.

У руках Джозефа був уже один дворучний меч, червоний упереміш із синім. Це був Святий магічний меч криги й полум'я, справжній вигляд злитих докупи святого меча Святе полум'я й магічного меча Крижаний демон, і сили він був неймовірної. Але…

— Ну от. Главо культу, я ж казав, що вам приходити не треба.

Нанасі, не обертаючись, заговорив до того, хто стояв у нього за спиною.

— Ви довго не поверталися, от я й прийшла. Казали ж, що буде розмова. А як на мене, це вже бійка.

Жінка з парасолькою докірливо дивилася на Нанасі. Золоте волосся, золоті очі. Кімоно на ній теж було незвичне, але Клаудія й Лара дивилися передусім на дев'ять хвостів, що росли в жінки.

— Це ще що?

— Таку парасольку звуть зміїним оком.

— Парасолькою… ти відвела мій удар?

Джозефові не вкладалося таке в голові, але Святий магічний меч криги й полум'я, яким він ударив Нанасі по голові, справді відвела парасолька. Точніше, не просто відвела, а цілком погасила силу удару.

— Не задирай носа, що відбила удар Джозефа! Він сьогодні просто трохи не у формі.

Клаудія вдавала, що сердиться, і хотіла взятися за руків'я меча духів, але Лара перехопила її руку.

— Щ-що таке?

— Не треба. Програємо.

— Щоб я програла якійсь лисолюдці?!

— Не лисолюдка. Вона… монстр.

Клаудія знову придивилася до жінки, яку звали главою культу. Вона була прекрасна, але магічне око Клаудії розгледіло, яка величезна мана в ній захована.

— Ми не битися прийшли. Нам досить, щоб ти відступився від Ю Сато. І не задарма. Я заплачу.

— Заплатиш?

— Так, заплачу. Джозефе, ти разом із героєм убив короля демонів. І що, полегшало? Ти ж і сам потроху здогадувався, що справжній ворог — хтось інший. Не хочеш дізнатися, хто забрав у тебе сина?

— Справжній ворог?

— Саме так. Лиховісний король демонів з'явився далеко на півночі, в маленькому селі Пандора у володіннях Вільної держави Гамельн. А лютував він на протилежному кінці світу, на півдні, в Імперії Дерім. Не бачиш тут задуму? Сила дерімських Семи мечів тоді була неймовірна. Сусідні держави не могли встояти перед Імперією Дерім, яку вели вони на чолі з тобою, і вона все розширювалася й розширювалася. Ну, тепер і сам дещо здогадуєшся? Справжнє зло — це монстри? Три великі королі демонів? Король демонів, що з'явився? Ні! Зло — це люди. Людській злобі немає меж. Ну ж бо, слухай мене. Справедливість — це я.

Клаудія й Лара стривожено дивилися на Джозефа. Вони знали його минуле й боялися, що він пристане на пропозицію Нанасі.

— Що ти мелеш? «Справедливість — це я»? Ти дурний чи що? «Розповім, хто ворог»? Не лізь не у своє. За кого ти мене маєш? І без такого мутного типа, як ти, я його сам знайду й відлупцюю. Дурню ти, дурню!

Нанасі такої відповіді й чекав, тож анітрохи не розчарувався й усміхнувся. Клаудія й Лара з полегшенням побачили, що Джозеф знову став собою.

— Не віриш мені? Ну й нехай. Як передумаєш, скажи будь-кому з культу Безсмертя. Знайти когось із наших вірян тобі, певно, неважко. І ще скажу тобі одну корисну річ. Якщо так піде й далі, Ю Сато не протягне й десяти років. Ні, навіть п'яти.

— Ще чого, щоб він помер. Я тебе відпускаю, тож забирайся, поки цілий.

— Подивися Ю Сато в очі. А тоді спитай про їхній колір і побачиш, як цікаво він відреагує. Урятувати його можу тільки я.

Нанасі вирішив, що далі говорити марно, і пішов. Жінка, яку звали главою культу, злегка вклонилася Джозефові з рештою й поспішила за ним. Здавалося, ніби глава культу й апостол смерті помінялися місцями.

