Розділ 172 — Очевидна відповідь

Ю з рештою йшли дорогою за західною брамою Ками. На небі ані хмаринки, і від теплого сонця аж хотілося рухатися.

— О-бід-ня по-ра — ве-се-ла-а, а чо-му-у? А то-му-у, що бу-де о-бід!

Намарі бігав довкола Ю й наспівував пісеньку, яку сам вигадав.

— Що це за пісня?

— Пісня про обід!

Назва була така пряма, що Ю з Маріфою, не знаючи, що й сказати, тільки дивилися на Намарі. Слідом за ним, наче наздоганяючи, бігав Коро. Ран ішов із байдужим виглядом, але раз за разом зиркав на Намарі й Коро, бо й самому кортіло побігати з ними.

— Намарі, не бігай так, бо впадеш.

— Сестричко Марі, все гаразд! Я ж демонолю… ай!

Намарі спіткнувся об камінь і впав. Коро вирішив, що це нова гра, ліг поруч і теж качався по землі. Момо лежала в Ю на голові й дивилася на вимазаного в багнюці Намарі, мовляв, ех ти. Ран не витримав і кинувся до них, але відчув, який гнів іде від Маріфи, і завмер.

— Я ж казала. І ти, Коро! Увесь у багнюці! І хто тебе, думаєш, митиме?!

Вовк злякано заскавулів.

Коро поспіхом схопився, підбіг до Маріфи й потерся об неї. І забруднив їй форму покоївки, яку купив Ю. Довкола Маріфи враз ніби похолодало, такий мовчазний тиск від неї пішов. Момо відчула небезпеку й спритно пірнула під льотний шолом Ю. Ран непомітно перебрався до Ю, бо знав, що там найбезпечніше.

— Коро… ти готовий? Забруднити форму, яку мені купив господар… Видно, виховувала я тебе ще замало.

Коро затремтів усім тілом і від жаху напудив.

— Ой, с-стара відьма! Пане Одоно, рятуй!

Намарі благально глянув на Ю, але той демонстративно відвів очі.

— Хто тут стара відьма?!

— Йой! Коро, тікаймо!

Намарі дременув до маєтку, але Коро вмить його перегнав.

— Га?! Коро, стій! Так нечесно! Сам тікаєш!

— Намарі, Коро, стійте!

Маріфа кинулася за ними, обома руками притримуючи поділ спідниці. Ю дивився на це з легкою усмішкою.

— Я вдома!

— …З поверненням.

Лена читала у вітальні книжку, і на неї з розгону стрибнув Намарі в самих трусах, бо весь одяг він вимазав у багнюці. Джозеф теж, бува, ходить у самих трусах, але Ю аж дивувався, як по-різному це виглядає на них двох.

— А Ніна?

— …Ще не повернулася.

На столі, ніби напоказ, лежав розстелений гарненький плащ.

— Намарі, одягнися. Хочеш у такому вигляді осоромити господаря? Лено, а що це за плащ?

— …Хочеш знати?

— Та не дуже. Але як він лежатиме на столі, то не буде де поставити їжу, тож приберіть його.

— …Он як. Раз уже так хочеш знати, розкажу.

У Маріфи сіпнулося око. А Лена, чи то не помічаючи цього, чи то навмисне, підвелася й накинула плащ. Намарі аж очі витріщив: «Круто!» — і непокірне пасмо на маківці Лени вдоволено загойдалося туди-сюди.

— …Здобула в Лабіринті Саду примарних дерев.

— Тільки не кажіть, що… ходили в лабіринт сама.

— …Тепер я найсильніша.

— Нечесно, тільки Лені! Я теж хочу в лабіринт і плащ!

— …Кажи «сестричко Лено».

Лена легенько стукнула Намарі посохом по голові, але той і не зважав, а захоплено мацав її плащ.

— У лабіринті, крім монстрів, ще й пастки, і свої ж авантюристи можуть нашкодити. А ви без жодної навички розвідки — сама в лабіринт? Про що ви думали?! Дівчина з таким дитячим виглядом, як у вас, та ще й сама — це ж запрошення напасти. Чи не забагато ви на себе берете, відколи взяли третій клас?

