Розділ 178 — Обід

Лісом промайнула тінь, за нею друга, а далі ще й ще. Вони були маленькі, тож легко пролазили крізь хащі й вибирали найкоротший шлях.

— Швидше-швидше~! А то сестричка Ніна з подругами нас переможуть!

— Тут є!

Імпіка знайшла їстівні трави й гукнула, і довкола неї одразу зібралися діти. Муруру з меншими дітьми обережно їх зривали, щоб не висмикнути з корінням.

— Імпіко, а тут теж є.

Муруру показала на траву, Імпіка піднесла до неї носа й понюхала.

— Цю не можна. Вона схожа, але отруйна.

— Он як…

Муруру зажурилася, але потім знайшла гриби, перепитала в Імпіки й старших дітей, чи їх можна брати, і назбирала.

— Добре йде. Може, ми перші?

— Не розслабляйся! Глянь, у тих теж повні кошики!

— Що-о! Швидше-швидше~!

Крім гурту Імпіки, в лісі було видно ще десь сім гуртів по п'ятеро-шестеро дітей. Поділилися вони за віком і родом. Попереду йшли діти звіролюдів, бо мали гострий нюх, збирали діти даку, бо були слабші тілом, а ношу несли діти мараку, повільні, але дужі. Діти по-своєму розподілили, кому що робити.

Біля озера на схилі гори дівчата в такій самій формі покоївки, як у Маріфи, готували корм для чорних вовків. Сама Маріфа звала їх покоївками-ученицями. Сімнадцять вовків, яких вона колись привела, розплодилися, до них додалися нові, і тепер зграя виросла до сотні. Десь два десятки з них, як і Коро, піднялися в ранзі. Щоправда, лише до тіньових вовків третього рангу, але й так у зграї вони були на голову сильніші за інших.

— Ш-шановна сестрице, в-все, е-е, приготовлено належним чином… тобто готово?

Дівчина з тигрячими вухами й хвостом насилу добирала незвичні ввічливі слова, але таки доповіла Маріфі, що корм готовий. Ніхто з неї не сміявся, бо решта говорили не краще.

— Добре.

Маріфа вдоволено кивнула й стала перед вовками. Вони вишикувалися в одну лінію, з Коро посередині, і на них аж любо було глянути. А от вовченята не могли стримати слини перед мисками з м'ясом, овочами й фруктами. Ю дивився на це й гладив Рана по животу. Ран жив сам по собі, і вовки, що тримаються зграї, здавалися йому трохи кумедними, але на морді він цього не показував. Він знав, що буде, якщо, не дай боже, помітить Маріфа.

— Можна їсти. Але їжте пристойно.

Говорила вона, як завжди, холодно, а очі її казали: «Самі знаєте, що буде, якщо осоромите мене перед господарем». Вовки аж заклякли від напруги, і покоївки, що стояли рядком позаду Маріфи, їм співчували, бо й самі добре знали, як це. А чекали вовки на цю їжу довгенько, тож щойно господиня дозволила, всі разом вгризлися в м'ясо.

— А-у-у-у!

Одні вовки від захвату завивали над мисками, тіньові вмить умолотили м'ясо й напихали повні пащі фруктів, і звідусіль чулося щасливе плямкання.

— Що з них візьмеш — звірі. Аж гидко дивитися, як вони їдять.

Рас стояв позаду Ю й дивився на вовчу трапезу зі зневагою. Ран теж мав такий вигляд, ніби цілком згоден із Расом, але потерся головою об ногу Ю, мовляв, я не такий, як вони.

— Хіба? Пристойно ж їдять.

Поки Ю дивився на вовків, один тіньовий вовк доїв своє й надумав відібрати корм у вовченяти, що їло поруч.

— Гав!!

Тіньовий вовк уже був сунувся силою забрати корм, але Коро помітив, стрибнув на нього, наступив йому на морду й притиснув до землі. Той жалібно заскавчав, прищулив вуха й показав ватажкові зграї, що кориться. Коро крадькома зиркнув на Маріфу, і та вдоволено кивнула. Коро полегшено видихнув і, замахавши хвостом, глянув на Ю. Ю всміхнувся йому, мовляв, ну що з тебе взяти. Коро аж задер носа, пирхнув і заходився дражнити Рана: «Ну що? Тебе ж господар так не хвалить, як мене?» Але Ран і вухом не повів, ніби казав: «Дурний ти, чи що? Мені це нецікаво». Він ляскав Ю хвостом по щоці й вимагав, щоб той погрався і з ним. Коро, на якого ніхто не звернув уваги, ображено загарчав. А в Маріфи чомусь теж був такий вигляд, ніби їй і заздрісно, і прикро.

