Розділ 171 — Двоє м'якосердих

Аристократичний квартал Ками — місце, де можуть жити лише аристократи та купці, що вибилися в люди. Будинки там куди більші за домівки простих людей, а одна лише брама коштує стільки, скільки простолюдин заробляє за кілька місяців. За квітами й деревами в садах доглядають садівники, тож сади будь-коли мають такий вигляд, що й показати не соромно. Серед цих розкішних будинків стоїть і маєток Маго П'єтта. Відколи Маго почав торгувати з Ю, справи в нього швидко пішли вгору. Тепер його крамниці є вже не лише в Камі, а й у Саманті та в місті-фортеці Морігул.

Кожним містом править аристократ, і кожен тримає біля себе своїх купців. Вони одне одному вигідні, і величезні прибутки від цього міцно їх пов'язують.

Якщо відкривається маленька крамничка, то ще нічого, але коли до міста приходить купець такого розмаху, як Маго, місцеві купці не сидітимуть склавши руки. Йому починають ставити палиці в колеса. Вони просять своїх аристократів, і новачкові під різними приводами не дають дозволу на торгівлю, хоч ділянку куплено чи орендовано за всіма правилами. І це ще дрібниці. Часто ті, хто торгує в місті багато років, збиваються в зграю й цькують чужака гуртом. Ставлять вивіски так, щоб крамниці не було видно, захаращують вхід, щоб покупці не могли пройти. Якщо ж дійде до крайнощів, її вночі підпалюють чи трощать. Та винних ніколи не ловлять. Купець усе залагоджує за лаштунками, а аристократ натякає воякам, щоб не надто старалися. Тобто щоб нікого не ловили.

Коли Маго відкривав крамницю в столиці, було жахливо. Міністр фінансів зажадав від нього такого хабаря, якого Маго ніяк не міг дати, а коли той відмовився, того ж дня вбили одного з його працівників. Винного, звісно, не знайшли. Маго зібрався з духом і вирішив, що через таке від столиці не відступиться, але наступного дня, ніби на глум, убили ще одного. Тоді працівники, боячись, що черга дійде й до них, розбіглися. Без людей крамницю не відкриєш, і росли самі лише збитки. Коли дійшло до того, що довелося брати гроші, відкладені на справи в Камі, Маго здався й утік додому. Проводжали його з ганьбою. Про це звідкись дізналися люди з торгового дому Берун, що ходив під міністром фінансів. Вони прийшли просто до крамниці Маго й узялися глузувати. «Сиди, провінціале, де тобі місце», «Ну що, зрозумів, що буває з тими, хто йде проти пана Ворі?», «Щоб ноги твоєї тут більше не було! Ха-ха-ха!!», «Шкода тих, хто загинув через такого нікчему». Маго нічого не зміг їм відповісти, і до Ками він повернувся з розтоптаною вщент гордістю.

Та на цьому не скінчилося. Міністр фінансів чіплявся, як змія, і цькування дійшло аж до Ками. Торговий дім Берун прийшов і сюди. Маго просив графа Мусса якось його не пустити, але міністр фінансів тримав у руках третину Королівства Удон, і проти його влади нічого не вдієш. Крамниці Беруна почали відкриватися якраз поруч із крамницями Маго, ніби навмисне, і з кожним разом їх більшало.

Ю дав грошей і звелів відкрити крамниці в Саманті та в місті-фортеці Морігул. Маго взявся за справу й готувався до чогось схожого, хай і не такого страшного, як у столиці. Та, на диво, нічого не сталося. Ба більше, віконт Сіпріано, що править Самантою, ще й допомагав. Маго на знак подяки запросив його на вечерю, і той увесь вечір був привітний. Але Маго помітив, як на мить у його усмішці промайнув захований страх.

Маго не знав, що сталося між Ю й віконтом і про що вони домовилися, але віконт допомагав так незвично охоче, що здогадатися було неважко.

— А ви м'якосердий, — поблажливо всміхнувся Маго.

Він відпив чаю. Ю сидів навпроти на дивані й навіть вухом не повів. Узяв печиво й дав Момо. Момо вгризлася в нього, а Намарі біля стіни дивився на неї з такою заздрістю, що аж слину пускав.

