Розділ 166 — Самотній

На вершині гори здіймалося Світове дерево, яке можна назвати символом острова. Довкола нього посадили аж сотню водоносних дерев, які створювали воду з розчиненої в повітрі мани. Води було стільки, що Світовому дереву вистачало з лишком, а решта стікала з вершини в западину, викопану на схилі, і там утворилося озеро. З нього витікала річка, і для села вона була важливим джерелом води.

На березі озера дарк-ельфійка доглядала свого господаря й просто сяяла від щастя.

— Господарю, я заварила чай. Чи не бажаєте?

— М? А, дякую.

Ю взяв у Маріфи чашку, спершу насолодився ароматом, а тоді відпив і посмакував. «Смачно», — пробурмотів він. Маріфа скромно схилила голову, мовляв, не варто похвали, але вуха в неї почервоніли до самих кінчиків, і радості вона приховати не могла.

Чашку виготовили в Роял Хок, старовинній майстерні посуду, яку навіть у столиці Удона вважають однією з найкращих. Стіл і стілець зробили майстри із села Вуд Пейн, що славиться деревообробкою. Вони вирізали їх із величезного чотирисотлітнього дерева, і другого такого гарнітура ніде не було. Килим на землі був із Маркохана, одного з трьох найвідоміших килимарських міст. Кілька тамтешніх майстрів аж три роки ткали його з найкращого шовку. Навіть чайне листя було таке дороге, що простим людям не по кишені. Усе це Маріфа купила за гроші, які заробила сама, а платню від Ю дбайливо зберігала у своїй кімнаті.

В озері весело хлюпалися діти звіролюдів, даку і мараку. Дивитися на них було любо, а от Ю сидів невеселий.

— Ніно, ти важка.

Ніна обійняла його ззаду й навалилася на спину всім тілом.

— Давно ми отак не сиділи, правда? — Ніна аж сяяла. — О, Ю, дай і мені печива-а~

Ніна роззявила рота, мов пташеня. Могла б і сама взяти, але Ю таки погодував її печивом. Ніна смачно хрумтіла, та від печива їй пересохло в горлі, і вона з надією поглянула на чашку в руках Ю.

— На. Пити хочеш, так?

— Ти мене так добре знаєш~

Чай іще не вистиг, і Ніна, обпікши язика, зойкнула: «Гаряче!»

— Панно Ніно, якщо бажаєте, ось чай для вас.

— Не-е, я в Ю поп'ю~

Маріфа мимоволі засопіла від досади, але Ніна ніби й не чула і знову попросила в Ю чаю.

— Королю-у, дивись, дивись, риба-а~

До Ю підбігла дівчинка-звіролюдка з рибою в руках. Чистокровних звіролюдів на острові не було, у кожного змішалася кров різних рас. У цієї ж дівчинки взяла гору кров собаколюдей, і вся вона поросла білосніжною шерстю. Схожа була на собаку породи самоїд, і Ю мимоволі побачив у ній Сукке, якого вже не стало.

— О, яку велику впіймала.

Дівчинка пірнала по рибу й змокла до нитки. Ю взяв у Маріфи рушник і витер її, а вона радісно примружилася й усміхнулася.

— Правда ж, правда ж? А її можна їсти?

— Можна, але ми зараз її розводимо, тож багато не лови.

«Ясно-о», — протягла дівчинка й побігла геть, чи то відпустити рибу в озеро, чи то гратися далі.

— Підняли галас через якусь рибу. Ще зовсім малі.

Намарі з холодком поглядав на дітей, що бризкалися водою, хоча й сам був мокрісінький.

— Намарі, у такому вигляді це звучить не дуже переконливо. Ходи сюди.

Маріфа витерла йому голову. Намарі слухняно стояв, і вона, тихенько засміявшись, зняла з нього мокрий одяг. Але веселі голоси дітей не давали йому спокою, і він у самих трусах побіг до озера.

— Намарі, стій! Я ще не витерла як слід!

— Сестричко Марі, нічого мені не буде! Я ж демонолюд, я сильний!

Маріфа зітхнула, мовляв, ну що з ним робити, обернулася й побачила, що Ю з Ніною дивляться на неї.

— Господарю, щось сталося?

— Та ні. Просто ти таки любиш про всіх дбати.

— Марі ж у нас добра.

— Ні, панно Ніно. Я хочу служити тільки господареві.

Маріфа засоромилася й, ховаючись від їхніх поглядів, узялася заварювати новий чай.

— Ха-ха, Марі засоромилася~ Ю, озеро теж чудове, але дерева й квіти — це все-е Хісуй виростила?

— Так. Хісуй дуже здібна. Недарма держави хочуть під приводом охорони прибрати дріад до рук. З нею навіть вибагливі рослини ростуть легко.

Ю так розхвалював Хісуй, що Ніна захоплено протягла «ого-о». Маріфа вдавала, що їй байдуже, але щоразу, як він хвалив дріаду, вуха в неї сіпалися.

— До речі, а де Лена?