Усі весело їли, аж раптом із неба долинули голоси.

— Пе-е-ерші!

— …Знову перемогла.

Лена з Ніною спустилися верхи на мітлі. Ніна стала на неї ногами, підстрибнула, перекрутилася в повітрі й кинулася Ю на шию.

— Панно Ніно, це ж небезпечно! І відпустіть господаря.

— Пробач-пробач~ — винувато засміялася Ніна. — Марі, ось тобі, тільки не сердься.

Вона віддала Маріфі кошик, повний із верхом їстівних трав і грибів.

— …Молодша сестричка-злючка.

— Яка я вам молодша сестричка?! І через кого, по-вашому, я серджуся?!

Покоївки за спиною в Маріфи пирснули, але вона кинула на них холодний погляд, і вони хутко зробили серйозні обличчя.

— Ми повернулися! Ми перші?

— А-а! Сестричка Ніна з подругами вже тут!

З лісу поверталися діти, гурт за гуртом. Кошики в них, як і в Ніни, були напхом напхані травами й грибами.

— Королю, сестричка Лена з подругами нечесні! Вони ж по небу літають, як їх наздогнати!

— Ми ж чесно лісом ходимо, а вони шахрують!

— Ага! Ще й сестричка Ніна ножиком зрізає! А ми руками рвемо, нечесно!

— Бо ж як програєш, то без обіду, — весело пояснила Ніна. — Тож програвати ніяк не можна, правда?

Хлопчики обступили Ніну й хором кричали «нечесно!», а вона обіймала їх і просила: «Ну пробачте~». А дівчатка тим часом…

— Сестричко Лено, а як це ти вмієш літати?

— …Бо я геній.

— Я теж хочу літати!

— Тато казав, що звіролюди майже не вміють чарувати.

— Е-е. Сестричко Лено, я ж зі звіролюдей, то й літати не зможу?

— …Зможеш.

— Правда?

— …Я не брешу.

— Не бреше, зате шахрує, — докинула Маріфа.

Тут дівчатка згадали, що літати — нечесно, і накинулися з цим на Лену. Лена глянула на Маріфу, буркнула «…Хто тебе за язик тягнув» і втекла.

— Королю, це ми назбирали!

Ю перебирав трави й гриби в кошику, а Імпіка присіла поруч і спитала: «Круто ж?»

— Ага. Тут є схожі отруйні, а ви все як слід розрізнили. Молодці.

— Еге ж!

— Пане Одоно, я теж збирав!

Імпіка так зраділа похвалі, що аж стрибала довкола Ю.

Щойно повернулися всі діти, з лісу вийшла велика постать.

— Та що це у вас, лише стільки? А я ось скільки назбирав!

Це був Агафон, метис із ведмедолюдів. Кошик у нього за спиною аж через край пересипався травами, але…

— А-а! Ведмедик з корінням повиривав! Ай-ай-ай, так не мо-о-ожна!

— Точно! Як усе повиривати, то наступного разу нічого буде рвати, тому не можна, чуєш?

— Цитьте! Програли мені, то й не скигліть! І я вам не ведмедик, а ведмідь, кажу ж!

Агафон гаркав на них, але діти й не думали лякатися: «Ведмедик дурний!», «Навіть ми таке знаємо, правда?»

— Королю, ну як вам мої трави? Не те що в цих шмаркачів, еге ж!

— А ти чого прийшов?

— Як чого… ясно ж. Роботу в полі скінчили, от і я прийшов пообідати з королем. А то тільки шмаркачам можна, нечесно ж!

Агафон казав, що роботу в полі скінчили, а насправді в них була лише обідня перерва. Він позаздрив дітям, що були з Ю, і примчав сюди.

— Що значить «нечесно»? Слухай… це ж не пагони аралії, а отруйна трава, яка на них схожа.

— Ага, ага… що?

— І ці отруйні. Ну ти даєш, хто ж рве з корінням? Навіть діти тямлять більше.

— Т-та як же так…

Агафон похнюпився, і діти взялися його втішати: «Не журися». Але ж його втішали діти, і від цього йому стало ще гірше.

