Розділ 170 — Солодке — о третій

На тренувальному майданчику Гільдії авантюристів міста Кама зібралося безліч авантюристів, найманців та іншого люду, і всі, затамувавши подих, стежили за двобоєм двох бійців високого рангу. Таке нечасто побачиш.

— На!

Святий меч Джозефа зіткнувся з Воронячим крилом у руках Ю, аж іскри посипалися, і Ю відкинуло.

— Тц.

Ю цокнув язиком і спробував вирівнятися, але побачив, що Джозеф уже женеться за ним. Він устромив Смолоскип у землю, силоміць випростався й рубонув Воронячим крилом навідліг. Але Джозеф устиг відштовхнутися від землі й злетіти в повітря.

На обличчя Ю впала тінь, і він зрозумів, що Джозеф над ним. Ю, не дивлячись, рубонув навхрест. Джозеф ударив з усього маху, і його меч зіткнувся з обома клинками Ю. Пролунав гидкий звук, ніби сталь щосили терлася об сталь, і Колетт мимоволі тихенько скрикнула й затулила вуха.

Здавалося б, коли меч Джозефа зіткнувся лоб у лоб із двома дворучними мечами Ю, верх мали взяти дворучні. Але не встояв саме Ю, і його покотило по землі.

(Так не буває… Срана горила.)

Ю подумки лаявся. Тепер він мав би бути не слабшим за Джозефа, а з пасивними навичками навіть сильнішим. Але вони вже кілька разів мірялися силою лоб у лоб, і щоразу поступався Ю.

— Джозефе… Як це ти подужчав?

Джозеф хруснув плечима й широко всміхнувся.

— Ю, ти ж дедалі сильнішаєш. То й мені відставати не можна, правда? Хоча поки що в мене хіба дві третини тієї сили, що була в найкращі роки.

Коли Ю вперше побачив Джозефа, Сила в того була дев'ятсот тридцять один, а тепер піднялася… ні, повернулася до тисячі ста восьми.

Джозеф відштовхнувся від землі, і та вибухнула, аж пісок і каміння полетіли вгору. Не встиг Ю й оком змигнути, як Джозеф опинився просто перед ним.

— Ґав не лови!

Ще щойно Ю мав перевагу, а тепер його почали тіснити. Хай навіть Джозеф і повернув собі силу, незрівнянну з колишньою, але Фехтування в обох було однакового, восьмого рівня.

Така різниця мала свої причини. Ю вчився фехтувати сам, і з монстрами він бився куди частіше, ніж із людьми. Його манера бою не мала чітких прийомів, і спершу Джозеф із нею мучився, але за якихось кілька десятків хвилин обміну ударами розкусив її. І це ще не все. Пасивна навичка Джозефа Чуття ветерана спиралася на його довгий бойовий досвід, і він міг до певної міри передбачити, як Ю рушить і як махне мечем. Він угадував рух, збивав атаку на самому початку, ухилявся й бив саме тоді, коли супротивник цього найменше хотів. Велику користь йому давала й пасивна навичка Бій двома мечами. Ю здобув її похапцем, а Джозеф володів нею давно, тож і тут був на крок попереду. До того ж Джозеф умів завдавати критичних ударів, коли сам того хотів, а це вже було щось нечуване. У Ю було Драконяче око, відібране в драконолюда Зепе Магнота, яке тепер злилося з Напівмагічним оком, і ще Око дракона, яке він забрав у справжнього дракона. Вони давали йому змогу хоч на мить побачити, що станеться і чим це скінчиться, та навіть із ними Ю не встигав за Джозефом. Точніше, перед очима поставало одразу кілька варіантів, і через це Ю, навпаки, вагався й рухався повільніше. Затримка була коротша, ніж кліпнути оком, але на рівні Джозефа й така мить важила дуже багато. Зрештою Ю потроху перейшов в оборону, а Джозеф бив дедалі частіше.

Джозеф не зупинявся, а наступав усе швидше, і меч Ю, що відбивав удари, теж прискорювався. Колетт уже не бачила навіть обрисів мечів у їхніх руках. І не лише вона. Не бачили їх і авантюристи та найманці рангу C і нижче, навіть ті, хто сам стоїть на передовій. Устежити за мечами могли лише Принцеса мечового танцю Клаудія Барлінг, Принцеса магічного меча Лара Томблер та деякі авантюристи рангу B і вище.