Маріфа казала слушно, але ж вона й сама колись не раз ходила в лабіринт одна, і погляд Лени ясно казав: «На себе подивися».

— Що це за погляд? Як маєте що заперечити, то кажіть.

— …Буркотлива баба.

— Ха-ха! Сестричка Марі не буркотлива баба, а стара відьма, отак!

— Х-хто тут буркотлива баба?! А ти, Намарі, ану повтори!! Я ж щойно казала, що як ще раз так скажеш, тобі не минеться!

Лена з Намарі тікали, Маріфа ганялася за ними по всій вітальні, а Ю, ніби рятуючись від цього галасу, пішов на кухню готувати обід. Момо роззявила до нього рота, мовляв, дай покуштувати.

— Наїсися зараз — обіду не захочеш, тож трішки.

Ю вкинув їй у рот дрібно нарізаний нектар, плід, схожий на персик. Момо жувала, надувши щоки, як хом'ячок. Нектар був такий солодкий, що вона аж трималася за щоки від щастя.

※

Ноги Ніни з кожним кроком потопали в килимі з вишуканою вишивкою. Його виткали з вовни шляхетних овець, що водяться лише у Священній державі Джадарк. Такий він був м'який і теплий, що хто раз по ньому пройшовся, той уже не хотів із нього сходити.

Ніна була за кілька тисяч кілометрів від своєї таємної схованки в Камі, у палаці Джадарку, в покоях Олів'є Делаланда.

Ніна оглянула кімнату, де стояв бенантос нової породи, і переконалася, що нікого немає. Тоді взялася за ручку й відчинила двері, і тієї ж миті до неї полетів кинджал, пущений із шаленою швидкістю, щоб вибити їй око. Ніна навіть не змінилася на обличчі й відбила його Пазуром чорного дракона.

— І що це значить?

Дівчина з пов'язкою на оці анітрохи не збентежилася, хоч її удар відбили так легко.

— Ой-ой. Та це ж Ніна, йо. А я думала, чужий. Так не можна, йо. Там же була записка, що бенантосом у тій кімнаті можна користуватися лише в надзвичайному випадку, йо. Га? Може, це й є надзвичайний випадок, йо? Тоді пробачте. Я ж ледь вас не вбила, йо.

— Фуфу, мене ти однаково не здолаєш.

— Колишню Ніну, може, й не здолала б, — гигикнула Фуфу. — Але в теперішньої і класи, й навички стерто, йо.

— Тепер у мене сороковий рівень і вже третій клас.

— Га?! Коли це ви… А-але я однаково сильніша, йо!

— Це неважливо. Пан Олів'є тут?

— Неважливо?! Ніно, ну ви й злюка, йо.

Фуфу вдавала, що плаче, і повела Ніну до кімнати, де був Олів'є. Спільним в обох було те, що почуттів вони майже не мали.

— Отже, розкажеш, що тебе привело?

Олів'є, як завжди, сидів на стільці з книжкою й спитав це, навіть не глянувши на Ніну. Позаду нього стояла Чинція у формі покоївки й дивилася на Ніну з Фуфу.

— Так. Я взяла третій клас, і є дещо, що я прошу вас стерти своєю силою.

Ніна зняла кулон Шісхи, який захищав від Аналізу аж до третього рівня.

— О, здивувала. Ти вже так піднялася в рівні.

Олів'є закрив книжку й переглянув статус Ніни Аналізом. Погляд його затримався на одній навичці.

Тіньова телепортація: телепортація крізь зареєстровану тінь людини чи предмета (до двох тіней)

— Он як. Хочеш, щоб у Тіньовій телепортації було видно лише одну тінь.

— Так. Одна — тінь Ю Сато, а другою я хотіла б зареєструвати вашу, пане Олів'є…

— Зареєструвати тінь пана Олів'є? Думаєш, тобі таке дозволять?

