Розділ 169 — Два клинки проти двох клинків

Колетт Майсл працювала реєстраторкою на першому поверсі Гільдії авантюристів міста Кама. Серед авантюристів чимало задерикуватого люду, але вона ні до кого не мала упереджень і завжди зустрічала всіх з усмішкою, тож багато хто її любив. Та цього разу вона, що рідко бувало, не знала, як бути. Двоє авантюристів по той бік стійки фамільярно до неї чіплялися.

— Та кажу ж тобі~ Нам треба побачити авантюриста на ім'я Ю Сато.

— Ага-ага. Ми нічого поганого не замислили. Просто ми, хоч на вигляд і не скажеш, рангу C. А цей Сато, кажуть, і року не минуло, як записався в авантюристи, а вже має ранг C, так? Ну от і кортить глянути на цього вашого перспективного новачка. Ми ж заради цього аж зі столиці приїхали, тож скажи, де його знайти. А якби така гарненька дівчина, як ти, ще й провела нас до його дому чи заїжджого двору, то було б зовсім чудово~

— Н-не можу. Гільдія авантюристів забороняє розголошувати стороннім відомості про авантюристів.

Та навіть якби гільдія цього не забороняла, Колетт однаково нічого б їм не сказала.

— Відчепіться вже від неї.

Раріт не міг дивитися, як Колетт мучиться, і втрутився. Інші авантюристи теж бачили, що до неї чіпляються, і почали підбурювати Раріта.

— Га? А ти хто такий? Ми ні з ким не сваримося, тож не пхай носа.

— Ти що, на Ікло дракона нариваєшся?

— Ікло дракона? Вперше чую.

Раріт справді ніколи не чув про такий клан. Кланів, прізвиськ, а то й крамниць і товарів, названих на честь драконів і прадраконів, яких часом порівнюють зі стихійним лихом, — безліч, і всіх назв не запам'ятаєш.

— Тц. Хай про Ікло дракона ти не чув, але Легіон дракона ж знаєш. Наше Ікло — підлеглий клан Легіону.

Роззяви довкола загомоніли, щойно почули про Легіон дракона. Королівство Самвана, одна з васальних держав Республіки Сетт, нічим особливим не славилося, та й розміром було радше з малих. Але саме там був клан, чиє ім'я гриміло й за кордоном. Це й був Легіон дракона. Кажуть, трійця авантюристів рангу A може на рівних тягатися з невеликою державою, а в цьому клані їх аж шестеро. Колись було й семеро.

— Ге, таки знаєш, — хмикнув чоловік. — У Легіоні дракона шестеро авантюристів рангу A, а наш голова, пан Леобанірум, нещодавно отримав ранг S. Хто про таке не чув, у того щось не те з головою.

Обидва переможно глянули на Раріта, але…

— І що з того?

— Що? Ти… взагалі розумієш? Якщо підеш проти нас…

— І шо буде? Розкажи й мені.

Велетень Еккарт розштовхав роззяв і став поруч із Рарітом. Він, як і Раріт, не належав до жодного клану, брав квести, коли хотів, і відпочивав, коли хотів. Еккарт тримався сам, бо не любив мороки, але не всидів, коли побачив, що свариться Раріт, з яким він колись ходив в одному загоні.

— Гей, Еккарте, тебе це не стосується.

— Двоє на одного. Тоді й я з вами.

— Давай, Еккарте~! Легіон там дракона чи Ікло дракона, байдуже, дай їм прочухана!!

— Раріте, провчи їх! Скажи, щоб не задирали носа, бо їхній клан тільки й того, що великий!! Гя-ха-ха!

Роззявам ставало дедалі цікавіше, і вони підбурювали наввипередки.

— Ха. Чув я про вас, і чутки, бачу, не брешуть.

Чоловік засміявся, вражений такою дурістю.

— Які ще чутки?! Ти що, злякався?!

Хтось із роззяв вигукнув це, та наступні слова змусили його самого почервоніти.