— Та нічого особливого ці двоє! Це Лара злякалася, а якби я взялася всерйоз, умить би їх поклала!

— Я просто тверезо все зважила. А Клаудія дурненька.

— Щ-що-о!

— Клаудіє.

— М? Що? Джозефе, ти що, злякався цих двох?

— Аякже, злякався я. Слухай, а буває така хвороба очей, від якої помирають?

— Гм-м, хвороб очей я знаю кілька, але щоб від них помирали — не чула.

— Колір очей…

※

— І ти отак просто дав їм утекти?

— Не дав утекти. Я їх відпустив.

Джозеф сидів в одній із кімнат маєтку Мусса, в якого служив дружинником, і розповідав, що сталося сьогодні. Про Ю він волів би змовчати, але балакуча Клаудія вже все виклала, і Мусс попросив його переказати все самому, щоб глянути на це з іншого боку.

— А все ж, хто б подумав, що таємнича глава культу Безсмертя — жінка. Хоча ні, вона ж насправді лиса-монстр?

— Мій меч вона відвела легко.

— Дев'ять хвостів — це ж кепсько, хіба ні? Колись давно лиса-перевертень, що знищила три держави, мала, здається, сім чи вісім хвостів. А тут ще й тринадцятий апостол смерті…

Мусс кинув у рот печиво з сиром, розжував, посмакував солоне печиво з кислинкою сиру й запив вином. Нунг налив у порожній келих ще. Джозеф аж ковтнув слину. Пив він тільки в маєтку Ю, тож для такого любителя випити це була справжня мука.

— Може, там насправді навпаки?

— Навпаки?

— Та ж видно було, що глава культу більше догоджала тому Нанасі, ніж він їй.

— Він же людина?

— Ага, був у масці лиса, але людина, і на вигляд молодший за мене.

— Клаудія розповіла, що в нього незвичайна навичка. І про очі Ю я хотів би почути від тебе, Джозефе.

— От балакуча ельфійка, все розбазікала!

За дверима щось гупнуло, ніби впало, а тоді хтось, тупочучи, втік. Мусс криво всміхнувся, а Нунг не втримався від усмішки.

— Колись я бився з монстром, який подібною навичкою захищався від моїх ударів. Він нею стирав бар'єри, пам'ятаю, морока з ним була. І в казкового героя, кажуть, була схожа сила. Унікальна навичка Стирання, що стирає щось ціною чогось, так? У того Нанасі, мабуть, щось подібне. Я ж відчув, що розрубав його, а він цілий. Про очі Ю я й сам хотів би знати. Спитаю, як побачимося. А ти знаєш хворобу, від якої змінюється колір очей?

— На жаль, на хворобах я так не знаюся. Але той апостол смерті Нанасі мав справу до Ю й до тебе, Джозефе, так? Якщо тут замішаний культ Безсмертя, то за ним, найпевніше, стоїть Джадарк. І є ще одна річ, що мене непокоїть.

— Яка? Не тягни, кажи вже.

— Пам'ятаєш, я колись казав остерігатися Ніни?

— Та казав, здається.

— Ти ж знаєш, що моя унікальна навичка — Небесне око?

— Знаю. Тобі ні з того ні з сього показується якесь майбутнє, що на хрін нікому не здалося, так?

— Гм… Ну ти й скажеш. Бачити, коли захочу, я справді не можу, але це не якесь там майбутнє. Я думаю, майбутнє весь час змінюється, тож те, яке я бачу, — лише одне з можливих. Але я відбіг від теми. Коли я колись казав тобі остерігатися Ніни, я теж дещо бачив. Майбутнє, де Ніна вбиває Ю.

— От бачиш! Таки на хрін нікому не потрібне передбачення! Як це Ніна вб'є Ю? Ну й навичка, ні до чого не годна!

— Гм-м… Ну навіщо ж так! Я лише застерігаю, що таке може бути! А! Нунгу, і ти не смійся! З твого пана ж глузують, тут сердитися треба!

Джозеф реготав на все горло, і Мусс із досади одним духом випив вино й зажадав у Нунга ще. Нунг, як рідко з ним бувало, не міг стримати сміху й аж трусився, наливаючи вино. Мусс через це знову почервонів.