Розділ 174 — Сварки

На площі Королівства Неймлес, як і напередодні, зібралося багато люду. Тільки звіролюди стояли похмурі.

— А-а! Король! А в тих, що онде, такі самі роги й крила, як у Намарі… То це демонолюди, так?

Імпіка спитала дорослих звіролюдів, що стояли довкола, але ніхто не відповів. Чого вони такі похмурі, вона не розуміла. Нові друзі — це ж радість! Вона знову глянула на Ю й решту.

На площі стояла брама, яку Ю створив магією простору-часу, і з неї виходили й виходили демонолюди. Останніми з'явилися люди й здивовано роззиралися.

— О… о-о?! То це держава пана Одоно?

— Схоже, що так. Бабусю, погляньте! Ліс, гори, усе зелене — і тут ми житимемо!

Молода демонолюдка Камурі вела Бабцю за руку, і на очах у неї від радощів аж сльози виступили. В інших теж заблищали очі, бо після колишніх жахливих умов про таку зелену землю вони й мріяти не сміли.

— Круто ж?! Бабцю, там фруктів — ціла гора-а-а, а в горах гриби й трави, а в озері й риба є!

Намарі аж розпирало від гордості, а Камурі, примруживши очі, зиркнула на нього й стукнула по голові, щоб не хизувався.

— Молодець тут не ти, а пан Одоно! І не «Бабця»! Скільки разів тобі казати: «Бабуся»!!

— К-Камурі — злюка!

— Що-що?!

Намарі показав їй язика й дременув.

— Повелителю, з поверненням.

Рас, ніби той галас його не стосувався, став на коліно, зустрічаючи Ю. За ним стояли й вітали Ю ватажки звіролюдів, даку і мараку: Рубанов, Б'ярне й Мауно.

— Я повернувся. Як там класи й жетони?

— Усе за планом.

— Ніяких проблем?

У Рубанова й Мауно ледь здригнулися плечі.

— Була дрібниця, але не варта того, щоб вам доповідати, повелителю.

— Ясно. Ну, на тебе завжди можна покластися.

— Дякую. Хваліть мене менше, бо ще загордюся.

Рас жартував, але навіть збоку було видно, що він аж сяє від радості. А в Маріфи обличчя було звично холодне, тільки в очах палали ревнощі.

— Королю. Ці люди…

Мауно дивився на людей за спиною Ю так, що мало не свердлив їх поглядом.

— А, це ті, про кого я казав. Оця сім'я — хлібороби. Ці двоє старих — колишні авантюристи, а ще раніше вони вчили аристократів. А отой бородатий мужик, що так пихато тримається, — шахрай.

— Королю, з хліборобами ще зрозуміло. Але навіщо нам колишні авантюристи й шахрай?

Рубанов спитав це, ніби від імені всіх звіролюдів.

— Як це навіщо? Старі, ясна річ, учитимуть дітей, а мужик-шахрай — вас.

— Он як, король хоче, щоб діти не працювали, а вчилися, — засміявся хтось. — Та чого нам учитися в шахрая?

— А навіщо дітям працювати? Та й ви здебільшого ні читати, ні писати не вмієте, так? А цей мужик, думаю, навчить вас багато чого. Вас же обдурити — раз плюнути.

Б'ярне кивнув, мовляв, ясно, а от Рубанов і Мауно були не надто згодні. Шахрай це побачив і, весело вишкірившись, вийшов поперед Ю.

— Перед вами гігант думки й рідна кров імператорів величної Великої імперії Мубаротон! Таким напівлюдським голодранцям, як ви, за всіма законами навіть дихати зі мною одним повітрям зась, і крапка! Тож пишайтеся, що я взагалі з вами розмовляю.

Щойно чоловік випалив це одним духом, усі довкола так і покотилися зі сміху. Ніякої Великої імперії Мубаротон немає. Та й чоловікові, якого щойно назвали шахраєм, ніхто б не повірив. Усі дивилися на нього зверхньо й не вірили, що такий може їх чогось навчити. А шахрай серед цього глуму анітрохи не розгубився й вдоволено погладжував бороду.

— Не дайте себе ошукати. Це його звичний прийом. Спершу бреше так, що кожен розкусить, і ви втрачаєте пильність. А далі він мішає брехню з правдою й влазить у довіру. Жертві й на думку не спаде, що її обдурить той, кого вона зневажає, тож вона застрягає все глибше. І самі не помітите, як опинитеся в нього на гачку. Цей великий шахрай самим язиком продав аристократам чотири чи п'ять замків, яких і на світі нема, тож пильнуйте, ясно?

Ніхто вже не сміявся. Бо Ю влучив у самісіньке: всі й справді дивилися на шахрая згори вниз. Шахрай пирхнув на Ю й відступив назад, ніби йому стало нецікаво.

— На них рабські нашийники, тож ви, мабуть, і самі здогадалися, що це мої раби. Вони вам нічого поганого не зроблять, але й вам кривдити їх я не дозволю. Хто порушить — сам знає, що буде.