— Та ні, чутки правдиві. Кажуть, у Камі авантюристи — самі дурні, що лізуть битися, не знаючи міри своїх сил!

— Що ти сказав?! Та ми тебе вб'ємо!!

Ще мить тому роззяви розважалися, а тепер очі в них налилися кров'ю, і вони з ревом напустилися на двох чоловіків.

— Ой-ой, п-пані Ребекко! Зараз буде біда!

Сварка розгоралася, і Колетт, боячись, що все скінчиться погано, кинулася по допомогу до Ребекки, але…

— Та хай їх. Вони ж дурні, кажи не кажи, не послухають.

Авантюристи живуть гонором. Ребекка добре знала, що коли авантюрист вважає, ніби його осоромили, то вмовляння реєстраторки нічого не дадуть.

— Т-та як же так~ Фіфі, скажіть хоч ви їм щось.

— Ой, ні-і, не хочу. Щоб я лізла в той натовп спітнілих мужиків? Як Ребекка каже, хай їх.

— Ну от! І ви туди ж, Фіфі! Гаразд. Я-я сама піду їх зупи… Ой, Ю!

Старші колеги, Ребекка й Фіфі, допомагати не збиралися, тож Колетт сама вийшла з-за стійки вгамувати бучу. І тут помітила Ю.

— Ю?! Де мій Ю?

— Фіфі, відколи це Ю став твоїм?

Досі Фіфі на колотнечу й уваги не звертала, а тепер аж перехилилася через стійку, шукаючи Ю очима.

— Розступіться. Через вас не пройти на другий поверх.

— Га-а? Ти кому це… А, це Ю.

Роззяви щойно аж кипіли жагою вбивства, але, побачивши Ю, розступилися, ніби натовп розкололи навпіл.

— Гей, глянь на те чорне волосся.

— Ага, це він.

Раріт і Еккарт свердлили їх поглядами, але двоє чоловіків не звернули на них уваги, пройшли повз і заступили Ю дорогу.

— Чого вам?

— Ти ж Ю Сато? Ми Борис і Домінік, з клану Ікло дракона. Це підлеглий клан Легіону дракона. Про Ікло ти, може, й не чув, але Легіон дракона ж знаєш?

— Не знаю.

Таке рішуче «не знаю» збило обох з пантелику. Серед роззяв почувся сміх.

— Н-не знаєш… он як. Ти ж і року ще не авантюрист. Тоді й не дивно, що… Та ні, це ж усі знають. Це ж Легіон дракона!

Мусс розповідав про Легіон дракона, коли вечеряв у маєтку Ю, але Ю про це геть забув.

— Ну та нічого. Ми теж рангу C, як і ти, і нам стало цікаво, що це за хлопець, який і року не пробув авантюристом, а вже має ранг C. Тож ми аж зі столиці до Ками приїхали.

— Навіщо?

— Хотіли глянути, на що здатен такий перспективний новачок.

— Я не про те питав. Чого ви, рангу C, чіпляєтеся до мене, рангу B?

— Га?.. B… Ранг B? У тебе?

Обидва з дурнуватим виглядом витріщилися на Ю. І не лише вони, усі роззяви довкола теж утупилися в нього.

— Ось.

Ю показав золоту картку авантюриста. У її блискучій поверхні відбилися дурнуваті обличчя тих двох.

— Б-брешеш. Такий шмаркач — і ранг B?

— Гей. Хіба так розмовляють зі старшим за рангом? Хай ми й з різних кланів, а до авантюриста вищого рангу май пошану.

— Пфф.

— Ґші-ші.

— Чого ви?

Раріт і Еккарт не стрималися й засміялися. Ю зиркнув на них, і вони відвернулися, але губи в обох так і розпливалися в усмішці. Ю ж сам на «ти» з Джозефом, з головою Гільдії авантюристів Мофісом і навіть із графом Муссом. Усі довкола подумали одне: «Хто б казав».

— Що тут за гармидер?.. О, та це ж Ю.