— Королю, я їсти хочу…

— Я теж голодний як вовк.

— Обі-ід! Обі-ід!

— І то правда. Усі вже тут, тож будемо їсти.

На печі, складені магією землі, поставили рядком залізні казани, налили олії й розпалили вогонь. Поки олія грілася, трави й гриби помили й нарізали так, щоб зручно було їсти. Ю перевірив паличками, чи вже досить гаряче, і почав кидати в казани все підряд. Усе зашкварчало й застріляло бризками, і діти з цікавістю підійшли ближче, але…

— Олія бризкає, тож не підходьте.

— Добре-е.

Парару, овоч, схожий на спаржу, загорнули в бекон і засмажили. А ще так само підсмажили рибу, яку приніс Ао, котлети з фаршу й крокети з м'яса великого кабана. Темпура виходила партія за партією, і покоївки роздавали її дітям, які слухняно чекали.

— Ну, всім дісталося? Тоді їжте. Щойно з олії — найсмачніше.

Діти досі смирно чекали, а тепер сприйняли ці слова як сигнал і всі разом накинулися на темпуру.

— Смакота!

— Ой, гаряче! Смачно, правда?

— Ю~ Смачно~

— …Ф-ф… гаряче.

Страви ж були зі щойно зібраних трав і грибів, тож не могли не смакувати. Діти куштували темпуру вперше й були в захваті.

— Ви теж їжте.

— Можна?!

Ю запросив покоївок до їжі, і на їхніх обличчях спалахнула радість, наче вони тільки цього й чекали, але…

— Кхм.

Маріфа навмисне кахикнула.

— Ой… п-поки господар не поїв, ми не можемо їсти першими.

— У-у… їсти хочеться.

— Ясна річ. Покоївки-учениці сідають їсти раніше за господаря?! Майте сором!

— Що ще за покоївки-учениці?

— Покоївки, які служать господареві, мають ранги. Найнижчий — покоївка-учениця.

Ранги покоївок Маріфа вигадала сама. Згори донизу: старша рабиня-покоївка, рабиня-покоївка, рабиня-покоївка-учениця, старша покоївка, покоївка, покоївка-учениця. Маріфа рішуче пояснювала, що рабині стоять вище, бо раб — власність господаря, тобто Ю, і інакше й бути не може.

— Якось морочливо. Та годі тобі, спробуй. Смачно ж.

Ю взяв паличками темпуру з пагонів аралії й підніс Маріфі до рота.

— Сестриця з'їсть?

— Та де там! Після всього, що вона казала, сама вона їсти не стане.

— Еге ж. Сестриця сувора й до себе, й до інших.

Покоївки перешіптувалися. Вони були певні, що Маріфа, взірець покоївки, не зрадить їх і їсти не стане, навіть якщо сам господар годує її з рук!

— Не відмовлюся.

— Що-о?!

Покоївки витріщилися на неї з жахом, а Маріфа, не зважаючи на них, відкинула волосся, щоб воно не впало Ю на руку, і з'їла. Почервоніли в неї не лише щоки, а й вуха. Зазвичай вона була холодна, як крига, і такою її ще ніхто не бачив.

— Смачно.

— Бачиш? Щойно з олії таки смачніше.

— Так. Я теж так думаю.

Відмовити Ю Маріфі й на думку не спадало. Покоївки ж змиритися з цим не могли й аж шипіли з досади: «Нечесно…»

— Королю, Муруру хоче пити.

— О, а питва ж ми й не приготували.

— Зараз буде.

Маріфа звеліла покоївкам принести чашки, але…

— Ні, чашки я зроблю сам. Расе, таке вмієш?

Ю переробив Айс Буллет, чорну магію першого рівня, і створив крижану чашку. Чашки виходили всі однакові формою й товщиною, і невдовзі їх вистачало на всіх.

— Ой, що це!

— Крижана чашка!! Королю, оце так!

— Холо-о-одна~

Діти були в захваті від крижаних чашок.

— Повелителю, для мене це дрібниця.

Рас стояв поруч і собі зробив кілька крижаних чашок, але вийшли вони різні й формою, й товщиною.

— Гм…

— Такі ні на що не годяться. Ти надто швидко набрався сили, тож тонко керувати маною тобі важко.

— …Я теж хочу спробувати.

Лена дивилася на них і теж узялася до діла. До Ю їй було далеко, але чашки в неї вийшли рівні.

