Розділ 167 — Виправдань не слухаю

Замок — це велика споруда, яка має стримати наступ ворога. Чим більший замок, тим більше людей він уміщає, а отже, тим більша в ньому й кухня. Те, над чим Рас без міри мудрував у гірському замку, кухнею вже не назвеш. Це цілий кухонний цех, та ще й величезний.

— Нащо така велика, скажи? Рас просив доручити це йому, я й доручив, і от маєш.

Ю привів Маріфу на кухню готувати вечерю. Маріфа застигла на порозі, і він подумав, що вона остовпіла від такого марнотратства, але…

— Що ви, ні! Хоч мені й прикро хвалити ту нежить, але кухня справді гідна господаря!

Маріфа була в захваті. Воду без кінця створюють водоносні дерева, а вогонь — підставки під казани, які Ю зробив своєю Алхімією й Ковальством, і полум'я на них можна регулювати. Кухонні ножі, каструлі й інше начиння, тарілки, столові ножі й виделки — усе це Віктор на Расів наказ роздобув у майстернях, що постачають королівський двір. З таким добром Маріфа зможе приготувати господареві що завгодно. Вона рішуче закотила рукави форми покоївки.

— Н-ну… от і добре, що сподобалось. Продукти отут, бери, які хочеш.

Ю відчинив величезні двері, мов до складу, і звідти потягло холодом. Усередині горою лежали яловичина, курятина, свинина, м'ясо високорангових монстрів, овочі, фрукти, яйця.

— В айтем-поучі теж є продукти, але бери спершу ті, що тут лежать.

— Слухаюсь.

— Я віднесу їсти чорним вовкам і піксі, а вечеря на тобі, гаразд?

— Господарю, дозвольте, я сама віднесу!

— Не треба, не треба. А, слухай. На схилі гори, там, де озеро, я хочу поселити піксі. Нічого, якщо там будуть і чорні вовки? Думаю, все буде гаразд, але про всяк випадок питаю. І ще одне. Твоїх велетенських бджіл можна розводити в горах, якщо там досить високо?

— Думаю, можна. Я одразу почну їх розводити, щоб меду було багато.

Маріфа розуміла все з півслова. Ю сказав, що покладається на неї, накидав в айтем-поуч м'яса, меду, фруктів і пішов із кухні.

— Гав! Гав!

— Чекайте! По черзі.

Ю приніс їжу до озера, і його обступили чорні вовки. Їм більше хотілося, щоб Ю з ними погрався, ніж поїсти.

— Гей, ану відійдіть від людиська! В-він прийшов до мене, ясно? Правда ж?

— Ха-ха~ А Момо сердиться, каже, нічого подібного~

— Отож-бо. Ю, ви ж прийшли до мене, правда? Ай! Момо, я пожартувала, не смикай за волосся.

Хісуй пожартувала, і Момо за це смикнула її за волосся. Нові піксі, чи то сміливі, чи то просто товстошкірі, анітрохи не боялися чорних вовків і сиділи в них на головах і спинах.

Вовки досхочу награлися й угамувалися, і тоді Ю розклав їм м'ясо.

— Смачно?

— Гав!!

— С-с-стривай, а нам?!

— Ви ж наїлися горіхів і фруктів.

— То одне, а це інше. Є ж у тебе! Є, правда ж?

Піксі стривожено зазирали Ю в обличчя, а от Момо знала, що їжа буде. Вона перекрутилася в повітрі й приземлилася Ю на голову. Можна ж було й без викрутасів, але інші піксі аж захопилися: «Ого?!», «Круто!», «А тепер дивіться, як красиво приземлюся я!» І всі ринулися туди ж, та їх було забагато. Момо зіпхнули, і вона впала, але Ю впіймав її на долоню.

— Ану, ти ж і сама літати вмієш.

Момо знала, що Ю її підхопить, і навмисне не полетіла, а впала. Ю злегка насварив її, але вона відвела очі й розляглася в нього на долоні.

— А як оце їсти-и?

Новенька піксі з цікавістю розглядала хліб, мед і джем, які приніс Ю. Він нарізав хліб і намастив медом.

— На, скуштуй.