Це з другого поверху спустився Джозеф. Позаду нього стояли ельфійка й дівчина в сукні готичного крою. Цих двох знав кожен авантюрист, що працював у Камі. Це були Принцеса мечового танцю Клаудія Барлінг і Принцеса магічного меча Лара Томблер. У місті вони були відомі, але в гільдії з'являлися рідко, тож багато чоловіків задивилося на їхню вроду.

— Ніякого «о». Ти моє м'ясо, яке я зберігав…

— Зжер. Але знаєш що? Без твоєї закуски й випивка якось не йде.

Джозеф зжер майже все м'ясо, яке зберігав Ю. Випивку він теж пив, починаючи з найдорожчої, і від запасів вина, як і від м'яса, мало що лишилося.

— Я казав, що можна їсти, але ж треба знати міру. За з'їдене м'ясо й випите вино розрахуєшся зі мною на тренувальному майданчику.

— Ой!

— Серйозно?!

— Він що, вмерти захотів?

Довкола зойкали й радили Ю не робити дурниць. Раріт і Еккарт теж його відмовляли.

У Камі майже ніхто не наважується кинути виклик Джозефові. Хіба що заїжджі зарозумільці, які знають про нього лише з чуток, або якісь дурні. Причина проста. Джозеф надто сильний. Окрім жменьки авантюристів рангу B, ніхто не наважується вийти проти нього сам на сам, ні рівні йому за рангом, ні навіть авантюристи рангу A. Легіон дракона знає кожен авантюрист, але серед простих людей є й такі, хто про нього не чув. А от ім'я Джозефа Йорма знають усі. Від Імперії Дерім на півдні до Гамельна на півночі, від малих дітей до старих — усі чули героїчні оповіді про нього від співців і городян. Джозеф — жива легенда.

— Хлопче, краще облиш, чуєш? Сам бачиш, який Джозеф на вигляд. От і в голові в нього самі м'язи… ой-ой, ти фо робиф, п-пуфти, пробаф…

— Хто тут м'язистий бовдур?! Дурна ельфійко!

Джозеф щосили вхопив Клаудію за щоки й розтягнув у боки. Її прекрасне обличчя страшенно спотворилося, і тільки декого з глядачів це, навпаки, збудило. Коли Джозефові пальці, мов лещата, нарешті її відпустили, щоки в Клаудії стали геть червоні.

— Клаудія вічно бовкне зайве. Треба було просто сказати, що Джозеф дурник і не вміє бити впівсили, тож краще облиш… Боляче.

Джозеф із силою потер Ларі скроні кісточками стиснутих кулаків. Коли він її відпустив, Лара присіла на підлогу й терла голову.

— Гаразд! Ти хочеш, щоб я, якого ти так поважаєш, тебе потренував? Покладися на мене.

— Я тебе не поважаю.

— Ач, засоромився.

Джозеф, як завжди, не тямив, що коїться довкола.

— А ти схожий на горилу.

— Джозеф схожий на горилу, — пирхнула Лара. — Бідна гори… Боляче.

Джозеф дав Ларі кулаком по маківці, сказав, що чекатиме, і пішов на тренувальний майданчик.

— Ти… справді збираєшся битися з самим Джозефом Йормом?

— Де тобі перемогти Джозефа! Його ж звуть живою легендою.

Борис і Домінік назвали Ю дурнем, бо він кидає виклик Джозефові.

— Не галасуйте. Після Джозефа поб'юся з вами скільки завгодно.

Ю пішов за Джозефом на тренувальний майданчик, а за ним рушили й усі, щоб не пропустити такого видовища.

— Пані Ребекко, Фіфі, я ще не була на перерві, тож піду.

Колетт не дочекалася відповіді й побігла на тренувальний майданчик.

— Ти ба, яка Колетт. Так за Ю хвилюється. До речі, я теж ще не була на перерві. Фіфі, лишаю все на тебе.

— Що?! С-стривай! Я ж теж хвилююся за Ю, а… а-а, Ребекко! Стій же!! Н-не віриться. Таки лишила мене саму.

