Розділ 179 — Кінь і олень

— Острів, де родюча земля, дріада, а на додачу ще й Світове дерево, кажеш…

Фул, король Марінми, недовірливо глянув на священника зі Священної держави Джадарк.

— Я не брешу.

— Не думаю, що посланець Джадарку став би брехати в такому місці, але…

Чимало шанувальників богині світла Ірігаміт шаленіють, коли Священну державу Джадарк не називають її повною назвою. Цей священник не був винятком. Коли король Фул сказав просто «Джадарк», лагідне обличчя священника на мить закам'яніло, бо він стримував гнів, але ніхто цього не помітив.

— А чому ти розповідаєш про такий цінний острів нашій Марінмі? Хай би Джадарк сам ним і заволодів. Мимоволі запідозриш, що за цим щось криється.

Царедворці й собі згідно закивали.

— Звісно, причина є. Для початку скажу, що той острів лежить приблизно за три тисячі кілометрів від Марінми по прямій.

— Т-три тисячі кілометрів?! Та за сотню кілометрів від берега вже починається Демонічне море, де кишать монстри! Хоч у нашої держави й є магічні кораблі, туди навіть не доплисти! Ваша величносте, цей чоловік своїми байками хоче збаламутити Марінму!

Один із царедворців аж кричав від гніву. Та його можна було зрозуміти. Гордість Марінми, магічні кораблі, оснащені знаряддями з магічних самоцвітів п'ятого рангу, у які вкладено магію вітру чи води. З ними можна плавати без веслярів і без вітру. Але навіть Королівство Марінма, яке живе з моря, вважає своїми водами лише смугу в п'ятдесят кілометрів від суходолу. Хто запливе в Демонічне море, де панують морські монстри, той навряд чи повернеться живим навіть на великому магічному кораблі.

— Ваша тривога цілком слушна, але спершу погляньте ось на це.

Священник не розгубився від гніву, що линув звідусіль, і дістав з айтем-поуча аркуш пергаменту.

Один із царедворців узяв аркуш, перевірив, чи нема в ньому небезпеки, і передав королю Фулу.

— Пергамент у наші часи?

— Високоповажний архієпископ теократії, якому я служу, каже, що так вишуканіше.

— Ха-ха, що вишукано, то вишукано. Тут мапа, а це, виходить, морський шлях…

— Колись на захід від Королівства Удон материк тягнувся далі, ніж тепер. Але після бою Великого мудреця з Позамежним Гаджіном від тієї землі нічого не лишилося.

— Гм. Тобто ти кажеш, що той острів колись з'єднувався з Материком Рем?

— Саме так. Цей шлях пролягає там, де колись був материк. Він довший, зате дно там мілке й великих монстрів менше, тож хоч і доведеться йти Демонічним морем, ризик буде значно менший.

— Добре, зрозумів. Кажи далі про причини, які ти згадував.

Король Фул переглянув пергамент і віддав царедворцеві, щоб той перевірив, чи нема в мапі чогось підозрілого.

— По-перше, у Священної держави Джадарк немає кораблів, які могли б так довго ходити морем, як магічні кораблі Королівства Марінма. По-друге, як видно з мапи, щоб дістатися острова, треба спуститися на південь до Королівства Удон, а звідти йти на захід. А з нашими стосунками з Удоном дозволу зайти в їхні води нам, найпевніше, не дадуть.

— Що ж, логічно. Але ти ж іще щось приховуєш?

— Від короля Фула нічого не сховаєш.

Тут царедворці загомоніли. Король Фул підніс руку, і в залі вмить запала тиша.

— На тому острові є мешканці. Щоправда, це напівлюди.

— О… тобто ти хочеш, щоб Марінма знищила напівлюдей?

— Не знищила, а дарувала їм милосердя.

— Я не з церкви Ірігаміт, але, здається, у вашому вченні сказано, що не можна судити жодної людини.

— Напівлюди, на відміну від нас, — зло самим своїм існуванням, і людьми вони не є. А знищити їх — теж свого роду спасіння, хіба ні?

— Страшна річ — віра. Як витлумачиш, так і буде.

— Учення церкви Ірігаміт завжди було й лишається таким. Напівлюдей на острові не набереться й тисячі. Марінмі з її великими магічними кораблями легко буде дарувати їм милосердя.

— О, говориш так, наче сам бачив.

— На острові живе й трохи людей. Ми підіслали до них свого вивідача.

Король Фул і священник обмінялися ще кількома словами, а тоді священник, ніби щось згадав, дістав з айтем-поуча оздоблену довгасту скриньку.

— Королю Фуле, прийміть.

Царедворці взяли скриньку, щоб оглянути, зазирнули всередину й ахнули. Там лежав лук. Навіть без навички Оцінювання було видно з першого погляду, що це не звичайний лук.

— Цей лук зробив Бартольд, один із трьох великих майстрів, з рогів і сухожиль лося духовного полум'я. Той лось мав власне ім'я й жив у священному лісі Священної держави Джадарк, у Лісі Райнгарда. Сам лук звуть Небесним, бо в умілих руках він пускатиме стріли, що пробивають навіть небо.