Зазвичай він ласував би солодощами разом із Момо, але порушив обіцянку, яку дав Ю, і тепер за кару стояв під стіною. Поруч із ним була Маріфа. Вона витирала йому хусточкою слину й сварилася, щоб потерпів ще трохи.

— Хто м'якосердий?

— Я про рабів, яких ви купили.

З Гільдії авантюристів Ю пішов до будинку работоргівлі, яким керував Маго, і купив там кількох рабів. Маго сказав, що має до нього розмову, і вони перебралися в маєток. Поговорити можна було й на місці, але Маго запевнив, що має причину вести їх аж до себе додому, тож Ю не розпитував.

— Дружину селянина я ще розумію, але дитину ви купили даремно.

— Не твоє діло. Вона мені знадобиться.

— Он як… І для чого ж?

Намарі позаду Ю кричав: «Сім'я має бути разом, отак!» — а Маріфа шикала на нього, щоб замовк.

— Краще кажи, що за розмова. Тільки швидко.

— Ах, так. Але…

Маго перевів погляд на Маріфу й Намарі.

— Маріфо, Намарі, і ти, Момо, почекайте за дверима.

— Що-о?! Чому-у? Чому-у?

— Намарі, роби, як каже господар.

Намарі вередував, а Момо показувала на себе, мовляв, і мене теж? Ю віддав обох Маріфі й випровадив за двері. Щойно вони вийшли, Маго плеснув у долоні. Через інші двері до кімнати ввійшла жінка з обличчям, захованим під каптуром і шаллю, а з нею — охоронці Маго, колишні авантюристи рангу C.

— Ярміло, сідай.

— Т… так.

З голосу Ярмілі можна було дати не більше двадцяти. Але говорила вона важко, ніби мала поранене горло чи рот.

— Отже, Ю. Я покликав вас до себе в маєток, щоб розповісти, що я дізнався про міністра фінансів. Балю Ворі Нокс… У його фракції третина аристократів Королівства Удон. Ні, тепер уже мало не половина. Він купує їх своїми величезними статками, а дурні на гроші завжди ласі. Фракція — то ще клопіт, а є ж і власні вояки, прикормлені авантюристи… Ріф влади, з яким ви колись зчепилися, — один із них. Але це ви й так знаєте.

Про сутичку Ю з Ріфом влади знали одиниці. Маго якось про неї дізнався, і Ю мав би здивуватися, але й оком не змигнув.

— А найбільше клопоту — від злочинної організації Лоуренс. Хто відмовиться платити міністрові фінансів данину чи хабарі, до того приходять вони. Колись це була звичайна шпана зі столичних нетрів, але відтоді, як до неї пристав син міністра з почтом, вона стала жорстокою бандою. Бо що б вони не робили, їх не ловлять.

Ярміла слухала Маго, а руки її міцно стискалися в кулаки.

— Знаєте, як діє Лоуренс? Що буває з тими, хто не кориться міністрові фінансів чи їм самим? Вони когось карають для острашки. Жінку, і чим молодшу, тим краще. Щоб усі бачили, чим кінчається непослух. Ярміло, покажи Ю обличчя.

— Ой! П-пане М… Маго… тільки… не це.

— Ти мене не слухаєшся?

Ярміла якийсь час мовчала, а тоді повільно зняла каптур і шаль. Обличчя під ними було наче розплавлене. Волосся майже не лишилося, шкіра взялася виразками, повіка правого ока заросла. Губи теж розплавилися й злиплися, тому Ярміла й не могла як слід говорити.

— Ярмілі лише п'ятнадцять, Ю. Звичайна дівчина в її віці закохувалася б і раділа життю. Її батько Чеслав був купцем, як і я. Ми з ним були суперниками, але й близькими друзями. Лоуренс вимагав із нього грошей, але Чеслав не терпів несправедливості й, звісно, платити відмовився. Він здогадався, що за цим стоїть його конкурент, торговий дім Берун. Не минуло й тижня, як почали вбивати його працівників. Лоуренс ніхто не ловить. Підеш скаржитися, то або й на поріг не пустять, або ще й запроторять до в'язниці за образу знаті. Чеслава знайшли мертвим, і на тіло страшно було глянути. Його дружина лежала там само, але вмерла вона набагато пізніше.

