Розділ 173 — Держава Неймлес

Кілька сотень років тому тут стояло Магічне королівство Зантарін. Колись ця земля з'єднувалася з Материком Рем, та більша її частина зникла, і тепер це лише один із безлічі безіменних островів у безкрайому морі.

Раніше тут до самого обрію тяглася гола пустка, а тепер Ю з рештою поволі, але безжально перекроюва… тобто перетворювали її на край, укритий буйною зеленню.

Посеред острова здіймалася гора, а на її вершині росло величезне дерево, яке видно навіть здалеку. Спершу гора була одна, а тепер довкола неї, ніби оберігаючи, вишикувалися ще кілька й утворили хребет. На диво, він і досі ріс стараннями Ю, Раса й Хісуй, і тепер це була справжня природна фортеця.

Довкола цієї гори Ю й будував державу. На східному узбережжі, оберненому до Материка Рем, порт зводила нежить, якій не треба ні спати, ні відпочивати. На заході Ю створив гірський ліс, і стараннями Хісуй там уже буяла зелень. Незабаром туди збиралися випустити великих кабанів, однорогих кроликів, удонських оленів і монстрів-птахів. На півдні розкинулися сади, а землю під поля щодня весело розчищав Сіро. Лише північ лишалася майже незайманою, бо там самі скелясті гори.

Держави Материка Рем нічого про це не знали, а тут крок за кроком росла нова. Сьогодні на площі зібрали всіх мешканців: звіролюдів, даку і мараку, від малого до старого.

Площу Ю зробив для зборів і всяких свят. Вона була завбільшки десь п'ять квадратних кілометрів, і всю її засадили газоном, що росте в Королівстві Мобел. Той газон не боїться ні спеки, ні вологи, і доглядати за ним дуже легко.

— Пане Расе, всі зібралися.

Це доповів Расові ватажок даку Б'ярне. Рас глянув на тих, хто вишикувався за ватажками. Дорослі стояли рядами, а діти робили, що хотіли: хто бігав по м'якому газону, хто на ньому валявся. Батьки їх угамовували, але в таку сонячну погоду, та ще й на такому газоні, годі було чекати від дітей тиші. Ватажки дивилися на безтурботну малечу й аж розчулилися. Кілька місяців тому вони ледве зводили кінці з кінцями, і про таке, щоб діти отак весело бігали, ніхто й мріяти не смів.

Рас холодно дивився на розчулених ватажків, аж раптом хтось смикнув його за мантію.

— Слу-ухай, а що сьогодні буде?

Це була Імпіка, метиска з собачого народу. Мала дівчинка з помітною білою пухнастою шерстю, яка зовсім не цуралася чужих. Рас її страшенно не любив, бо вона не лише не боялася його, нежиті, а ще й сама до нього липла.

— Ну слу-ухай. Скажи-и.

Імпіка вхопила край Расової мантії й, крутячись, закуталася в неї.

— Ха-ха-а, кру-чу-ся~

— Ану! Імпіко, припини!

Рас насварив її, але Імпіка й далі дерлася по ньому вгору.

— Добре! Скажу, тільки злізь!

Рас підняв маленьку пластинку, схожу на залізну, з протягнутим крізь неї ланцюжком. Вона була точнісінько як солдатський жетон, за яким в арміях упізнають вояків.

— Щось воно не гарненьке.

Імпіка тільки це й буркнула. Вона чекала чогось кращого, тож розчаровано злізла з плеча Раса й побігла до батьків. Мати її насварила, але дівчинка анітрохи не каялася й одразу кинулася гратися з дітьми.

— Кх… кхм. Ви ж, мабуть, чули хоча б про картку авантюриста, яку видає Гільдія авантюристів?

Імпіка трохи зачепила Раса за живе, але він опанував себе й звернувся до всіх.

— Ця річ нічим не гірша за картку авантюриста… Ні, навіть краща.

— О, і чим же?

Спитав це ватажок мараку Мауно, ніби за всіх, кому було цікаво.

— Якщо капнути на картку авантюриста кров'ю, у неї записуються дані про власника. Тому навіть без навички Аналіз досить влити в неї ману, щоб побачити свій статус. Це її головна властивість. Але щоразу, як дивишся статус, Гільдія авантюристів про це дізнається — ви ж чули це від ватажків? Цей жетон уміє все те саме, що й картка, а крім того, як вам відомо…

Тут Рас витримав паузу, але звіролюди й мараку нічого не второпали й дивилися на жетон без особливого інтересу. Лише даку, що знаються на прикрасах і всякій такій роботі, палко вдивлялися в пластинку в руці Раса.

