Розділ 177 — Ходімо гратися!

Гірський замок Королівства Неймлес стояв на крутій горі.

До головної брами не вело жодної путньої дороги. Трава й дерева росли так густо, ніби не хотіли пускати чужих. А ще Рас наклав на гору чари блукання, і хто туди потикався, сам того не помічаючи, ходив колами. Тому, коли діти хотіли погратися біля озера на схилі, вони приходили туди крізь браму, яку створював Ю магією простору-часу. А тепер цілий гурт пробирався крутим схилом, розгортаючи траву й гілля.

— Піксі, а ми правильно йдемо?

— Довірся мені! І я тобі не піксі, а Акане, так і клич!

Руда піксі відповіла Імпіці дуже впевнено.

— Братику, Муруру каже, що більше не може йти.

Маленька дівчинка з даку сіла просто на землю, бо ноги вже не несли.

— Ну, сідай мені на спину.

— Ага. Дякую.

— От і добре, Муруру.

Муруру мило вклонилася й подякувала братові з сестрою, метисам із собачого народу. Ю врятував їх, брата й сестру-звіролюдів, кілька місяців тому.

Муруру вмостилася в хлопця на спині, шерсть приємно лоскотала їй обличчя, і вона тихенько засміялася.

У гурті було десь сорок дітей: звіролюди, мараку й даку. Попереду бадьоро крокували Акане з Імпікою. Імпіка розгортала траву й гілля перед усіма, тож уся її шерсть, ясна річ, була в травинках і поламаних гілочках. Та їй це було байдуже, і вона й далі прокладала стежку дітям, що тяглися за нею. І йшли вони, звісно ж, до…

— Яка велика брама-а!

— Ну що, бачите? Я ж казала!

— Ого! Тут живе король?

— Брама аж блищить!

— А в звірів оченята світяться!

Масивна брама дітей не так цікавила, як звірі й дрібні візерунки на ній.

— Раз, два!

— Королю-у! Ти вдома-а?! Як удома, вийди, будь ласка-а!!

Діти гукнули разом і стали чекати, але брама й не думала відчинятися.

— Може, короля нема вдома?

— Є! Імпіка ж казала, що є!

— Королю-у, ти ж удома? Ходімо гратися-а!

Діти взялися стукати в браму, але тільки понабивали собі руки. Тут хтось із них задер голову й помітив дверний молоток, лева з кільцем у пащі. Увесь він був із чистого золота й аж сяяв.

— Дивіться! Треба тим постукати, тук-тук!

— Розумник! Тільки ж не дістанемо?

— Я дістану-у!

Імпіка розбіглася й підстрибнула. Вона повисла на молотку й щосили відштовхувалася ногами, тож молоток раз за разом бив об браму. Дзвеніло так чисто, що діти наввипередки захоплювалися: «Як гарно~», «Круто звучить, скажи?».

— Королю, як ти вдома, то виходь! Королю, Імпіка до тебе прийшла-а!

— І я тут! Королю-у! Ходімо гратися-а!!

— І я тут~

Імпіка стукала молотком і співала пісеньку, яку склала на ходу, а діти підхопили й вигукували в такт. І саме тоді, коли вони розійшлися на повну…

— А ну тихо!

Брама відчинилася всередину, і Імпіка з кількома дітьми, що стукали, покотилися просто в замок.

— А-а?!

— Г-гей, стривайте…

— Відчинилася!

— О-о! Це Рас!!

Діти зраділи й ринули всередину, але за якихось три метри вперлися в бар'єр Раса.

— Га-а… далі… не пускає? У-у-у-ух!

Імпіка вперлася в невидимий бар'єр, і її миле обличчя кумедно сплющилося.

— Ану не лізьте без дозволу! Подивіться! Уся підлога в траві, гіллі, ще й у вашій шерсті!

— Пане Расе, а король удома?

Муруру несміливо смикала Раса за мантію.

— Повелителя немає.

— Брехун! Є! Тут королем пахне, от!

Імпіка видерлася на Раса й вгризлася йому в голову.

— Ц-це що таке! Імпіко, припини!

Інші діти теж не відставали, обступили Раса й хором тягли: «Король же вдома-а!»

— Що тут за галас?

З глибини коридору вийшла Маріфа. За нею стояли дівчата-звіролюдки, даку й мараку в однаковій формі покоївок. У половини з них на обличчях ще не зійшли синці. Це були ті, хто нещодавно кинув Маріфі виклик і дістав відсіч.

— О-о! Це ж сестричка Марі! Слухай, король же вдома, правда?

— Імпіко, так не личить. Злізь із цієї брудної нежиті.

Імпіка слухняно сповзла з Раса, підбігла до Маріфи й загорнулася в її спідницю так, що визирало тільки обличчя. Тоді глянула на Маріфу знизу вгору й весело хихикнула.