Маго налив собі вина й вихилив одним духом. Ярміла мовчки слухала, а з-під зрослої повіки й з уцілілого лівого ока в неї котилися сльози.

— Вони… на очах у Чеслава… його дружину, Іренку…! Кхм, щось я розхвилювався. Ярмілу Лоуренс навмисне лишив живою. Облили їй обличчя кислотою, виставили людям на посміх, а тоді відпустили, щоб іншим було неповадно.

Потім Маго розповів Ю все, що знав про міністра фінансів.

— Це все?

— Так, більше я нічого не знаю. А тепер, Ю, — хитро примружився Маго, — чи не заплатите мені за ці відомості?

— Скільки?

— Вилікуйте Ярмілі обличчя.

Здригнулася від цих слів лише Ярміла. Охоронці й бровою не повели, ніби знали все заздалегідь.

Ю мовчки підвівся з дивана, підійшов до Ярміли й узяв її обличчя в долоні.

— Н… ні!

Ярміла мимоволі відштовхнула його руки. Вона не хотіла, щоб її потворне, вкрите виразками обличчя бачив хлопець, майже її однолітка.

— Ярміло, не пручайся.

Тоді Ярміла наважилася й цього разу не відштовхнула рук Ю. Він дивився на її обличчя без страху й без зневаги. Але й без цікавості. Ярміла сама не помітила, як задивилася йому в очі, ніби вони її затягували. Долоні Ю стали теплими, потім потепліли й її щоки, і тепло розлилося всім обличчям.

— О-о…!

— Ярмілине обличчя!

Ю, ніби справу скінчено, відійшов від Ярміли й знову сів на диван. Охоронець поспіхом подав їй дзеркальце. Відколи Ярміла побачила своє спалене обличчя, у дзеркало вона більше не дивилася. Тепер вона боязко зазирнула в нього, а там — вона сама, така, як до кислоти. Зрослої повіки й розплавлених злиплих губ наче й не було, а голу шкіру голови вкрило густе волосся.

— Ах… Хіба таке буває… Праве око розплющується! І губи! І волосся є! І обличчя таке, як було!!

Сльози текли безупинно, а Ярміла, не витираючи їх, дивилася й дивилася на себе в дзеркало.

— Волосся — на додачу.

Ю кинув до рота печиво, пожував, запив чаєм і глянув на Маго, мовляв, досить уже.

— Ярміло, досить.

— Ой! В-вибачте. Я так зраділа.

— Розумію, — стримано всміхнувся Маго. — Але ти мені більше не потрібна. Негайно йди з маєтку.

— П-пане Маго… що… ви сказали? Йти з маєтку?

— Ти ж добре чула.

— Чому?! Ви ж так… так щиро про мене дбали! Чому ж тепер?!

Ярміла досі не могла повірити й дивилася на Маго. А той, ніби вона йому байдужа, навіть очей на неї не підводив.

— А навіщо, думаєш, я розшукав тебе, коли ти зубожіла й ховалася, і з ризиком для себе переховував у Камі? Заради твого батька, мого близького друга? Ні. У торгівлі я почуттям волі не даю. Я давно підозрював, що Ю володіє вищою священною магією, яка дається лише декому зі священників. Пробував вивідати, але Ю виявився обережнішим, ніж я думав, і я вже не знав, як підступитися. Тоді мені й спало на думку зіграти на почуттях. А тут якраз зручно трапилася ти, от і все.

— Ж-жорстоко… А я ж… я ж вас…

— Що? Тільки не кажи, що шанувала мене, як батька. Облиш. До речі.

Маго дістав з-за пазухи невелику торбинку й кинув Ярмілі.

— Тут небагато, але з тебе вистачить. Іди вже.

Обличчя Ярміли знову було мокре від сліз. Тільки щойно вона плакала з радості, а тепер — від гіркої образи.

— Н-не треба мені такого!

Ярміла жбурнула торбинку Маго назад і вибігла з кімнати. Намарі й Момо злякалися, коли вона вискочила, і тепер зазирали в кімнату. А Маріфа з її гострим слухом і так чула все, що там відбувалося.

— Пане Маго, довеземо її в цілості.

Один з охоронців підняв торбинку з-під ніг Маго й підморгнув.

— Менше балакай, а йди.