— Острів накриває бар'єр. Досі, щоб вийти назовні, його доводилося щоразу знімати, а з цим жетоном можна пройти вільно. Жетон і є доказом, що ти громадянин Королівства Неймлес.

Бар'єр над островом тримав велетень, що сидів біля коріння Світового дерева. Ставив його не Рас, але він зробив річ, з якою крізь бар'єр можна пройти, а за нинішнього вміння робити магічні знаряддя таке годі було й уявити. Та ніхто зі звіролюдів, даку і мараку не розумів, яке це диво.

— Ну, це зручно. А от Королівство Неймлес — це що? Так зветься наша держава, еге ж?

Ватажок звіролюдів Рубанов і гадки не мав, яка це рідкість, тож Рас відповів йому, не ховаючи роздратування.

— Так. Клан, який створили панна Ніна й інші, зветься Неймлес, і повелитель сказав, що державу можна назвати так само.

Люди загомоніли, але погодилися, що для держави, де живуть різні народи, назва якраз.

— Даруйте, пане Расе. Кажуть, для картки авантюриста потрібна крапля крові, то й дітям доведеться…

Це спитав хтось із даку, у кого були діти.

— Не доведеться. За наказом повелителя я зробив так, щоб реєструватися можна було слиною.

Коли Ю попросив, щоб жетон приймав не кров, а слину, Рас охоче взявся, але робота виявилася нелегкою. На неї пішло чимало часу, і Расові довелося пожертвувати однією зі своїх утіх, розмовами з Ю про алхімію. Якби хтось із мешканців поскаржився Ю, що не хоче давати крові, Рас залюбки кілька годин вичитував би того бідолаху. Але ж про жетон на острові ніхто й не знав, тож і скаржитися не було кому. Виходить, Ю попросив про це сам, думаючи про дітей.

— Питань більше нема? Тоді роздаватиму по черзі. Капайте на нього слиною чи беріть у рот, як кому зручніше. Але пам'ятайте, що цей жетон — іще й ваше посвідчення. Загубите його — і не зможете довести, що ви громадяни Королівства Неймлес.

Рас почав роздавати жетони, і кожен одразу реєструвався: хто капав слиною, а звіролюди здебільшого просто хапали жетон у рот. Більшість досі ніколи не бачила свого статусу, тож, побачивши свої цифри й навички, раділа, порівнювала їх із сусідськими, і на площі зчинився гамір.

— А ну тихо всі! Хто зареєструвався, ставайте в ряд. Зараз по черзі братимете класи.

Площа гула. Усі показували одне одному цифри, раділи, коли в них виходило більше, й досадували, коли менше. Та щойно Рубанов гаркнув, усі враз замовкли. Ватажки заздалегідь усе пояснили, але всім однаково кортіло дізнатися, які класи їм дістануться.

— Гм? Пане Б'ярне, а де ваші діти?

Рубанов помітив, що в ряду даку немає жодної дитини.

— Пане Рубанове, та ви що, забули, що король казав? «Клас хай кожен обирає сам» — отак-о він казав. Малі ще не тямлять, що їм на добро, тож у даку до дванадцяти років класів не беруть. А чи не ви, бува, у звіролюдів вирішуєте, хто який клас візьме?

— Т-та знаю я й без вас! Це… от! Це щоб показати дітям, як беруть класи!!

Діти звіролюдів почули це й обурено заверещали.

— Що-о?! Казали ж, що ми теж візьмемо класи!

— Дідусь брехун~

— А мені… не можна? Чому-у… у-у-у, а-а-а!

Діти миттю обступили Рубанова й смикали його за одяг: «Чому? Чому?» Мала Імпіка не дуже второпала, що коїться, вирішила, що це гра, й собі вчепилася йому і в одяг, і в бороду.

— Ану, годі! Ай?! Імпіко, не смикай за бороду!

— Ха-ха-ха! Нелегко вам, пане Рубанове.

Ватажок мараку Мауно посміювався, ніби його це не стосується, але…

— Мауно, а де жінки?

Рас дивився на ряд мараку, де стояли самі чоловіки.

— Га? Жінкам же класи ні до чого?

У мараку чоловіка ставили вище за жінку, і більшість вважала, що жінці не годиться мати силу. Та так думали не лише вони.

— Жити набридло?

Рас разом із жагою вбивства випустив хвилю мани. Її було стільки, що не лише в Мауно, а й у всіх довкола підкосилися ноги, і вони осіли на землю.

— Як повелитель і передбачав. Якби ваші жінки самі сказали, що не хочуть класів, — тоді інша річ. Але не нав'язуйте їм того, що думаєте ви, чоловіки.

— А-але ж у мараку здавна…

— Т-так! Ватажок правду каже!! Споконвіку жінкам не дозволено мати силу.