Перший поверх гільдії спорожнів, і Фіфі, яку лишили саму, дулася зі сльозами на очах.

На тренувальному майданчику чимало авантюристів відточували навички й магію та билися в навчальних двобоях, але, щойно з'явився Джозеф, усі зупинилися. Слідом за Ю прийшла величезна юрба роззяв, і авантюристи пристали до неї, щоб розпитати, що сталося. Джозеф битиметься з Ю? Хто ж тут тренуватиметься, коли таке діється! Тож і ті, хто вправлявся на майданчику, стали роззявами.

— Ого, мені й казати не довелося, вже місце звільнили.

Джозеф обвів поглядом майданчик і двічі-тричі махнув дворучним мечем кам'яного дракона. Махав він ніби легенько, але свист розітнутого повітря долітав аж до Раріта й решти, що стояли на самому краю.

— Ю, битися я не проти, але…

— Хочеш сказати, без навичок і магії?

Ю взяв у праву руку Смолоскип чорного дракона, а в ліву — щит чорного дракона. Цей меч узагалі-то дворучний, і тримати його однією рукою немислимо. Але Ю стояв так рівно, ніби крізь нього від неба до землі проходив стрижень, і в його поставі не було ані найменшого перекосу.

Подивитися на бій прийшли навіть авантюристи рангу A, Дерід і Джоз. Усім кортіло дізнатися, яка ж насправді сила в Ю. Про нього казали, що він сильний, дуже сильний, але мало хто бачив це на власні очі. Раріт і Еккарт ходили з ним в одному загоні й у його силі не сумнівалися. Ті, хто бачив сутичку з Червоним метеором, пам'ятали, як він одним ударом поклав Таріма, авантюриста рангу C, і як одним-єдиним заклинанням показав частку своєї сили. Решта знала про нього тільки з чуток: що він бився з Джозефом на мечах, що брав участь у вбивстві гобліна-короля, що на іспиті на ранг C показав нищівну перевагу, що за кілька днів повністю пройшов Лабіринт Саду примарних дерев. Жоден новачок, який і року не пробув авантюристом, такого не досягне.

— А ти тямиш. Якщо ми з тобою візьмемося на повну, то… На!

Першим напав Джозеф. Двометровий здоровило з неймовірною для такого тіла швидкістю опинився просто перед Ю й одразу обрушив на нього дворучний меч кам'яного дракона. Бойовий дух рвався із Джозефа так, що він здавався однією величезною брилою сили. Ті, хто не знав, на що здатен Ю, подумали, що йому кінець. Джозефа недарма прозвали Потужною рукою. Хто прийме його удар щитом, тому він зламає руку й розрубає тіло навпіл. А ухилитися годі, бо меч у його руках мелькає так швидко, як кинджал у бійця, що вміло ним володіє, ба навіть швидше.

— Ю!

Колетт мимоволі скрикнула, і тієї ж миті Ю щитом чорного дракона відвів убік важкий удар Джозефа. Меч кам'яного дракона пішов повз і глибоко встромився в землю, а Ю вже рубав Смолоскипом навідліг, цілячи Джозефові в тулуб. Але Джозеф силоміць висмикнув меч із землі й прийняв удар плазом. Його величезне тіло підкинуло в повітря й відкинуло метрів на десять.

— Т-та це ж монстри…

Це мимоволі пробурмотів хтось із роззяв, і всі довкола подумки з ним погодилися.

— Тц, від такого аж вищербився.

Джозеф прийняв удар Ю на плаз меча кам'яного дракона, і тепер там була зазубрина. Це його неабияк приголомшило.

— Та ну?! Оце так хлопець. Джозеф — м'язистий бовдур, і на вигляд, і по суті, але меч тримати вміє. А тут не зміг як слід прийняти удар.

— Потім скажу Джозефові, що Клаудія назвала його м'язистим бовдуром.

— Гей! Не треба. Розсерджений Джозеф страшний.