Ніна, Лена й Маріфа ставали в дітей дедалі популярніші. Чимало тих, хто взяв клас і загордився, лізли до них битися, але дівчата легко давали їм раду. Діти, які це бачили, щиро захоплювалися їхньою силою й мріяли стати такими самими.

— Хто тут брудна нежить? І взагалі, хто це в тебе за спиною? Хто дозволив пускати їх до замку?

— Дехто тільки й знає, що без кінця розширює замок, тож я найняла їх, щоб тут було чисто. Чи, може, ви хочете, щоб господар жив у бруді?

— От через таке ти й мошка, — зверхньо хмикнув Рас. — Замок і так день і ніч охороняє й прибирає моя нежить!

— То ваше «прибирання» — це коли підмітають, а сміття так і не виносять? Чи коли миють підлогу мокрою ганчіркою, а насухо не витирають і тільки розмазують бруд? Видно, у вас таки зогнив мозок, відколи ви стали нежиттю. Ах… перепрошую. Мозку у вас ніколи й не було.

— Т-ти!

— Послухайте. Господар сказав, що створить державу. Людям, які зараз у ній живуть, потрібна робота. Ви думаєте, я дозволю їм, як паразитам, нічого не робити й сидіти в господаря на шиї? Дати їм роботу й платити їм гроші мені дозволив сам господар. Ви чомусь чудово знаєтеся, як будувати замки й які меблі в королів та знаті, а от у тому, як правити державою, тямите, бачу, не надто.

— Ух… Я мовчу, а мошка вже й розговорилася…!

— Гей! Пан Одоно сердиться, що ви галасуєте, тож краще тихо!

— Ти сам кричиш найголосніше.

— О-о! Намарі! І король тут!! Королю-у, хо-ді-мо гра-ти-ся-а!!

Коли з'явилися Ю з Намарі, покоївки на чолі з Маріфою розступилися обабіч, вітаючи їх. А діти, щойно побачили Ю, всі разом кинулися до нього.

— Ану, не чіпляйтеся.

— Імпіка правду казала, король таки вдома!

— Я ж казала! Королю-у, у що будемо гратися?

— Не лізьте до пана Одоно! Це мій пан Одоно!

— Ха-ха. Намарі ревнує~

Намарі заздрив дітям, які обіймали Ю, і надув щоки. Момо з Акане зі сміхом тицяли в ті щоки, але настрій у нього так і не покращав.

— Га? І Муруру прийшла? Як це ти аж сюди дійшла?

— Ага. Е-е, ну… Дорогою в мене заболіли ніжки, і я не могла йти, а Ретелин братик поніс мене на спинці.

Муруру ще говорила по-дитячому, але старанно все пояснила. Ю вислухав її й глянув на Хенде, старшого брата Ретел, і…

— Я тут найстарший. Мені це раз плюнути.

Хенде ніяковів під поглядом Ю й переминався з ноги на ногу, але вдавав, що йому все дарма. Хоч у ньому й тече кров собачого народу, нести малу на спині крутою горою було важко. Ю пробурмотів ніби сам до себе: «А ти молодець». Хенде почув кожне слово. Він міцно стулив губи, ніби щось стримував, увесь дрібно затремтів, а щоки стали червоні, як яблука. Його молодша сестра Ретел, дивлячись на нього, теж аж засяяла від гордості й випросталася.

— А я?! Королю, я теж маленька, а сама сюди дійшла!

Імпіка повисла в Ю на шиї й вимагала, щоб похвалили і її.

— Ага, молодець, молодець.

— Ну все! Годі вже, злазьте з повелителя!

— Ха-ха. Рас сердиться~

— Ой-ой, тікаймо~

Хоч як сердився Рас, на дітей це анітрохи не діяло. Навпаки, вони вирішили, що він із ними грається, і бігали довкола нього.

— Хтось мені колись казав, що на цю гору накладено чари блукання й чужі до замку не дійдуть.

Ю глянув на Раса, і той заметушився.

— П-повелителю?! Це не те! Мабуть, хтось їх провів… А! Піксі, це твоїх рук справа!!

Руда піксі Акане разом із Момо якраз тицяла Намарі в щоки. Рас показав на неї пальцем, але вона гордовито задерла носа й дивилася на нього згори вниз.

— Так! Це я їх привела. І що? А ще, Скелете! Я тобі не піксі, в мене є ім'я — Акане!

— Скелете?! Ах ти ж… через тебе повелитель засумнівався в моїх здібностях!

— А мені що? Бе-е-е!

Акане показала Расові язика. Розлючений Рас кинувся за нею, але вона літала між дітьми, куди хотіла, і спіймати її він так і не зміг.