— Стояти за спиною чоловіка й мовчки його підтримувати — от доля жінки-мараку!

Чоловіки-мараку на чолі з Мауно обурювалися, але…

— Тут Королівство Неймлес. Кому не до вподоби, хай забирається геть.

Рас відмахнувся від них. Жінки нарешті стали в ряд мараку і спершу тривожно перезиралися, чи можна їм, але, коли Рас сказав, що так наказав Ю, щиро зраділи.

— О-о?! Пане Б'ярне, ви щойно щось там про дітей казали, а онде стоїть малий, якому, хоч як глянь, ще нема дванадцяти. Та він, здається, ще й говорити не вміє. Так зверхньо мене повчали, а самі нічим не кращі за мене.

Рубанов помітив у ряду даку хлопчика й переможно вчепився в Б'ярне, але той навіть оком не змигнув.

— А що з того?

— Щ-що з того?! Ви забули, що самі щойно казали?! Що діти не тямлять, і таке інше!

— Так і є. Оцей Кантан справді не вміє говорити, але й сам добре тямить, що до чого, тож він, як то кажуть, виняток. Та й король про це просив.

— Що?! Король?! Про що ж він просив?

— І мені цікаво. Що король сказав?

Мауно почув їхню розмову й теж зацікавлено глянув на Б'ярне.

— Гм. Король каже, у Кантана є унікальна навичка Землемірство, і криється в ній неймовірна сила. Тож він просив дати хлопцеві клас, який її розвине. Малий, звісно, й сам згоден.

— Землемірство? А що вона вміє?

Рубанов уперше чув про таку навичку й здивовано схилив голову набік.

— Ну, приміром, точно скаже, скільки звідси до он того дерева.

Б'ярне показав на дерево в лісі, що виднівся з площі.

— Га? І все?

Мауно вже був розмріявся про неймовірну силу, а вміння виявилося куди скромнішим. Він одразу втратив до нього інтерес і пішов до тих, хто змінював клас. Тоді ціну Кантанового Землемірства знали лише Ю й Рас.

※

— …Ще раз.

— Гаразд~

Ніна засяяла й кивнула Лені.

— Гоп!

Ніна підстрибнула на місці. Здавалося, ось-ось приземлиться, але вона пірнула у власну тінь, ніби та її засмоктала. А тоді…

— Ю~ Спіймала~

Ніна вискочила з тіні Ю й обійняла його. Так діяла Тіньова телепортація, нова навичка Ніни. Вона давала змогу вмить перенестися з власної тіні в тінь того, кого зареєстровано.

— …Ніно, це диво.

— Отож-бо!

— …Ніно, ти крута.

— Думаєш? — зніяковіло всміхнулася Ніна.

— Сестричко Ніно, оце так! Заздрю-ю! А я так зможу?

— Круто, правда ж? Намарі, тобі це, мабуть, ще заскладно~

— У-у… Я теж хочу «гоп»!!

Намарі дивився на Ніну з таким захватом, що та хоч і ніяковіла, а гордо випросталася. Її великі груди при цьому підстрибнули, і Лена, неначе вражена, провела рукою по своїх. Маріфа цього не проґавила.

У саду маєтку Ю це тривало вже довгенько, і кінця-краю йому не було.

— Ніно, від тебе жарко. Відчепися вже.

— Саме так. Ви надто липнете до господаря, вам не здається?

— Та ну~ Зовсім ні~

Ніна обіймала Ю й під шумок терлася об нього щокою. Зазвичай у таких випадках галас зчиняла Момо, але зараз вона спала після обіду.

— Кх… Панно Ніно, чи не могли б ви перестати тертися об господаря?

— Не-а~ Об Ю так приємно тертися, знаєш? Марі, давай разом?

— Що… р-разом? Я… я — об господаря… тертися…?!

Ніна лишила Маріфу з її недоречними мріями й далі тішилася, пригорнувшись до Ю, але…

— …Ніно, ще раз.

— Покладися на мене! — весело засміялася Ніна.

Щойно Ніна відпустила Ю, він перейшов у затінок дерева.

— Поїхали~ Гоп! Га? Гоп! Гоп!! Гоп? Чому?

Хоч скільки Ніна пірнала в тінь, Тіньова телепортація не спрацьовувала.

— …Бо Ю в тіні дерева?

— А-а! Ю, так нечесно!

Ю не зважав на Нінин галас і сів. Слідом прийшов Коро й, наче так і має бути, вмостився в нього за спиною. Ю сперся на нього й читав, а коли часом гладив Коро по голові чи по боці, той радісно терся об нього головою. А з дерева на це невдоволено дивився Ран.