— Який чудовий лук!

Лук був такий гарний, що король Фул мимоволі підвівся з трону й замилувався ним.

— Радий, що він вам до вподоби. Я чув, що хоч Королівство Марінма й живе з моря, але в поводженні з кіньми королю Фулу немає рівних серед усіх сусідніх держав. Ви зможете стріляти з цього лука з коня, як заманеться! Високоповажний архієпископ теократії, довіряючи мені Небесний лук, сказав, що лише король Фул гідний ним володіти.

— Так! Саме я й гідний цього лука! Чудово!!

Згодом священник пішов, царедворців теж відпустили, і в тронній залі лишилися двоє.

— А що скажеш ти, старий?

Король Фул таємно радився зі старим канцлером.

— Надто вже все гарно, щоб бути правдою.

— Ха-ха. Щирий ти, старий.

— Але Джадарк і справді зі шкури пнеться, щоб винищити напівлюдей.

— Так. Якщо там, як він казав, родюча земля, дріада й Світове дерево, скільки ж багатства це принесе Марінмі?

— Сама лише дріада не те що покриє видатки на магічні кораблі й військо, а збагачуватиме Марінму кілька десятиліть.

— Аж так?

— Земля на острові, мабуть, і родюча завдяки силі дріади. Дріад охороняють у кожній державі саме тому, що їхня сила дуже впливає на землю й рослини.

— А Світове дерево?

Канцлер аж розхвилювався, і в горлі йому пересохло. Він надпив чаю.

— Скажімо, тільки скажімо, що Світове дерево справді є на острові й Марінмі вдасться ним заволодіти. Тоді маленька Марінма стане великою державою… ні, навіть зрівняється з П'ятьма великими державами. Ось скільки дає Світове дерево. Дріада проти нього — ніщо!

— Дріада проти нього ніщо, кажеш. Марінма поруч із П'ятьма великими державами — вже не мрія… Ха, ха-ха-ха, ха-ха-ха!! Його треба здобути за будь-яку ціну!! Старий, скільки часу треба, щоб підготувати магічні кораблі?

— Гм. Якщо дасте місяць, то підготую два магічні кораблі й дві тисячі вояків.

— Надто довго. Той священник із Джадарку міг звернутися й до інших держав. Слухай. Десять днів. За десять днів підготуй три магічні кораблі й три тисячі вояків. Військо поведе генерал Трайзен. І не забудь повідомити сусідні держави, що в прибережних водах пройдуть військові навчання. Як заздалегідь повідомимо й Королівство Удон, то воно й не прискіпуватиметься.

— Слухаюсь. Негайно візьмуся.

※

— У-у-ух!

Агафон із бойовим ревом обрушив меч, певний, що розрубає супротивника, але меч розітнув лише повітря. Натомість сам дістав долонею в живіт і, жалібно скавкнувши, покотився по землі.

— Агафоне, рухи надто розмашисті. Маєш таке добре тіло, а користуватися ним не вмієш. Шкода.

— Кх… Єсть!

Скорчений Агафон підвівся й знову став із мечем напоготові.

— Королю, попався, ня!

Флавія, метиска з котячого народу, кинулася на Ю ззаду, але…

— Хто ж нападає зненацька й при цьому кричить?

Ю навіть не обернувся. Він перехопив кулак Флавії й жбурнув її геть.

— Гоп!

Флавія вивернулася в повітрі й приземлилася, але тієї ж миті їй у лоб влучила чорна магія першого рівня, Ер Шот, яку пустив Ю, і вона впала.

— А ви чого стоїте й дивитеся? Самі ж просили, щоб я вас тренував. Чи вже здаєтеся?

— Тепер я!

— Я ще можу!!

Молоді звіролюди, даку й мараку кидалися на Ю один поперед одного, але всі до одного діставали відсіч. Найстрашніше в цьому тренуванні було те, що від Ю до кожного тяглися нитки з мани й по них безперервно йшла цілюща магія. Тож хоч скільки разів Ю збивав їх із ніг, рани гоїлися, і доводилося знову підводитися. Зрештою в багатьох ламалося вже не тіло, а дух, і вони просто сідали на землю й більше не вставали. Ледве трималися на ногах лише Агафон і Флавія зі звіролюдів та хіба по одному даку й мараку.

— Уже все?

Ніхто не відповів.

— Бачили?! Пан Одоно сильний!!

Намарі чомусь тільки дивився збоку, а задирав носа більше, ніж сам Ю. Разом із ним дивилися й діти, і в них теж сяяли очі, бо навіть кілька десятків разом нічого не могли вдіяти з Ю.

— Королю, ти такий сильний!!

Імпіка обійняла Ю за живіт і дивилася на нього знизу вгору. Очі в неї, як і в інших дітей, так і сяяли.

— Тепер наша черга~

— …Чи краще по одній?

Ніна з Леною виступили наперед, наче нарешті дочекалися свого виходу.

— Ну все, Імпіко. Відійди, тут небезпечно.

