Розділ 175 — Позамежний Гаджін

Дав-но-о-о колись, в одному краї, жив собі чоловік на ім'я Гаджін. Ходив він у масці, самих трусах і чоботях, з плащем на плечах, мав зросту десь два метри тридцять, а шкіру — зелену. Маска й самі труси? Такий самий збоченець, як Джозеф.

— Пане Одоно! Читай далі!!

— Добре, тільки тихо.

Якого Гаджін був роду, ніхто не знав. Одні казали, що він такий здоровий, бо в ньому тече кров велетнів. Другі — що шкіра в нього зелена, бо він мішанець огра й людини. Треті — що маска ховає зламані роги, тож він з огролюдів чи демонолюдей. Чуток ходило безліч, але правди так ніхто й не дізнався.

Авантюристом Гаджін став в одному з міст Вільної держави Гамельн. Та через чудну зовнішність до нього раз за разом чіплялися авантюристи й розбишаки. Гільдія авантюристів тоді існувала ще недовго, і грубіянів у ній було навіть більше, ніж тепер. Але кожен, хто чіплявся до Гаджіна, діставав відсіч. Уже тоді, новачком, він був незрівнянно сильний. Тамтешніх авантюристів і розбишак він косив усіх підряд. А коли добивав супротивника, то завжди казав свою коронну фразу: «Твоє життя — моє!» Кажуть, вимовляючи її, він дуже прискіпувався й до пози: до кута рук, до кута ніг, а надто — до кута сідниць. Га? Він що, дурний?

— Пане Одоно!!

— Та чого ти галасуєш.

Він перемагав і тих, хто задирався, і тих, хто, почувши про Гаджіна, сам кидав йому виклик, тож слава про його силу вмить облетіла весь Гамельн. Оком не змигнеш — а там уже не лишилося нікого, хто не знав би його імені. Прославився Гаджін лише боями з людьми, але бої, де нема в що вгризтися, йому вже набридли. Отож він нарешті взявся за те, чим і належить займатися авантюристові. Як свідчать записи Гільдії авантюристів, першою його здобиччю був небесний демон. Та ще й іменований, сьомого рангу. А хотів він здолати одного з трьох великих королів демонів, Садема Небуття, що панує над Крижаним хребтом на півночі Вільної держави Гамельн. Чесно кажучи, дурень. А як не чесно, то однаково дурень. На Крижаному хребті в середньому мінус п'ятдесят градусів, але й там Гаджін, як завжди, ходив у самих трусах. Може, він дурний?

— Гаджін — крутий!

— Чому? Йому не холодно?

— Крутий? Може, він через дурість просто холоду не відчував?

На щастя, Гаджін був дурний. Небесного демона, на якого він випадково натрапив, він сплутав із Садемом Небуття, здолав його й задоволений повернувся до міста. А Гільдія авантюристів, почувши його розповідь, розлютилася. Бо Союз Материка Рем на чолі з П'ятьма великими державами постановив, що трьох великих королів демонів чіпати не можна.

— А чому короля демонів не можна чіпати?

— Бо як короля демонів здолають, то буде клопіт.

— Що-о, так же нечесно!

— Усі, тихо! Король через вас перестав розповідати!!

— Добре-е.

Розлючена гільдія на три місяці позбавила Гаджіна прав авантюриста, але той анітрохи не каявся. Він і без прав далі бив монстрів по всьому Гамельну.

Гаджін був сильний від самого початку, але чим більше бився, тим дужчим ставав, і згодом із ним уже ніхто не міг зрівнятися.

Одна держава поклала око на силу Гаджіна й хотіла взяти його на службу, обіцяючи дворянський титул, але Гаджін відмовився. Король ніяк такого не чекав, тож причепився до якоїсь дрібниці й послав на Гаджіна п'ятдесятитисячне військо. Звинувачення було несправедливе, та йому ніхто не допоміг. Нікому не хотілося заступатися за збоченця, геть обліпленого м'язами, який розмовляв по-жіночому й розгулював засніженим Гамельном у масці, самих трусах, чоботях і з плащем на плечах.

Король збирався пробачити Гаджіна, якщо той перепросить. Убивати його насправді він не хотів. Думав, що в оточенні п'ятдесяти тисяч вояків навіть такий силач скориться й попросить пробачення. Але Гаджін не скорився. Навпаки, він давно нудьгував, тож радісно заревів і кинувся на військо. Бився Гаджін врукопаш і сам вигукував щось незрозуміле про «мову кулаків», але то був бій, гідний справжнього чоловіка: ні зброї, ні обладунків, лише власне тіло. Вояки ніяк не чекали, що він піде на них просто в лоб, але тепер лишалося тільки битися. Військо вів генерал, який на всяк випадок готувався й до такого бою, тож одразу віддав накази. На Гаджіна дощем полилася магія зачарування, що знижує силу, спритність і всякі стійкості, а слідом — бойова магія вогню, блискавки й криги. Гаджін найкраще бився зблизька, тож генерал збирався добити його здалеку.

— І що буде з Гаджіном?!

— Король — поганець!

— Вам це цікаво?

— Ціка-аво!!

— Ех… ну гаразд.

Згори сипалися сотні, тисячі заклять, а Гаджін, не спиняючись, мчав крізь них і сміявся. Атаки десятків тисяч вояків, що знали магію, не лишили на ньому й подряпини. Щойно військо підпустило Гаджіна впритул, долю вояків було вирішено. Кожен помах його кулака підкидав у повітря десятки, а то й сотні вояків. Зрештою лишилися тільки генерал із добірною вартою, і той здався. Але тут пролунала звична коронна фраза: «Твоє життя — моє!» — і від удару Гаджіна генерал разом з охороною розлетівся на шматки.