Це втрутилася Чинція, яка досі не сказала ані слова. Вона вдавала незворушність, але все, що вона в собі тримала, так і пробивалося назовні.

— Ха-ха. Чинція правду каже, мою тінь реєструвати не можна. Я ж, як-не-як, архієпископ теократії Священної держави Джадарк. Якщо посеред святої служби з'явиться номер двісті сімнадцять, буде біда. Гм. Що ж тоді підійде?

Олів'є повів очима по кімнаті, шукаючи щось відповідне.

— Пане Олів'є, а може, хай зареєструє якусь річ не з цієї кімнати, а з тієї? Там я завжди ставлю бар'єр, тож ніхто сторонній на номер двісті сімнадцять не натрапить.

Чинція пояснювала це тим, що Ніна може наткнутися на когось зі Священної держави Джадарк. Насправді ж вона просто не хотіла, щоб Ніна могла телепортуватися туди, звідки до Олів'є рукою подати.

— Як на мене, підійшла б і річ із цієї кімнати. А ти, номере двісті сімнадцять, згодна?

— Мені однаково, де.

Питати Ніну, свою підлеглу, Олів'є не мусив, але навмисне спитав.

— Тоді доповідай про Ю Сато.

— Так. Ю Сато…

Ніна розповіла, хто допомагає Ю: граф Мусс, Джозеф, Гільдія авантюристів, купець із Ками Маго, третій принц Королівства Мобел, Віктор із Вільної держави Гамельн. Не забула й про його слуг. І про те, що зараз він збирає на безлюдному острові звіролюдів-метисів, даку і мараку і будує там державу.

— Державу — та ще й у такому місці… Ні, якраз через те місце це й добре. Хто б подумав, що він будує державу там, де колись було магічне королівство.

— Пане Олів'є, а що таке магічне королівство, йо? Уперше чую.

— Фуфу, коли це пан Олів'є дозволяв тобі говорити?

Чинцію тихо злило, що Фуфу заговорила до Олів'є без дозволу.

— Ну-у, та можна ж трішки спитати, йо.

— Ха-ха-ха. Ви, як завжди, за своє. Фуфу й не могла про нього чути, бо його вже немає. Повна назва, здається, Магічне королівство Зантарін. Воно загинуло кілька сотень років тому. Ні, радше зникло.

— Не загинуло, а зникло, йо? А яка різни… Ай-яй! Пані Шинціє, пештаньте, йо!

Чинція вщипнула Фуфу за щоку й, хоч та протестувала, пальців не розтискала.

— Острів, де Ю Сато будує державу, колись був частиною Материка Рем. Але коли билися Великий мудрець і Гаджін, шмат материка знесло, а з ним зникло й магічне королівство. Тож нежить на ім'я Рас, найпевніше, звідти. Вцілілим його, звісно, не назвеш, бо нежиттю він став завдяки якомусь таємному мистецтву. Номер двісті сімнадцять, ти не зустрічала Нану?

— Нана тепер нежить. Ю Сато обернув її магією мертвих, і вона підкоряється Намарі, малому демонолюдові.

— Так я й думав. Людина з магічного королівства цілком могла знати, як перехоплювати магічні знаряддя для зв'язку. Здогад справдився… Номер двісті сімнадцять, а яким тобі видається Ю Сато?

— Так. Ю Сато хитрий і жорстокий. Я чула, що саме такого від початку й призвали. До ворогів він безжальний, а тих, хто йому вигідний, прибирає до рук усіма способами. Наприклад, голові Гільдії авантюристів і реєстраторкам дає хабарі, а навзамін дістає відомості, які знають лише працівники гільдії, та кращі умови. Купцеві на ім'я Маго продає зроблені алхімією зілля високої якості й заробляє на цьому чималі гроші. А останнім часом, схоже, крутить величезні суми з купцем із Гамельна на ім'я Віктор.

— Гамельн. А я ще думав, чого це вони не приставали на наші пропозиції, а вони, виявляється, вже зв'язалися з Ю Сато. З тією країною треба тримати вухо гостро. Але воно й на краще.