Ю звелів їм носити рабські нашийники ще й для того, щоб уберегти їх від звіролюдів, даку і мараку, яких люди віддавна гнобили.

— А ну повтори!

Кричали з боку демонолюдей. Ю з рештою глянули туди й побачили, що юнак-метис із ведмедолюдів і молодий ватажок демонолюдей Мачупі свердлять один одного очима.

— Я сказав, що коли тут усі такі, як ти, то від нас, демонолюдей, користі буде більше. Тебе це образило?

— Т-ти!

Юнак лише вчора взяв клас і відчув силу. Він кинувся на Мачупі з кулаками, але той спокійно ухилився.

— Не тікай!!

Червоний від люті юнак ударив, цілячи в обличчя, але Мачупі легко перехопив його кулак.

— Тепер дійшло?

— Т-ти… скільки в тебе класів?!

Юнак учора взяв перший клас. Хай він і напівкровка, але до звіролюдської спритності й міці тепер додалася сила класу. Раз він програв, вирішив юнак, то в суперника класів більше.

— Класи? Думаєш, десь є місце, де демонолюдям люб'язно дадуть змінити клас?

— Що?! То в тебе й класу нема?

Демонолюди, яких привів Ю, виживали на п'ятдесят шостому поверсі лабіринту рангу B, Гнилого царства Енріо. Важкі умови й бої з сильними монстрами виснажували їх, і з роками їх меншало, але за силою звіролюдам до них було далеко.

— Бабусю, самі бачите. Якщо вже такі служать панові Одоно, то ми, демонолюди, йому точно знадобимося.

— Еге ж, еге ж. От і добре, що й ми, демонолюди, зможемо прислужитися панові Одоно.

— «Такі»?! Не задирай носа, брудний демонолюде!!

— Точно! Тільки прийшли, а вже зазналися!

Звіролюди, яких обізвали слабаками, аж загарчали від люті й то тут, то там почали чіплятися до демонолюдей.

— Ой-ой, Ю~ Усі б'ються~

Звіролюди з демонолюдьми зчепилися по всій площі. Ніна розгублено на це дивилася, але…

— …Ніно, тут теж.

Перед Ніною й Леною теж почали збиратися звіролюди й мараку, спершу один, потім двоє, а там і цілий гурт.

— Ми вчора взяли класи, — гмикнув один. — Може, позмагаєтеся з нами трохи?

— Ви ж не втечете від таких напівкровок, як ми?

Це була відверта зачіпка, і Маріфа хотіла втрутитися, але й перед нею…

— Куди це ти? Ти — з нами, довговуха!

— Того разу ти добряче задерла носа, але тепер, коли в нас є класи, ти нам не суперниця!

— Ми тобі все-е-е повернемо з лихвою!

Це були молоді звіролюдки, яких Маріфа нещодавно провчила. Вона незворушно підначила їх: «І що ж ви повернете?»

— Повелителю, ви це так і лишите?

— Кажи їм не кажи, однаково не послухають. Хай б'ються скільки влізе. Як ущухне, подбай, щоб демонолюди взяли класи й зареєстрували жетони.

— Слухаюсь.

— А ти, Намарі, потім покажи демонолюдям острів.

— Зрозумів! Покладися на мене!!

Ю глянув на бійки, що спалахнули по всій площі, і зітхнув. Тут хтось смикнув його за штани. Біла кудлата кулька. Ні, як придивитися, то Імпіка, метиска з собачого народу.

— Королю-у, ти вже поговорив? То можна мені погратися з тим хлопчиком?

Імпіка мило схилила голову набік.

— Га? А, можна.

— Ура! Слухай-слухай, я — Імпіка. Ходімо гратися-а!

Імпіка потягла за руку людського хлопчика, а той тривожно оглянувся на батьків.

— Іди.

Господар, Ю, дозволив, а раб відмовлятися права не мав. Батьки кивнули, і хлопчик пішов за Імпікою до інших дітей.

— Ізає, Лор'є.

— Т-так, господарю, що накажете?

Батьки хлопчика, Ізая й Лор'є, відповіли поспіхом. Вони були вдячні, що їх купили всією сім'єю. Але господар виявився ще хлопцем, а тоді їх раптом якоюсь небаченою магією перенесли на острів, де живуть напівлюди, тож у головах у них досі все плуталося. А тут ще й велика бійка.

— Ця бійка однаково ще не скоро скінчиться, тож поки що подивіться, де будуть поля.

— Слухаюсь! Ми з Лор'є тямимо в хліборобстві все, що треба, тож неодмінно вам прислужимося!!

— П-покладіться на нас!

— Та не треба так завзято. У нас майже ніхто, та й я теж, у хліборобстві не тямить, тож, мабуть, у всьому покладатимемося на вас.

Перед Ізаєю й Лор'є розкинувся чудовий сад, і вони не могли відірвати від нього очей.

— Оце… оце так сад.

— Справді. І кожне дерево таке гарне.