— Гаджін — си-ильний!!

— Я теж хочу бути як Гаджін!

— А я хочу стати чарівницею~

— А хто сильніший — він чи пан Одоно?

— Галасуєте! Не будете сидіти тихо — на цьому закінчу.

— Сидимо ти-и-ихо! — хором протягли діти.

— Ви що, знущаєтеся?

Чи зрозумів Гаджін, що перегнув палицю, ніхто не знає, але далі він подався шукати подвигів до Республіки Сетт і Королівства Удон. На той час слава про його силу вже облетіла весь Материк Рем, тож навіть у незнайомих містах не знаходилося дурнів, щоб до нього задиратися. Навіть ті, хто знав його лише з чуток, упізнавали Гаджіна з першого погляду. Ну, звісно. Він же збоченець.

Гаджін засмутився, що ніхто вже до нього не чіпляється, але швидко взяв себе в руки й подався в лабіринти шукати нових гідних суперників. У найнебезпечніших із них на нього без страху кидалися дракони, велетні й небесні демони, і він їх перемагав. Згодом він уже бився не з драконами, а з прадраконами, не з велетнями, а з давніми велетнями, і навіть із небесними демонами, яких, кажуть, не можна чіпати. Як Гаджін виживав у цих нелюдських краях і як там воював, не знає ніхто. За записами останньої гільдії авантюристів, куди він заходив, класів у нього було шість. А що рівень його, як вважали, перевалив за сотню, Гаджіна прозвали Позамежним Гаджіном.

Після тієї гільдії слід Гаджіна обривався. Одні казали, що він загинув у пастці в лабіринті, другі — що після страшного бою з королем прадраконів вони вбили один одного, треті — що він бився з володарем Небесного замку далеко на сході й програв. Чуток ходило безліч. Минуло багато місяців, про Гаджіна вже майже ніхто не згадував, і тоді він з'явився знову. Прийшов до головної брами королівського замку Удону й звелів вартовим провести його до Великого мудреця. Ті спершу його не впізнали, бо шкіра в Гаджіна стала червона, як кров. Вони гукали «Стривай-но!», але Гаджін не зважав і пройшов усередину. Багато вояків і лицарів пробували його спинити, але ніхто не міг спинити того, хто сам-один бився з прадраконами й давніми велетнями.

Зрештою Гаджін вдерся аж до тронної зали. А там на нього вже чекав Великий мудрець, гордість Королівства Удон. Що пов'язувало цих двох, невідомо, але на прохання Гаджіна битися той охоче погодився.

— А чого в нього шкіра стала червона?

— Мабуть, застудився! Як застудишся, то щоки аж горять.

— Великий мудрець — той самий Великий мудрець?

— А хто переміг?

— Король же саме зараз і розкаже!

— …Швидше, швидше.

— Ти чого разом із дітьми підганяєш?

— Ю~ Я теж хочу знати, що далі~

Бій Гаджіна з Великим мудрецем був такий запеклий, що й словами не передати. Гори розліталися, міста зникали. З Королівства Удон бій перекинувся на захід, аж до Магічного королівства Зантарін. Удари Гаджіна розколювали землю, а закляття Великого мудреця — небо. Расе, це правда?

— Правда, повелителю.

— Пане Одоно! Не перебивай!!

— Та добре, добре.

Бій тривав три дні й три ночі й нарешті наближався до кінця. Гаджін приймав на себе закляття мудреця й підбирався дедалі ближче. Досі жодна магія не лишала на ньому й подряпини, але цієї його тіло не витримало, і шкіра на ньому репалася, а м'ясо рвалося. І все ж Гаджін нарешті прорвався до Великого мудреця впритул. І тоді…

— Королю-у!

— Чого тобі?

Ю читав дітям книжку з малюнками, і до нього підбіг юнак-ведмедолюд із набряклим обличчям. Напередодні він задерся до демонолюдей і дістав відсіч. Та й не лише він: у багатьох, хто чіплявся до Ніни, Лени, Маріфи й демонолюдей, обличчя так само попухли.

— Б-біда! Оте, ну… оте!

Юнак біг щодуху й тепер ледве віддихувався, мокрий від поту.

— З твого «оте» нічого не зрозуміло.

— Ті, кого король колись урятував… Коротше, ходіть до порту!

— Ясно.

Ю закрив книжку й віддав Расові. Зробив її сам Рас, тож події в ній були подані дуже по-своєму.

— П-пане Одоно… а що далі?

— Вибач. Іншим разом. А як хочеш знати, що далі, вчися читати сам.

Ю створив магією простору-часу браму й хутко пройшов крізь неї. Маріфа й Рас, наче так і треба, пішли слідом, а діти лишилися з розпачем на обличчях. І Ніна з Леною теж.

— Ц-це все через ведмедика~ У-у-у… на найцікавішому місці~

Це розплакалася Імпіка, метиска з собачого народу, а слідом за нею й інші діти.

— У-уа-а! Ведмедик дурний!!

— У-у-у, у-у-у!!

— Ще ж… трошки… лишалося… Дурень! Бовдур!!

Заплакані діти обступили юнака й дивилися на нього з докором. Серед них були й Ніна з Леною.

— Га?! Та ви чого. Я теж хотів послухати короля… І я не ведмедик. Я ведмідь, кажу ж…

— Мовчи! Дурень!!

— Ай! Перестаньте, дурні! Не смикайте за шерсть! Винен! Я винен, тільки годі~

Юнак-ведмедолюд, рятуючись, пірнув у браму, яку створив Ю, а за ним кинулися й діти.