Дерід дивився з краю майданчика. Коли удари стали ще швидшими, він злісно втупився в бійців і…

— Монстри кляті…

…пробурмотів так, що ніхто не почув.

— На тобі!

Джозеф рубонув згори вниз, і Ю відвів удар. Але навіть так тупий біль пройняв йому обидві руки аж до кісток.

— Цікаво стає, правда? Гей… ти куди?

Джозефові бій страшенно подобався, а от Ю сховав дворучні мечі й рушив до дверей у гільдію.

— Я вже перевірив, що хотів, тож годі.

Ю взяв третій клас і перевірив, наскільки зросли його можливості й чи слухається тіло. Тепер Джозеф був йому більше не потрібен, і Ю просто повернувся до нього спиною.

— То ти… від самого початку для цього мене й підбурював?

— Ого, навіть ти здогадався.

— Стій.

— Чого?

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Га? Ти про що?

— Ну, може, в тебе якийсь клопіт, хочеш про щось порадитися?

— Нема. Ти мені що, батько?

— Стій. Гей, Ю!

Джозеф гукав йому, щоб зачекав, але Ю не звернув уваги й пішов із майданчика.

Бій так нічим і не скінчився, але глядачі анітрохи не засмутилися.

— Оце видовище! Без навичок, без магії, і така сила. Хіба таке буває?

— Ага. Я ходив дивитися двобій Червоного метеора з Неймлесом, то Ю ж не лише мечем, а й магією б'ється. Я… якби з магією, то, може, й пана Джозефа переміг би?

— Ду-урень, у Джозефа ж є Техніка святого меча й Темний меч.

Якийсь боєць ближнього бою аж скипів, почувши, що з магією Джозеф, може, й програв би. Для нього Джозеф був найкращим із таких, як він сам, і думки, що той може поступитися магові чи магії, він стерпіти не міг.

— Сам ти дурень. У Ю теж є Техніка меча! А як додати до неї ще й магію… сам розумієш, що буде?

— Що там «сам розумієш»?! Бовдуре! Ану ходи сюди, поб'ємося!

— Думаєш, ти, що вмієш лише мечем махати, мене переможеш?! А давай!! Зараз побачиш!!

Бій Ю з Джозефом так розпалив глядачів, що вони не могли стримати запалу, і на майданчик виходило дедалі більше охочих.

— Джозефе, чого ти так довго з ним вовтузився?! Ти ж, знаєш, мій… м-м-мій… н-н-наречений, тож із якоюсь дитиною… Що? Чого це в тебе таке страшне обличчя? Сердишся?

— Клаудіє, ти ж із ельфійського королівського роду. Можеш через знайомих дістати листок чи краплю Світового дерева?

— Що-о-о?! Ясно, що ні! Ліс, де я живу, і ліс, де росте Світове дерево, страшенно далеко один від одного! Ми з тамтешнім королівським родом навіть не товаришуємо. А якби й товаришували, то хто ж тобі отак просто дасть, як попросиш? Та я й самого Світового дерева ніколи в житті не бачила. Що це на тебе найшло?

— У Ю очі з чорних стали карими. Той виродок у лисячій масці…

— Не дивися так страшно. Ти просив, і я пошукала, які бувають хвороби очей, але смертельних таки нема.

— Королівського роду, а знайомих нема. Про хворобу очей, як просив Джозеф, до пуття нічого не дізналася. Клаудія — нікчемна ельфійка, ні на що не годиться.

Лара слухала їхню розмову, а тоді, не приховуючи розчарування, гучно зітхнула.

— Що-о-о?! Т-ти! Тільки й знаєш, що огризатися! Ну все, я розсердилася! Насправді розсердилася, чуєш!

— Клаудія вічно сердиться. Може, тому груди й не ростуть, що вся кров у голову б'є?

— Ах ти ж! Похмура дурепо!! Не тікай! Стій!!

Клаудія кинулася її ловити, але Лара спритно вислизнула з рук і почала бігати по майданчику.

— Хвороба, від якої змінюється колір очей…

Джозеф лишився сам, і його бурмотіння потонуло в гаморі майданчика.

※

— Ха-а-а-а-а… Нудьга. Я теж хочу з Ю в ліжко… тобто помилуватися, а Колетт із Ребеккою такі жорстокі.

Фіфі лежала на стійці посеред порожнього першого поверху гільдії й бурчала собі під ніс.

— Сестричко Фіфі-і.