— Непогано. Мани більше в Раса, а керує нею краще Лена.

— Не може бути?!

— …І ману скоро пережену, — ледь помітно всміхнулася Лена.

— Панно Лено, цього разу я програв лише тому, що магія криги мені не дається. Не забувайте, що в інших стихіях я сильніший.

— …Виправдовуєшся.

— Ух-х…

— Расе, ти програв Лені? Тю, Рас — слабак!

— …Не Лені, а сестричці Лені.

— Намарі!

Рас і Лена погналися за Намарі, але Ю не став устрявати, бо знав, що тільки втомиться. Маріфа нарешті дозволила покоївкам їсти, і вони теж сіли обідати з дітьми.

— Ум, смачно!

— Гарячі й смачні!

— А крижані чашки — чудова річ. Вода холодна, і вже здається така смачна.

Веселий гомін приманив піксі з Хісуй, і вони непомітно долучилися до обіду.

— Слухай-слухай, королю, а чому м'ясо, яке ти приносиш, завжди від самиць?

Ю хотів спокійно поїсти сам, але діти й піксі йому не давали. Одна дитина спитала про те, що давно її цікавило.

— Як чому? У самиць м'ясо здебільшого м'якше й смачніше.

— Е-е, а як трохи твердіше, то смачніше-е.

— А я м'якше люблю.

Діти звіролюдів любили м'ясо, яке треба трохи пожувати, а діти даку і мараку — м'якше.

— Королю, ну ви й знаєтеся! Я теж давно так думав!

— Ведмедик брехун! Ти ж колись казав, що хочеш твердого м'яса!

— Не казав я такого.

— Казав! Казав: «От би м'ясо трохи твердіше»!

Діти невдоволено загули, бо Агафон збрехав.

— Агафоне, ти любиш тверде м'ясо?

— Ні! Тепер я люблю м'якше!

— Ведмедик — хитрун, правда?

— Ага. Хитрун.

Діти холодно дивилися на Агафона, але той так захопився розмовою з Ю, що нічого не помічав.

Коли темпуру доїли, настав час десерту, на який діти чекали чи не більше, ніж на обід. Сьогодні були полуниці. Ю вирощував їх разом із Хісуй і для цього відбирав найсолодші сорти. Полуниці й так були дуже солодкі, а Ю ще й щедро полив їх згущеним молоком власного виготовлення. Діти й покоївки мали б уже наїстися досхочу, але від того духу в них аж слина потекла.

— Не може бути нічого смачнішого за бджолиний і мурашиний мед.

— Хм. Навряд чи це догодить нашим язикам.

— Та годі вам прикидатися~ Ну, тоді ми з Хісуй усе з'їмо~

— Ніхто не казав, що не їстиме! Стій!!

Піксі були страшенно перебірливі в їжі. Вони заворушили маленькими носами, принюхуючись до солодкого духу полуниць, вирішили перевірити, що там за диво, роззявили роти якнайширше, вкусили і…

— Соло-о-одко!!

— Що це?! Що це-е!!

— Ю, шмачно…

— Та це ж полуниці, які ми з тобою разом виростили.

Хісуй говорила до Ю, тримаючись долонями за щоки від насолоди. А Момо й інші піксі аж качалися по землі, такі смачні були полуниці зі згущеним молоком.

— …Найсильніша. Ця полуниця найсильніша.

— Ю, смачно~ Ось, а-а~

— Це ж я цю полуницю виростив.

— Панно Ніно, годувати господаря — обов'язок рабині-покоївки, тобто мій!

— Е-е, Марі, тебе ж Ю щойно сам годував, нечесно~

Лена, забувши про все на світі, напихала рот полуницями, а Маріфа заступила дорогу Ніні, яка хотіла погодувати Ю.

— Ой, живіт…

— Більше не влізе.

— Полуничка була смачна, правда?

— Смакота!

Діти наїлися полуниць понад усяку міру й тепер лежали на землі, тримаючись за туго натоптані животи. Мало б бути важко, а вигляд у них був щасливий.

※

Королівство Марінма лежить на північний захід від Королівства Удон.

Це невелика держава на морському узбережжі.

У її тронній залі стояв на колінах чоловік у мантії церкви Ірігаміт. Це був священник зі Священної держави Джадарк.

— Отже, розкажи докладніше про той острів, де, кажеш, гори скарбів.

— Слухаюсь.

Священник із Джадарку на ці слова всміхнувся.