Клаудія й Лара собі безтурботно перемовлялися, а між Ю й Джозефом ішла запекла рубка. Навичок вони не застосовували, але билися з вищою майстерністю. Робили обманні рухи, удавали жагу вбивства, і щойно супротивник бодай трохи на це відгукувався, били щосили. Чекаєш важкого удару, а він легкий, чекаєш легкого, а він важкий. Незабаром на всьому майданчику чути було тільки дзвін мечів. Усі мовчки дивилися, не відриваючи очей, бо ці двоє билися на зовсім іншому рівні.

— Як вони так швидко махають… Ого, це що, був обманний рух? Та де там, надто швидко, нічого не второпаю.

— У них же обох дворучні мечі, так? А клинків майже не видно, все розпливається.

Устежити за цією сутичкою могли лише авантюристи рангу A, тобто Дерід, Джоз, Клаудія й Лара, та ще кілька авантюристів рангу B.

— Так ми ні до чого не дійдемо.

Джозеф розірвав дистанцію й почухав потилицю.

— Давай уже всерйоз.

— Ну гаразд.

Джозеф відкинув меч кам'яного дракона, і той устромився в землю просто біля обличчя Клаудії, яка щойно назвала його м'язистим бовдуром. Таки почув. Лайку про себе Джозеф чув завжди, хай як тихо її казали. Клаудія обурювалася, але він не звернув на неї уваги й дістав з айтем-поуча два мечі, святий меч Святе полум'я й магічний меч Крижаний демон. Їх подарував Джозефові дерімський імператор, коли той став одним із Семи мечів. Тут уже розхвилювалися навіть ті, хто досі мовчки дивився: «Пан Джозеф узявся всерйоз!», «То це й є легендарні святий і магічний мечі», «Кажуть, ними розрубали короля демонів». А от Ю свого невдоволення не приховував.

— Бери не меч, а спис. Тебе ж більше знають як списника. Як там тебе звали, Джозеф Небесний спис? От і бери спис.

Ю зовсім не підбурював, але Клаудія й Лара аж зблідли. Кілька людей уже просили Джозефа навчити їх битися списом або питали, чому він більше не бере списа до рук. Усі вони погано скінчили й тоді зрозуміли, що про спис при Джозефові не можна ні казати, ні питати.

— Списа я не візьму.

Джозеф надув губи й відмовився. Він чимось скидався на скривджену дитину.

— Ти ж сказав, що битимешся всерйоз.

— Я більше не беру до рук списа.

Клаудії й Ларі відлягло від серця, бо Джозеф принаймні не скаженів.

— То я змушу тебе його взяти.

Ю закріпив щит чорного дракона на застібці за спиною й дістав з айтем-поуча ще один дворучний меч. Він був смоляно-чорний, схожий на Смолоскип. Але Лара, яка сама орудувала магічним мечем, першою відчула моторошну силу, що йшла від клинка. Ю дістав магічний меч, та ще й не абиякий, а найвищого ґатунку.

— Магічний меч. І, може, не гірший за мій Грам.

— Не гірший за твій магічний меч? І той хлопець уміє таким орудувати? Тобі ж нічого не буде, у тебе Демонічне благословення, а… Вибач.

Через унікальну навичку Демонічне благословення Лару цькували, а одного разу її мало не принесли в жертву єретичному культу. Лара зиркнула на Клаудію, і та зрозуміла, що бовкнула зайве, й перепросила.

— Що це в тебе за меч?

— Його викували з рогу чорного дракона, якого я вбив.

Вудс викував із рогу того дракона два дворучні мечі. Перший — Смолоскип чорного дракона, другий — меч чорного дракона Вороняче крило. Сам дракон був нежиттю, сповненою лютої злоби, тож другий меч вийшов проклятим. Завдяки стійкості до темряви Ю міг ним битися, але повністю приборкати не вдавалося. Та тепер, коли він став Святим меча й здобув пасивну навичку Благословення темряви, він міг сповна розкрити силу магічного меча.