— М? Мені щось почулося…

Фіфі підняла голову й роззирнулася, але нікого не побачила. Вона вже подумала, що їй здалося, але…

— Ну сестричко Фіфі-і!

З-за стійки стирчали два роги. Фіфі перехилилася через стійку й побачила Намарі в комбінезоні й такому самому льотному шоломі, як у Ю. На голові в нього сиділа Момо. Вона зустрілася поглядом із Фіфі й схилила голову набік. Це було так мило, що Фіфі мимоволі всміхнулася.

— Ну сестричко Фіфі! Пан Одоно сюди не заходив?

— Ой, Намарі, вибач. Я ж не навмисне мовчала, ти не думай. Ю зараз, мабуть, на тренувальному майданчику б'ється з Джо… з горилою.

— З горилою?! Хочу подивитися! Піду гляну!!

Момо злетіла з голови Намарі й подалася просто до тренувального майданчика. Хлопчик мерщій кинувся за нею, але Фіфі схопила його за руку.

— Сестричко Фіфі, ну чому-у? Я теж хочу подивитися, як пан Одоно б'ється з горилою.

Намарі смикав руку, мовляв, пусти, але глянув на Фіфі й здивувався.

— Намарі, не лишай мене саму~

Вигляд у Фіфі був такий жалюгідний, що втішати її взявся Намарі, хоч сам іще дитина.

— Ну що з тобою робити. О! Ось, тримай, тільки не сумуй.

Намарі дістав оладки з айтем-поуча, який Ю власноруч пришив йому до комбінезона. Вони пахли солодко, наче щойно з пательні, і в обох аж слина потекла, тож вони мерщій утерлися рукою.

У Фіфі невідомо звідки взялися ніж і виделка, і вона розрізала оладки.

— Сестричко Фіфі, стривай! Як полити оцим, то буде ще смачніше.

Намарі дістав маленьку скляну пляшечку з ручкою, повну золотистої рідини. Це був мурашиний мед, який простим людям не по кишені, і хлопчик щедро полив ним оладки. Мед просочив їх наскрізь, і Фіфі не витримала. Вона роззявила рота ширше, ніж будь-коли, і запхала туди шматок. Солодкість мурашиного меду розкривалася на язиці, мов квітка, а обличчя Фіфі розпливлося в дурнуватій щасливій усмішці.

— Намарі! Дяку… Га? Де ж він?

Фіфі хотіла подякувати, але Намарі ніде не було. Невже таки пішов на майданчик і покинув її? Фіфі роззирнулася й побачила, що Намарі про щось балакає з авантюристками за одним зі столів. Поки вона смакувала оладки, в гільдії потроху з'являлися авантюристи.

— Сестрички, а сестрички, ви авантюристки?

Авантюристки здивувалися, що до них раптом заговорив хлопчик-демонолюд, але від його привітної усмішки одразу відтанули.

— Так. А що? Ніколи не бачив жінок-авантюристок?

— Бачив. Сестричка Ніна, Лена й сестричка Марі теж авантюристки, тож нічого дивного.

— Ти знайомий з Ю… кхм. З Сато?

— Ага! Пан Одоно страшенно сильний, отак!

— Пан Одоно? А ми теж сильні, хоч по нас і не скажеш, отак!

Білява коротко стрижена жінка в легкому спорядженні зігнула праву руку й напружила біцепс. Таким м'язам позаздрив би й чоловік. Яке там «не скажеш», по ній одразу видно, що сильна.

Тут повз проходив якийсь авантюрист і бовкнув зайве.

— Хе, «по нас не скажеш»! Та ти ж на вигляд чиста амазонка.

Амазонки — це плем'я, у якому самі жінки.

Живуть вони в тропічних лісах далеко на південь від Королівства Удон. Усі амазонки — воїтельки, а тіла в них — суцільні натреновані м'язи.

— Що ти сказав?!

Жінки затулили Намарі очі й вуха та так зиркнули на чоловіка, що той мерщій утік.

— Оце так! Сестричко, а я теж таким стану?

Намарі нічого не тямив і дивився на своїх нових сестричок щирими очима. А вони, відколи стали авантюристками, вже кілька років не пам'ятали, щоб до них ставилися як до жінок. Довкола ж самі неохайні, вульгарні чоловіки, аж ніяк не джентльмени. Хай це й дитина, а все одно приємно. Жінки ледь порожевіли й, примовляючи «ну, побачимо», «неодмінно станеш», «тільки старайся», гладили Намарі по голові й тискали йому пухкі щоки.