— Ага! Давай, королю!

— Ви лише ранг C, тож ідіть обидві разом. А Маріфа з Расом не хочуть?

Сам Ю якось непомітно встиг піднятися до рангу B, і Лена, почувши, як він їх назвав, аж пирхнула. Непокірне пасмо під капелюхом у неї, мабуть, стало дибки.

— Хоч би з якої причини, я ніколи не нападу на господаря.

— Якщо ми з вами битимемося, повелителю, постраждають усі, хто тут є.

— Ну гаразд. Тоді, Расе, постав бар'єр.

— Слухаюсь.

Рас вийшов перед дітей і поставив бар'єр. Агафон із Флавією опинилися зовні й в один голос ойкнули.

— Ю, справді тільки ми з Леною? Ми ж переможемо~

— Маєш час базікати — то нападай.

Сигналом до бою став Експлоужн Лени, чорна магія четвертого рівня. Десять енергетичних куль снували на всі боки й мчали до Ю. Навіть один Експлоужн вибиває в землі кратер, а ланцюговий вибух десяти зробив його в десятки разів руйнівнішим. Земля вивернулася, довкола прогримів гуркіт. Пилюка від вибуху затулила все, а коли розвіялася, там, наче нічого й не сталося, стояв Ю, що прийняв удар на бар'єр.

— Оце так!!

— Королю, а чому тобі нічого?

— Сестричка Лена — супер-пупер крута!!

Діти були в нестямі від Лениної магії.

— Вибача-а-ай~

Ледь Ніна це сказала, як уже опинилася впритул до Ю. Вона вдарила долонею, цілячи Ю в підборіддя, але Ю відбив удар лівою рукою, а правою вдарив кулаком. Ніна пригнулася й тут же спробувала підсікти Ю ногою. Ю ухилився, крутнувши сальто назад, і відскочив подалі, але згори вже чекала Лена. Вона ще тоді, як пустила Експлоужн, злетіла на мітриловій мітлі в небо, а тепер ударила звідти чорною магією п'ятого рівня, Стрімким громом. На Ю посипалася безліч блискавок, але він відбивав їх бар'єром і відповів магією шостого рівня, Водоспадом водяного дракона. Дракон із води роззявив величезну пащу, ковтаючи блискавки, і кинувся, щоб пожерти й Лену. Водяні ікла вгризалися в її бар'єр, але Лена влила в нього ще мани й трималася. Тієї ж миті вона пустила Пекельне полум'я, теж шостого рівня. Вогонь зіткнувся з водяним драконом, і вони знищили один одного.

— Щ… що це таке? Це вже занадто… Що король сильний — ясна річ, але щоб і Ніна з Леною були такі сильні?

Із Ніною й Леною Ю бився зовсім не так, як щойно тренував Агафона з товаришами, і в того аж шерсть стала дибки.

— Як і годиться моєму королю, ня.

— Га? Чий-чий король?

— Ведмедик галасливий, ня.

— Кажу ж, я не ведмедик, а ведмідь! І взагалі, що це за гидке «ня» в кінці?

— Нічогісінько ти не знаєш, ня. Чоловіки на таке падкі, ня. Особливо як мило каже така р… розумна жінка, як я. Діє безвідмовно, ня.

— Ти що, дурна?

— Жити набридло?

Поки Агафон із Флавією гризлися, бій Ю з Ніною та Леною тривав, такий запеклий, що й не скажеш, що це тренування. Щоразу, як бар'єр Раса здригався від ударної хвилі, діти дивувалися й раділи знову. А ті, кого тренував Ю, аж скреготіли зубами від досади, бо між ними й дівчатами була така прірва.

— Ніна надто покладається на унікальну навичку, а Лена — на Бар'єр.

— Але ж ми добряче подужчали? — аж засяяла Ніна.

— …Я ще не на повну силу.

— Он як. Тоді, якщо мене переможете, виконаю одне ваше бажання. Будь-яке.

— Будь-яке?! — аж замуркотіла Ніна. — Що б таке попросити~

— …Неодмінно переможу.

Несподівана пропозиція Ю розпалила Ніну з Леною. А Маріфа, яка все чула, пробурмотіла: «Нічого непристойного я не дозволю».

— Будь-яке, ня?! Я теж хочу, ня!!

— Хто тебе пустить! Ах ти ж хтива кішко!!

Флавія теж почула й кинулася до Ю, але Агафон стрибнув, щоб її перехопити. Вона рухалася швидше, ніж він думав, тож у стрибку він ухопив її десь за стегна. Обличчям Агафон уткнувся просто у Флавіїн пружний зад, а Флавія, червона до вух, з вологими очима, дивилася на нього згори.

— Т-ти що робиш?! Збоченець нещасний!!

— А-а-а-а-а!

Флавія мимоволі забула про своє «ня» й раз за разом дряпала Агафона по обличчю кігтями, якими так пишалася. А діти, що бачили це…

— Ну от.

— Ведмедик дурний.

— Бідна сестричка Флавія.

…Агафонові анітрохи не співчували.