У Джозефа червоний святий меч і синій магічний, у Ю два дворучні мечі з рогу чорного дракона. Так дивно склалося, що вийшло два клинки проти двох клинків.

Вони стали один навпроти одного, і цього разу першим напав Ю. Він кулею метнувся впритул до Джозефа. З такими довгими мечами це явно було невигідно, але глядачі не встигли й подумати «чому?», як Джозеф прогнувся назад і ухилився від удару ногою. Ті, хто мав навичку Рукопашний бій, побачили, який стрімкий був той удар, і в них по спині побіг холодний піт. Якби там стояли вони, то не ухилилися б.

Джозеф ухилився, але чуття підказувало йому, що треба мерщій випростатися, бо інакше буде кепсько.

— Ось тобі!

Щойно Джозеф випростався, як Ю вдарив його зліва згори. Джозеф в останню мить підставив меч, але удар мало не вибив його з рук. Розслаблятися було рано, бо в Ю два дворучні мечі. Другим мечем Ю тут же рубонув справа згори. Джозеф і цього разу встиг закритися, але його відкинуло. Першого разу він ще зумів вирівнятися в повітрі й стати на ноги, а тепер не зміг і гепнувся об землю.

— О, а ти не промах!

Хоч його так ганебно відкинуло, Джозеф сміявся.

— Чого регочеш? Ти хоч розумієш, що я тебе щойно відкинув?

— Ха-ха, твоя правда.

— Не смійся!

Авантюристи Ками ще ніколи не бачили Джозефа на прізвисько Потужна рука в такому стані й тільки приголомшено дивилися.

— Ха-ха-ха! Добре! Давай ще!!

Щоразу, як Джозеф приймав удар Ю, руки з мечем у нього аж відкидало, і щоразу він усміхався. Наступав Ю, перевага була на його боці, але дратувався не Джозеф, а він.

— С-стривай! Чого це Джозеф такий радий?

— Певно… згадує.

— Що саме?

— Не скажу.

— Кажи! Ти хоч знаєш, з ким говориш?!

— З пласкогрудою ельфійкою.

— Ах ти ж! Сказала таки! Те, чого казати не можна!!

Поки Клаудія з Ларою по-дурному гризлися, Ю й Джозеф билися вже добрих пів години.

— Пане Раріте, Ю справді сильний.

Ю бився з Джозефом на рівних, і Колетт стало соромно, що вона так за нього хвилювалася. Щоб прогнати сором, вона заговорила до Раріта.

— Та я й сам… Знав, що він сильний, але що аж настільки, не думав.

— Може, він тепер найсильніший авантюрист у Камі, — гигикнув Еккарт.

— А я що, не рахуюся?

— У Раріда жарти не смішні.

Глядачі задивилися на бій Ю з Джозефом, аж раптом наче згадали щось і почали шукати очима двох з Ікла дракона.

— Гей, а ті де поділися? Вони ж після Джозефа мали битися з Ю. Невже втекли?

— Хто «ті»?

— Та двоє з якогось там клану Ікло дракона.

— Що?! Шукайте, шукайте! Стільки бундючилися, а тепер утекли? Так не піде.

— Тут їх нема.

Хоч як оглядали майданчик, тих двох з Ікла дракона ніде не було.

Ті двоє з Ікла дракона йшли трактом, що вів від північної брами Ками.

— Борисе, добре, що ми спершу приїхали на розвідку.

— Ага. Бачили тільки, як він б'ється мечем, але раз він тримається проти Джозефа на рівних, то це справжній монстр.

— Якби полізли напролом, тільки самі б і постраждали.

— Нам же замовили дістати айтем-поуч Ю Сато, тож лізти напролом зовсім не обов'язково.

— Замовлення замовленням, але чи личить таке Іклу дракона? Це ж просто крадіжка. Невже айтем-поуч того малого такий особливий?

— Не бурчи. Це все для того, щоб Ікло дракона зміцнилося в Королівстві Удон.