— Лена, уявляєш, полетіла дізнатися, який завбільшки острів~

— Острів міряти?.. Чи встигне вона хоч сьогодні повернутися?

※

Ще коли Ю тільки-но звик до монстрів Гнилого царства Енріо, він перенісся магією простору-часу додому, щоб провідати могилу Стелли. Перед домом він став як укопаний. Дім, де жили його найдорожчі спогади, згорів дочорна й завалився, страшно було глянути. Ю якийсь час стояв приголомшений, а тоді, ніби згадавши щось, кинувся за дім, до могили Стелли.

Камінь, покладений на могилу замість надгробка, хтось відсунув. Могилу, як і дім, спалили, від неї лишився попіл. Але найгірше, що її розкопали. Там зяяла велика яма, і тіла, яке мало в ній лежати, не було.

— Аж до такого… Навіть на таке пішли! Джадарк? Чи ті, з культу Безсмертя? Гаразд… Раз ви так, то й я так. Уб'ю… Переб'ю всіх до одного. Ви в мене ще пошкодуєте…

— Гей, що ти там робиш?!

Ю впізнав чоловіка, що гукнув його ззаду. Це був господар крамниці припасів, який так нічого йому й не продав, хоч скільки Ю просив.

— Оглух, чи що? Що ти там робиш?!

Чоловік підійшов до Ю впритул і знову напустився на нього.

— Ах ти ж чужак! Нема тут нічого цінного!

— Ти… не впізнаєш мене?

Чоловік на мить розгубився, але…

— Таке чорне волосся раз побачиш — повік не забудеш! Годі прикидатися! Забирайся з села, поки я тебе не викинув!!

Ю пропускав його крики повз вуха. Він пішов звідти й заговорив до кількох селян, але ті тільки з цікавістю розглядали його чорне волосся. Ніхто з них Ю не пам'ятав.

Увечері Ю лежав сам на схилі гори, дивився, як сідає сонце, і згадував той день у селі Рессел.

— Ага, ось ти де, Ю!

Ніна сіла поруч і зазирнула йому в обличчя.

— Марі тебе шукала. Що ти тут робив?

— Нічого особливого.

— Справді? А, точно. Малий Намарі каже дивне. Ніби ти вже ду-уже давно не спиш. Хіба таке буває?

— Намарі правду каже.

— А чому ти не спиш?

— Відколи в мене з'явилася навичка Паралельне мислення, я можу не спати.

— Справді? Ти себе не заганяєш?

— Ні, правда.

Ніна перебирала пальцями траву й аж вовтузилася, ніби хотіла щось сказати.

— Ти ж іще щось хочеш спитати, так?

— Ага. Ти мене так добре знаєш. Пам'ятаєш, ти колись пішов кудись сам, щоб не завдавати нам клопоту? А тепер на острові повно людей. Я хвилююся. Ти ж добрий і не любиш бути сам… От я й думаю, чи не робиш ти з себе лиходія, щоб усім допомогти.

Ніна підвелася й потягнулася, ніби хотіла підставити все тіло вечірньому сонцю.

— Га? Нащо мені таке робити? Це… Намарі їх підібрав, от і довелося. А Рас із Точею самі за мною ув'язалися.

— А хіба не ти все так підлаштував? Малий Намарі казав, що дітей-звіролюдів знайшли, коли ти зупинився перепочити. А перед тим, як натрапили на пана Раса, ти раптом звернув з дороги. З даку й мараку теж так було, правда?

— …Та ну, не вигадуй. І що це ще за «не любиш бути сам»?

— Ну-у~ Ти, може, й не помічаєш, але ти не любиш бути сам. От коли ми йшли на острів, за нами ж стільки-о духів летіло, правда?

— Їм просто цікаво, що я їх бачу, та ще й чую.

— А я думаю, що ні~ Я бачила людей із навичками, які допомагають потоваришувати з духами: «Благословення духів», «Шепіт духів», «Благодать духів». Але щоб духи самі злітались, як до тебе, хоч ти нічого для цього не робиш, такого не бачила. Це, розумієш, ти ніби кличеш: «Мені самотньо, самотньо», от вони й прилітають спитати, що сталося.

— Ти що, дурна? Мені не буває самотньо, і я не той добряк, що жертвує собою заради інших.

— Справді?

— Жертвувати собою заради когось — це для дурнів.

— От і добре, — тихо засміялася Ніна. — Знаєш, я тебе все-таки люблю~

— З чого це раптом «люблю»? Я не розумію, що воно таке — любити.

— Я теж… Я теж, правду кажучи, не розумію.

Ніна обернулася, але сонце світило їй у спину, і Ю не розгледів її обличчя.

— Як це розуміти? Гаразд, Маріфа ж шукає? Ходімо.

— Ой, точно~ — зніяковіло засміялася Ніна.

Сонце сіло зовсім, і настала темрява. Світив тільки місяць, та й то непевно. Нічним небом летіла дівчина.

— …З-завеликий… Їсти хочеться…