Піксі обережно вкусила хліб, і крильця в неї аж стрепенулися й випросталися. Що Точа, що піксі, як поїдять смачного, так у них крила й випрямляються, чи що? Ю з цікавістю глянув на неї.

— О… о-о… смачно-о! Що це таке?! Оце так!!

— Аж так? Я теж хочу-у!

— Так нечесно-о, наступна я~

Новенькі зрозуміли, що це смачно, й обліпили хліб, а старі піксі дивилися на них, гордо задерши носа.

— Ну що-о? Смачно ж? Можете мені подякувати!

— Ха-ха, але ж ми тут ні до чого?

— Як це ні? Ми ж їх сюди покликали. Ну то що, мед медом, а оте теж є, правда?

— Оте? Це ти про мурашиний мед?

Ю дістав пляшку з мурашиним медом, і в задиристої піксі аж слина потекла. Цей мед густіший за бджолиний, досить раз лизнути, і солодкий аромат іде з рота аж у ніс. Його добувають із мурах-солдатів-трупоїдів, що живуть у Гнилому царстві Енріо. Якось Ю дав скуштувати його піксі, великим ласункам до солодкого, і ті геть на нього підсіли. Іноді їм влаштовували дегустацію бджолиного й мурашиного меду, як дегустують вино, і тоді радості не було меж. Але мурашиний мед дуже цінний, щодня його не поїси. Тож вони хапалися за будь-яку особливу нагоду, щоб випросити його в Ю.

— Гей, у тебе слина тече. Момо, ти тільки глянь на неї.

У Момо теж текла слина.

— І ти туди ж…

Довкола Ю зчинилася галаслива вечеря чорних вовків і піксі. Одна піксі встромила голову в банку з джемом і вся вимазалася, чорний вовк облизував їй обличчя, а ще одна так наїлася, що аж живіт став круглий. Момо стурбовано доглядала тих, хто переїв і не міг поворухнутися.

— О, нарешті повернулася.

У місячному світлі додому поверталася Лена. Вона летіла, похитуючись, і зникла просто в замку.

— Де це ви ходили до самої ночі й нікого не попередили?!

Ю повернувся до замку й побачив, як Маріфа відчитує Лену, а в тієї трусяться ноги, мов у новонародженого оленятка.

— …О-острів завеликий. Ї-їсти хочеться.

— Виправдань не слухаю! Сідайте до столу, швидко.

— Лено, як затримуєшся, треба казати, бо влетить!

— …Я не мала дитина, як ти. І кажи «сестричко Лено».

Маріфа витерла Лені обличчя й руки вологим рушником і віднесла її до стільця. Лена вичерпала сили й MP до дна і навіть дійти сама не могла. Ніна з усмішкою дивилася, як Маріфа сердиться, а все ж таки несе Лену.

— Панно Ніно, що це ви так дивитеся?

— Марі таки м'якне, коли йдеться про Лену~ — засміялася Ніна.

— Що?!

Маріфа почервоніла й обурено заперечила, що нічого такого немає. Та Ніна так усміхалася, що вся злість із Маріфи кудись вивітрилася. «Та ну вас», — буркнула вона й заходилася розставляти страви.

— Расе, у мене до тебе розмова. Почекай у моїй кімнаті.

— Слухаюсь. Тоді дозвольте піти першим.

Рас — нежить, їсти йому не треба, тож він зник. Намарі теж нежить, але смак відчуває, тому сумно дивився на Раса, який не їсть. «А смачно ж…» — зітхнув він.

— …У моїй тарілці, здається, забагато овочів.

— Не здається, їх справді більше. Овочі корисні, тож з'їжте все.

— Лено, хто не їсть овочів, той не виросте!

— …Гр-р-р.

— Ну і що це за «гр-р-р»?

Лена грала в гляділки з овочами у своїй тарілці. Особливо вона не любила пімас, овоч, дуже схожий на солодкий перець. Маріфа то фарширувала його м'ясом, то дрібно кришила й підсмажувала з фаршем. Як тільки не хитрувала, аби Лена їла овочі.

Рас зайшов до кімнати Ю, і погляд його впав на полицю з квітами й гарними камінцями. Усе це Ю подарували діти. Між ними, так само дбайливо розставлені, стояли й невдалі магічні знаряддя, які Рас колись робив разом із Ю.

