Розділ 176 — Усі хочуть уваги

Це було на сході Королівства Неймлес.

Острів з усіх боків оточують скелі, але тут берег пологіший. Саме тут нежить, якою керували Ю й Рас, будувала порт. Вона день і ніч прибирала каміння, валуни й повалені дерева, що їх прибило морем, і тепер узбережжя стало рівне й охайне. Зібране каміння не викидали, з нього ж і будували.

— Ого-о, яка велика калюжа! Слухай, слухай, королю-у. Це й є море?

— Гей, не ходи за мною.

Імпіка визирала з-поміж ніг Ю й не могла надивитися на море, бо бачила його вперше. Позаду неї вишикувалися інші діти. Вони підставляли тіло морському вітру, мружилися від задоволення й ворушили носами, вбираючи солоне повітря.

Узбережжя мало дивний вигляд. Берег був усіяний рибою, і та ще билася, а кожна нова хвиля викидала її дедалі більше. Хвилі набігали неприродно, раз за разом, і здіймала їх одна-єдина істота. Вона скидалася на змію з панциром на спині. Сам панцир був величезний, метрів десять, а від голови до хвоста істота мала понад тридцять метрів. Розмірами вона не поступалася навіть Сіро, прирученцеві Ю. Це був синій морський дракон.

— Пане Одоно, це ж той, кого ти колись вилікував… е-е… морський дракон, так?

— На панцирі шрам. Так, він.

Дракон мило пискнув, хоч на вигляд був грізний, і поплив у відкрите море. Там він покружляв, ніби когось заганяв, а тоді кинувся назад. Здійнялася хвиля, і коли вона відступила, на березі лишилася купа риби.

— Ось бачите, королю. Я знав, що він тут іноді вештається, але останнім часом почав запливати й на мілину, а сьогодні ось ганяє рибу й викидає її на берег. Що це на нього найшло… ай-ай, не кусайся! Я ж вибачився, хіба ні?

Юнак-ведмедолюд так радів, що говорить із Ю, аж щоки порожевіли. Та щастя тривало недовго. Слідом за Ю прибігли діти, повисли на юнакові й кусали його.

— Ясно. Я піду, а ти стеж, щоб діти не підходили.

— Та я б теж хотів з вами… ай-ай-ай, кажу ж, не кусайтеся!

— Намарі, тут бар'єра вже немає, тож бережи дітей.

Намарі аж здригнувся, бо якраз збирався піти за Ю.

— П-покладися на мене.

Намарі разом із юнаком-ведмедолюдом довелося пильнувати кілька десятків дітей. Одні рвалися за Ю, інші вперше бачили море й не тямилися з радощів, а Імпіка, наче так і треба, вже йшла за ним. Юнак її впіймав, і вона на відплату вкусила його за шию.

— Ого-о, який здоровий! Десь як Сіро, правда?

— …Морські дракони живуть на глибині. На мілину вони запливають рідко.

— Господарю, я піду першою.

— Хм, мошка, а скільки гонору.

Щойно Ю підійшов до води, дракон його помітив і з радісним писком помчав до нього. Зазвичай морський дракон пливе так, що й бризки не злітають, але цей чогось розійшовся. Чим ближче він підпливав, тим вище здіймалася вода, і зрештою велика хвиля накрила Ю з головою.

Ю, Лена й Рас сховалися за бар'єром, а Ніна з Маріфою прийняли хвилю на себе й вимокли до нитки.

— Тьху-тьху, ну що це таке~ Ю~ Я вся мокра~

— Лено, а себе ви, бачу, вберегли.

— …Ледь не накрило.

— Ха-ха! Навіть із таким не впоратися… Мошка — вона мошка й є.

— Брудна нежить. Чи не повернути вас у землю, де вам і місце?

Маріфа з Расом мовчки свердлили одне одного поглядами, але Ю вже й не намагався їх угамувати, бо таке було щодня. Він задер голову й подивився на дракона, що нависав над ним.

— Я ж тобі колись казав більше тут не вештатися, пам'ятаєш?

— Кю-у-ун…

Дракон лизнув Ю в щоку довгим язиком і схилив голову набік.

— Не прикидайся, що не розумієш. Я знаю, що слова ти більш-менш розумієш.

Дракон відвернувся кудись убік, ніби нічого не чув, але…

— Ти що, думаєш, так викрутишся?