— Тільки, господарю, дерева стоять трохи затісно. Якби посадити їх рідше, то й плоди були б більші, і родило б рясніше.

Ізаю непокоїло, що дерева посаджено так тісно, тож він порадив, як краще, але Ю скривився.

— Я теж так думаю, але не можна.

— Га?! Н-не можна?

— Якщо посадити рідше, то… ну… кажуть, деревам буде самотньо. Тож не можна.

— Хто ж таку нісенітницю каже?

— Он та, що крадькома на нас дивиться.

З-за дерева, на яке показав Ю, раз за разом визирала Хісуй. Сама вона гадала, що добре сховалася, але її зелене волосся так і сяяло на сонці. До того ж довкола неї кружляла ціла зграйка піксі, тож усі її старання були марні.

— Ти що робиш?

— Тс-с, не можна. Хісуй же думає, що ховається.

— Ой-ой. Ю мене помітить, тож тихенько.

Скидалося на комедійну сценку, але Хісуй була цілком серйозна. А Ізая й Лор'є аж очі витріщили, бо дріади людям майже ніколи не показуються.

— Д-д-дріада?!

— Г-господарю. Та дріада — с-справжня?

— А що, бувають підробні дріади? Гей, Хісуй. Бувають підробні дріади?

Хісуй гадала, що її не помітили. Вона ойкнула й поспіхом вискочила з-за дерева.

— Ах. Ю, то ви мене помітили.

— Га? Ти що, думала, що так ховаєшся?

— Ну ти й нахаба! Хісуй же думала, що добре сховалася!

— А-а, Хісуй через тебе образилася! Отже, так. Поки не даси стільки мурашиного меду, щоб у ньому можна було купатися, не пробачимо.

— Це вам самим хочеться мурашиного меду.

— Е-е, підробних дріад, по-моєму, не буває.

— Отож-бо. А оці кажуть, що дерева краще садити рідше.

— Не можна! Тоді їм усім стане самотньо, і вони плакатимуть.

Хісуй сердилася рідко, і хоч зараз запально доводила своє, грізності в ній не було ні краплі.

— Бачите? Хісуй каже, що не можна, тож сад лишіть як є. Тепер покажу вам землю під поля.

— С-слухаюсь.

— Даруйте, що мій чоловік т-так зухвало повівся з в-вами, пані дріадо!

— Ах?! Як ви так перепрошуєте, мені аж ніяково. Це ви мені вибачте. Я ж лише звичайна дріада, не зважайте.

Хісуй розгубилася й сама почала вибачатися. Так вони й перепрошували одне одного, аж поки Ю не сказав: «Та годі вже». Потім він повів їх до полів, а за ним, наче так і треба, пішли усміхнена дріада й піксі. Дорогою прокинулася Момо, що спала в льотному шоломі Ю. Вона злякалася піксі, які обсіли Ю плечі й голову, і мало не впала на землю, але Хісуй поспіхом зловила її в долоні.

— Ну як? Для полів згодиться?

— Оце так диво. Господарю, «згодиться» — не те слово! Земля тут добряча!! Скажи ж?

— Еге ж! А ще я відчуваю таку силу духів землі, що аж не віриться!

Ізая й Лор'є набрали по жмені землі й понюхали. Обоє мали клас Хлібороб, тож відчували силу духів, а від неї дуже залежать і земля, і врожай.

— Господарю! Як ви зорали таку неосяжну землю?!

— Скільки ж це сотень… ні, тисяч слуг треба, щоб таке зорати…

Ізая й Лор'є подумали, що тепер власними руками вирощуватимуть урожай на цій родючій землі, зораній аж до обрію, і на серці в них потеплішало від радості.

— Які там тисячі… — засміялися піксі.

— Це Сіро зорав!

— Ага-ага. Той малий уве-е-есь час їсть землю.

— Сіро? Це кличка вола чи коня? Але щоб одна тварина зорала стільки землі…

Піксі кружляли довкола Ізаї й Лор'є й торочили: «Правду ж кажемо!» — але ті ніяк не могли повірити. Тоді Ю сказав: «Гаразд».

— Сіро, якщо чуєш, іди сюди.

Раптом удалині земля здулася горбом, і горб із шаленою швидкістю помчав до Ю й решти. Ізая й Лор'є отетеріли, а піксі, для яких це було звичною річчю, безтурботно щебетали: «Який бадьорий».

За кілька метрів від них земля розступилася, і звідти вискочив Сіро. Згори посипалася сила-силенна землі й каміння, але бар'єр Ю все відбив.

Сіро радісно обвив Ю щупальцями, і Момо заляскала по них. Вона просто ревнувала, але Сіро зрозумів це так, ніби й вона хоче погратися, тож схопив і Момо, і Хісуй з піксі та весело запищав: «Пі-пі». Ю, піднятий у повітря, дивився згори на Ізаю й Лор'є, в яких підкосилися ноги.

— Оце — Сіро.

Обоє так і знепритомніли.