— Повелитель розставив невдалі вироби, як скарби… — тихо засміявся Рас.

З кожним із цих невдалих виробів у Раса були пов'язані спогади. Тут були персні, браслети, сережки… А цей зелений браслет мав завжди тримати довкола однакову температуру. Для цього треба вдало поєднати магію вогню, води й вітру, але спершу пропорції не вдавалися, і виходило то надто спекотно, то, навпаки, надто холодно. Тепер усе вдалося, і за тим самим принципом у підземному місті тримають тепло й свіже повітря.

— Цей амулет Намарі взяв без дозволу, і такого наробив… — пригадав Рас, і в голосі його забриніла усмішка. — Тоді Момо в паніці прилетіла кликати повелителя…

— Вибач, що затримався.

Поки Рас перебирав спогади, час минув непомітно, і до кімнати зайшов Ю.

— Поки мене не було, до маєтку приходили глава культу Безсмертя й тринадцятий апостол смерті.

За маєтком у Ю стежили не лише дрібні тварини, яких він магією мертвих обернув на нежить, а й привиди та інші примарні монстри. Тож про розмову Джозефа з апостолом смерті він, звісно, теж знав.

— Глава культу сама прийшла? Яка зухвалість. Наскільки я знаю, верхівка культу Безсмертя — це дванадцять апостолів смерті, але, може, їх стало більше.

— Ти ж збирав про них відомості кілька сотень років тому? Відтоді й апостоли, певно, змінилися.

— Так. Коли культ тільки заснували, апостолів було лише п'ятеро чи шестеро. А глава культу, виходить, дев'ятихвоста лисиця…

— Маєш якісь здогади?

— Трохи… Але це щось аж надто безглузде. А за апостолом смерті ви когось послали?

— Послав, але він помітив. З Азелотте й Дормом вийшло. Магія мертвих зручна, але тих, хто нею володіє, майже немає, тож і книжок, де описано, як нею користуватися, не лишилося. Я й сам досі не опанував її до кінця. Ти ж теж, правда?

— Так, ваша правда. Моя матінка була великою майстринею магії мертвих. Але перш ніж я встиг перейняти її мудрість, матінка…

— Расе, ти вже трохи себе видаєш.

Рас схаменувся, охнув і затулив рот рукою.

— До речі, старий повелитель інсектоїдів теж послав когось стежити за Азелотте з рештою.

— Це Якоб із Дванадцяти демонобійців? Я знаю його лише з чуток, але кажуть, що з інсектоїдами він управляється неабияк.

— Так, з апостолами смерті він бився на рівних. А як там та справа?

— Яка справа?

— Пам'ятаєш лицарів міністра фінансів, які нападали на звіролюдів? Я вилікував тільки їхнього командира Нірунга й віддав його Точі на тортури. Він щось розповів?

— А, з першого ж дня торохтів не замовкаючи, навіть про те, чого не питали. От тільки… він сподобався Точі, і вона катує його й досі. Якщо доручите мені, я вб'ю міністра фінансів за кілька днів.

Рас розпалився, і його очі із синіх спалахнули червоним.

— Ні. Він отримає те, на що заслуговує.

Зазвичай Ю без розмов винищував усіх ворогів до одного. А до міністра фінансів підіслав шпигуна й не поспішав. Діяв він так обережно, що Рас запідозрив, чи немає тут якоїсь причини.

— А кристали готові?

— Готові два, разом із запасним.

— Добре. Один я завтра візьму з собою в маєток, а другий буде для острів'ян. Ти, Расе, лишишся тут і ненав'язливо їм підкажеш.

Рас стривожено схопився з місця.

— Я-я лишаюся на острові?!

— Ніхто, крім тебе, не зможе порадити їм із класами. Даку, думаю, і самі розберуться, але мараку не підпускають жінок до кузні, а в звіролюдів усе, певно, вирішуватиме ватажок. Навіть без мене, якщо доручу тобі, все буде гаразд, правда ж?

Ю сказав, що все буде гаразд, і з Раса вмить злетіла вся тривога. Він ударив себе в груди.

— Повелителю, не хвилюйтеся. Я неодмінно виправдаю ваші сподівання!