Усі охоронці всміхалися.

Ті, хто мав би оберігати Маго, пішли, і в кімнаті лишилися тільки Маго й Ю зі своїми.

— А таки м'якосердий ви, Ю, — лагідно всміхнувся Маго. — Купилися на таку виставу й так легко видали свою таємницю. Ви ж, мабуть, і самі все це знали?

— Це я м'якосердий? Хто б казав. Ти ж і столичну крамницю, мабуть, відкривав заради того Чеслава чи тієї Ярміли?

Маго знову налив собі вина, повернувся до Ю спиною й вихилив келих одним духом.

— Ю, може, потім пообідаємо разом? Я знаю один смачний заклад.

— Я вдома поїм. Та й глянь спершу на себе. З таким обличчям на люди не ходять.

Намарі й Момо здивувалися й забігли Маго наперед.

— Ой! Дідусю, чого ти плачеш? Щось болить?

Обличчя в Маго було жалюгідне, перекошене й мокре від сліз і шмарклів.

Карета їхала з Ками на схід, до королівського тракту. Ярміла в ній досі не могла спинити сліз.

— Ярміло, годі вже плакати.

— Д-дайте мені спокій! — схлипувала вона. — Ви не розумієте, що я зараз відчуваю!

— Альтнемре, куди ми їдемо, — маленьке королівство, зате мирне й тихе.

— Отож! А ще там смачне вино! Ярміло, вам же п'ятнадцять, то можна вже й випити? Як приїдемо, може, одразу до таверни? Ох, не можу дочекатися!

— Нема чого тут чекати! Я ж сказала, дайте мені спокій!!

У голові в Ярміли крутилося одне-єдине «чому». Маго знайшов її, коли вона ховалася від людей, і де тільки не бігав, щоб вилікувати її понівечене обличчя. Пропонував величезні гроші священникові, що володів сильною священною магією, але міністр фінансів подбав і про це, і йому відмовили. Та Маго не здавався. Шукав дорогі зілля, цілителів із білою магією — усе, що могло повернути Ярмілі колишню вроду. Вона була у відчаї й щодня думала про смерть, але її тримали підбадьорливі слова Маго. Сама не помітила, як полюбила його, мов батька. А тепер…

Коли Ярміла вибігла з маєтку, охоронці Маго наздогнали її й одразу запхали в карету. Там уже лежали всі її речі. Ярміла їх побачила й, звісно, вирішила, що Маго від самого початку збирався її позбутися.

— Хоч ви й так кажете, а там справді добре. Бо туди руки міністра фінансів не дотягнуться!

— Що?.. Що ви маєте на увазі…

Охоронець не відповів, а натомість заговорив інший.

— А господар крамниці, де ви житимете, — давній знайомий пана Маго, він і вашого батька знав.

— Купецька донька, що вміє читати й писати, — та вони вас з руками відірвуть! Кажуть, дуже зраділи. Ой, Ярміло, ось, ви забули.

Він простягнув їй ту саму торбинку, яку вона жбурнула Маго, і порадив зазирнути всередину. Ярміла розгублено послухалася.

— Ах… не може бути… Не вірю… Як же це… А-а-а-а…

За сьогодні Ярміла плакала вже не раз. Маленька торбинка була повна платинових монет. Якби Ярміла жила, як звичайна людина, то не витратила б цих грошей і до кінця віку.

— Це я так, сам до себе, не зважайте. Хоч ви й повернули собі колишню вроду, та щойно про це дізнається міністр фінансів, він неодмінно спробує зробити з вами те саме. Тому пан Маго й розірвав із вами всі зв'язки. Він хоче, щоб ви знайшли щастя на новому місці, де вас ніхто не знає. А нам звелів не вертатися, доки ви там не влаштуєтеся.

Ярміла слухала, що чоловік бурмоче сам до себе, а тоді обхопила руками коліна й згорнулася клубком.

— А-а-а-а-а! П-пане… Маго… Пане Маго!! А-а-а…

У плачі, що долинав із карети, не було ані краплі смутку. Ярмілі хотілося щосили обійняти незграбного чоловіка, якого вона шанувала, мов батька, і просто сказати йому «дякую».

Карета котилася далі під ясним небом і везла дівчину, яку тепер чекало щастя.