— Що на краще, йо? Ай?!

Чинція щосили вщипнула невиправну Фуфу за зад, і та аж підскочила, а тоді сховалася за Ніну й терла вщипнуте місце.

— Ха-ха. Чинціє, не кривдь так Фуфу. Те, що вийшло не за планом, — тільки на краще. Хай Ю Сато й далі набирається сили. Зрештою він сам попросить у мене допомоги. Бо врятувати його можу лише я.

— То Ю Сато ми більше не чіпатимемо?

Фуфу обурилася: «Та пані Чинція теж говорить без дозволу!» — але, щойно Чинція глянула на неї, знову сховалася за Ніну.

— Ні. Чіпатимемо й далі. Так він швидше набиратиметься сили. Номер двісті сімнадцять, тебе ще щось турбує?

— Так. Ю Сато переймався, хто забрав тіло Стелли Фодд…

— Не я. На жаль, коли ми прийшли, тіла Стелли вже не було. Могилу розкопали, а дім спалили. Не інакше як фракція Батая чи Бессьєра. Як натрапимо на нього, відберемо й знайдемо йому застосування. Вона мусить заплатити за те, що зрадила Священну державу Джадарк.

Ніна закінчила доповідь, і Олів'є знову взявся за книжку. Та коли вона вже виходила, він її гукнув.

— До речі. А звіролюди на острові щиро шанують Ю Сато?

Ніна відповіла, навіть не обернувшись.

— Ні. Вони лише використовують Ю Сато. Якби ви дозволили, я б їх хоч зараз повбивала.

Чинція трохи здивовано звела брови, але, почувши сміх Олів'є, знову стала незворушною.

— Ха-ха. Он як. Отакі цього разу в номера двісті сімнадцять налаштування. Я теж збираюся використати Ю Сато. А про це що скажеш?

— Що ви маєте на увазі?

— Та ні, нічого. Можеш іти.

Олів'є якийсь час дивився на двері, за якими зникла Ніна.

— Чинціє.

— Слухаю.

— Ти можеш сказати, чи діють ще твої чари на того, кого ти зачарувала?

— Зазвичай можу, але номер двісті сімнадцять і Фуфу ваша сила, пане Олів'є, зробила невидимими, тож навіть я, хоч сама їх зачарувала, сказати не можу. Якщо бажаєте, повторю чари.

— Ні. Колись я вже так пробував, і лялька зламалася. Втратити зараз номер двісті сімнадцять не можна.

— Думаєте, номер двісті сімнадцять міг зрадити?

— Гм-м, не знаю. Моя навичка вміє стирати, але не вміє повертати. Поки я говорив із номером двісті сімнадцять, нічого дивного не помітив. Та про всяк випадок накину ще один ланцюжок.

Олів'є й Чинція подивилися на Фуфу.

— Ц-це ви про мене, йо?

Ніна повернулася до таємної схованки й потягнулася.

— Ох, давно ж не бачилися, я аж нервувала. О, поки не забула.

Ніна взяла обидва кинджали зворотним хватом, Пазур чорного дракона в ліву руку, Ікло чорного дракона в праву, і вдарила бенантоса своєю технікою, Могутнім вихором двох зворотних клинків. Удари сипалися зліва й справа, кожен помах залишав на його тілі рану, і за мить від нього зосталася грудка м'яса. Цінний бенантос, якого вивів Олів'є і якого ще не встигли розплодити, перетворився на жалюгідне місиво.

— Як таких розплодять, буде морока~

Ніна переконалася, що бенантос мертвий, вийшла з кімнати й запустила пастку. Стеля обвалилася, і уламки назавжди поховали схованку. Ніна йшла підземним ходом і наспівувала, ніби нічого й не сталося. Раптом вона зупинилася, ніби щось згадала.

— До речі, чого це пан Олів'є питав таке очевидне? Ой! Уже стільки часу~ Треба швидше вертатися, а то Ю сваритиме~