Під льотним шоломом у Ю спала Момо. Вона висунула голову, але спросоння не впізнала дракона завбільшки з Сіро й дивилася на нього так, ніби питала: «Це ще хто такий?» Аж згодом збагнула, що це той самий молодий дракон, якого колись урятував Ю, заспокоїлася, сховалася назад під шолом і знову заснула.

— Ця риба — це ти так дякуєш?

— Кюн-кюн!

— Добре, добре, тільки більше не припливай.

— Кю-у-ун…

Ю перебрав рибу, яку викинуло на берег, і всю неотруйну одразу забив, щоб не зіпсувалася.

— Гей, Агафоне! Усе гаразд! Клич людей, хай збирають рибу!

— Єсть!!

Юнак-ведмедолюд страшенно зрадів, що Ю назвав його на ім'я, і гаркнув на все горло. Вийшло так по-дурному гучно, що кілька дітей, які висіли на Агафонові, перелякалися й розплакалися, і йому довелося перепрошувати.

Того дня мешканці Королівства Неймлес уперше скуштували морської риби, і вона їм дуже засмакувала.

※

У кімнаті Ю в гірському замку стіл був завалений кам'яними табличками, які скуповує Гільдія авантюристів. Ю читав табличку за табличкою й розкладав їх на сім стосів.

— Повелителю, ви розкладаєте таблички окремо. Вони чимось відрізняються?

Рас стояв біля Ю й заговорив, щойно той відклав табличку.

— Відрізняються. Оце зробив ти, а ці п'ять стосів — Королівство Удон, Республіка Сетт, Джадарк, Гамельн та Імперія Дерім. А в останньому — ті, що ні до чого не підходять.

— Як на мене, вони всі з того самого матеріалу.

— Ясна річ. Зробиш з іншого — нікого не ошукаєш, правда? І взагалі, ти ж сам усе знаєш, а питаєш. Ти такий самий, як Ніна з Намарі. Нічого не кажеш і не питаєш прямо, бо просто хочеш уваги.

— Я… такий самий, як Намарі?! Це вже образа!

Рас аж підступив до Ю, але наткнувся на його погляд і квапливо позадкував.

— Своєю унікальною навичкою, Пошуком істини, ти й сам можеш дізнатися, коли, де й хто їх зробив. У мене теж є схожа навичка. Я тебе знаю, ти й мене нею перевіряєш, еге ж?

— …Так. Але це не значить, що я вас зрадив, повелителю. Повірте мені.

— Брехун із тебе нікудишній.

Рас помітно засмутився, але таки зважився й заговорив до Ю.

— Раз уже випала нагода, дозвольте дещо спитати.

Ю мовчки слухав. Рас сприйняв це як дозвіл і повів далі.

— Скільки ще ви їх терпітимете?

— Кого?

— Держави, які вас використовують, повелителю.

— Я ж якраз це й з'ясовую.

Раса така відповідь не влаштувала, і він заговорив різкіше.

— Ви ж і самі насправді знаєте, повелителю, яка держава вас… До того ж…

— Що «до того ж»?

Рас знав, що про це питати не можна, але не втримався.

— Ви не знімете з себе це прокляття?

— Яке ще прокляття?

— Я про негативний ефект. Скільки ще ви ходитимете під цими чарами?!

Ю почув тільки «під цими ■■», але зрозумів, що хоче сказати Рас.

— Стеллу Фодд прозвали Відьмою лихого ока, і її боялися. Вона з роду святих, у яких тече кров того самого Дора Фодда, Святого двох святостей. Поки що нічого не сталося, але ніхто не знає, як це згодом позначиться на вашому тілі. Джадарк хотів вас використати, це ясно як день. Чому ж ви не зітрете цю державу з лиця землі? Тільки дозвольте, і я хоч зараз…

— Не лізь, куди не просять. У мене свої міркування.

— Перепрошую.

Рас похнюпився й став на коліна.

— Ходити під ■■ не так уже й погано, знаєш?

— Ніхто не знає, яке навіювання там закладено.

— Не бійся. І обіцянку, яку я тобі дав, я дотримаю.

— Я не думаю, що ви порушите наш договір, повелителю. Я просто непокоюся… Людська злоба не знає меж.

— А ти страшенно схожий на Маріфу.