— Кхм! Д-до речі. А який Ю… тобто Сато вдома?

Жінка у важких обладунках хотіла спитати ніби між іншим, але так хвилювалася, що аж затиналася.

— Пан Одоно? Він готує ба-агато смачного! Страшенно смачно, отак!

— Ого… то він ще й готує. Заздрю.

— А що саме він готує? Мені не те щоб дуже цікаво. Так, трішечки.

— Ото збіг. Я теж добре куховарю. Якщо хочеш, познайом мене якось із Сато, коли тобі буде зру…

— Та не бреши! — хором осадили її подруги, бо та хотіла пролізти поперед інших.

— Що готує? Ну-у… О!

Фіфі кричала від стійки: «Намарі, не треба!», «Дізнаються ж! Таємниця, яку знають лише реєстраторки~ Хто-небудь, зупиніть Намарі!!» Але було вже пізно. Намарі діставав з айтем-поуча солодощі, які тримав про запас, і викладав на стіл: оладки, якими щойно частував Фіфі, французькі тости, пончики, еклери, печиво. Свіженькі ласощі, ніби тільки-но з плити, все з'являлися й з'являлися, тож можна було б і помітити, що кишеня на його комбінезоні — це айтем-поуч, та ще й незвичайний. Але ж за столом сиділи жінки, хай і авантюристки, і від солодкого аромату в них геть затуманилися думки.

— Їжте! Це оладки, як полити медом, то смачно, отак! А це пончики, в них солодкі вершки, смачно-о! А це фре… фран-цузь-кі тости? Вони такі пухкі, що язика проковтнеш, обережно!

Намарі дістав виделку й ножик з обсидіанового заліза, які зробив йому Ю, і почав різати. Вони були маленькі, якраз під його руку, і жінки аж розчулилися, дивлячись, як старанно хлопчик ріже оладки. Фіфі біля стійки й далі галасувала, і чоловіки-авантюристи, що спостерігали здалеку, стурбовано думали, чи не захворіла вона на голову.

— Ох і солодко! Що це?! Такий густий і солодкий, а не набридає… Невже це мурашиний мед із Гнилого царства Енріо?

— Оце кругле таке хрумке, а всередині крем, смакота!

— Цей хліб вимочили в яйцях, цукрі, молоці, а тоді на маслі… А-а! Та ну його! Смачно, то й нема чого голову сушити!

Жінки наминали десерти й солодощі, яких ніколи досі не куштували, і аж сяяли від щастя.

— І це скуштуйте!

Жінки так хвалили страви Ю, що Намарі аж запишався й діставав іще й іще. А Фіфі біля стійки похнюпилася й плакала: «Таємницю розкрито…»

— Намарі, що це ти робиш?

Зазвичай Намарі бадьоро відгукувався, щойно чув голос Ю, але…

— П-пане Одоно… це… ну… розумієш?.. Це не те, що ти думаєш.

По всьому столу була розкидана їжа.

— Коли в нас солодке?

— О т-третій. Один раз.

— А зараз?

— Щ-ще до обіду.

Момо сиділа в Ю на голові, і вигляд у неї був такий, ніби вона казала: «Ну от, доскакався». Намарі благально глянув на неї, але Момо відвернулася й удала, що нічого не бачить.

— У-у-у! Пробач мені-і! У-у-у!

Ю вклонився авантюристкам і пішов до виходу з гільдії. Маріфа прийшла трохи згодом, глянула на розгардіяш на столі й одразу все зрозуміла.

— Зараз ідемо до Маго.

— Слухаюсь.

— У-у-у! Пробач мені-і!

Жінки провели Ю з рештою поглядом.

— Ох і хлопець той Ю~ От би він до нашого клану прийшов.

— А я попрошу його якось напекти мені солодощів.

— Так нечесно! А я попрошу, щоб не сварив малого, і заразом покличу з нами на квест.

— Як там той малий, цікаво. А все ж…

Жінки втупилися в стіл, на якому не лишилося ні крихти.

— Смачно було!

Того ж дня одна організація, що складалася з реєстраторок, влаштувала Фіфі допит. Її звинуватили в тому, що не вберегла від розголосу найважливішу таємницю Гільдії авантюристів міста Кама. Фіфі ж на свій захист заявила:

— Я не винна! Ю-у-у, рятуй~!

Принаймні так кажуть.