Рас вирішив, що Ю раптом звів розмову на інше, але…

— Схожий? Я… на ту мошку?

Спершу Рас навіть не зрозумів, що йому сказали. Точніше, не хотів розуміти. Він, як папуга, все бурмотів: «Схожий… схожий…»

— Повелителю, не може такого бути, щоб я був схожий на ту кволу мошку.

— От про це я й кажу. Тобі здається, що ти говориш спокійно, а сам уже закипаєш. Цим ви й схожі.

— Ух… — аж заскреготав зубами Рас. — А ви знаєте, який третій клас обрала та мошка? Заклинача духів дерев! Кажуть, вона могла взяти котрийсь із кількох вищих класів Приборкувача комах! Я ту мошку знаю. Вона заздрить пані Хісуй, яку ви хвалите, тому й обрала клас, що приборкує рослини!

— Маріфа все добре зважує. Через таке вона клас не обирала б.

— Ви, повелителю, переоцінюєте ту мошку.

※

У гірському замку було багато входів і виходів, і один із них вів на схил гори, де жили піксі. Вода в озері там була кришталево чиста, а квіти довкола цвіли так яскраво, що не поступалися садам королівської столиці. У лісі поруч стояли домівки піксі, а самі вони набігалися й тепер повмощувалися хто де на спинах, животах і головах чорних вовків, якими керувала Маріфа. Зазвичай і Хісуй спала б десь поруч із ними, але…

— Пані Хісуй.

— Т-так! Що таке, Маріфо?!

— Я чула, ви дуже допомогли, коли засновували Королівство Неймлес. Мій господар вас хвалив.

— Ой, Ю мене хвалив? Ну що ви~ — Хісуй щасливо засміялася. — Аж не знаю, куди й подітися.

Хісуй аж звивалася від радості, що Ю її хвалив.

— Так. «Хісуй молодець. Як добре, що Хісуй з нами. Треба буде Хісуй подякувати». Так уже хвалив, так хвалив.

— Ох! Ну Ю, справді… Коли мене так хвалять, мені аж ніяко… Ай!

Хісуй сором'язливо притискала долоні до щік, і тут Маріфа лагідно накрила її руку своєю. На обличчі в Маріфи була усмішка, але Хісуй бачила перед собою хижого звіра.

— Пані Хісуй, я взяла клас Заклинача духів дерев.

— Ой… ой-ой. З-заклинача духів дерев?

— Так. З ним можна керувати рослинами. Думаю, тепер і від мене буде користь. Як ви гадаєте, пані Хісуй?

— У-ух ти-и… я… я така ра-ада… Т-тепер старатимемося разом.

— От і добре. Я так і знала, що ви це скажете, пані Хісуй. Ми, здається, чудово поладнаємо, правда ж?

Маріфа всміхалася крижаною усмішкою, а Хісуй тільки й могла, що кивати.

Наступного дня Ю з Агафоном стояли на східному узбережжі.

— Приплив.

— Ага, приплив.

У морі знову плавав учорашній дракон. Він помітив Ю й радісно вигнувся всім тілом.

Приплив він і наступного дня, і ще через день… Хоч скільки йому казали не з'являтися, дракон однаково був тут як тут, і зрештою Ю облишив умовляння.

— Відтепер ти Ао. І слухайся мене, ясно?

— Кю-у-ун!

Ао радісно потерся об Ю мордою.

— Кюн!

— Ха-ха! Пане Одоно-о! Ао — це щось!

— Як швидко-о! Круто, еге ж?

— Королю-у, Ао такий дужий!

Ао з Ю й дітьми на спині радісно плавав, куди хотів. А здалеку на це дивився ще хтось. Він думав, що ховається за деревом, але тіло понад тридцять метрів завдовжки нікуди не сховаєш. Так, то був Сіро.

— Пі-і…

Сумний то був писк.

— П-пане Одоно… Сіро…

— Я ж і йому приділяю увагу. Ревнує до Ао, мабуть.

Наступного дня Сіро знову був тут.

— Пі-і…

Хтось іще не зводив з них очей.

Цього разу поруч із Сіро була й Хісуй.

— П-пане Одоно…

— Не зважай.

А через день їх побільшало.

— Пі-і…

І знову хтось не зводив з них очей.

— І з нами грайся, чуєш?!

Це були Сіро, Хісуй і піксі, і всі як один хотіли уваги.