Розділ 36 — Випадковий загін Ч-2

— Ор-р-ря!!

Муга з вигуком розтрощив булавою гобліна-ватажка. Трохи осторонь Грац, прикриваючись щитом від атак гобліна-солдата, розтяв його сталевим мечем.

Мімім ударив гобліна-лицаря, що намагався втекти, заклинанням третього рівня чорної магії «Гримуче полум'я».

Чесно кажучи, зайвих рухів у них забагато. Муга, не дивлячись довкола, надто пре вперед, а щитоносець Грац б'ється як заманеться десь осторонь — і який з нього тоді щитоносець? Та й Мімім проти гобліна-лицаря пускає надто потужні заклинання й раз за разом марнує MP.

— Леночко, бачила, як я булавою орудую?

— Ду-урень, краще скажи — мій щит, що відбиває будь-який удар, неймовірний же!

— Ви нічого не розумієте. Лена — маг. Ну як вам моя чорна магія високого рівня?

Муга з булавою, щитоносець Грац і напівельф-маг Мімім — я взялася з цією трійкою за квест на винищення гобліна-генерала, щоб хоч трохи набратися знань авантюриста, але, мабуть, це була помилка.

— Що ти мелеш? Ельф, а чорна магія йому вдається краще за магію духів — хіба не дивно?

— Ви ж можете спокійно пускати магію з безпечного місця лише тому, що я стримую удари.

— Хм, заздрите? Хай там як, Лена у такому юному віці вільно володіє і білою, і чорною магією — чудово. Ну як, ви подумали про те, щоб вступити до нашого клану? Якщо хочете, то й разом із тією Ніною.

— Міміме! Діло кажеш. З Леночкою про лікування можна не хвилюватися, і загін вийде збалансований.

— …Нізащо.

Я ж пішла в цей загін, щоб набратися хоч трохи досвіду й стати в пригоді Ю та Ніні. А вступати до їхнього клану — геть не те, заради чого я тут.

— До того ж, Лено, ви пускали магію без речитативу — у вас є навичка Пропуску речитативу?

— …Немає.

— Немає? То як же ви пускаєте магію без речитативу — може, поясните, якщо ваша ласка?

— …Нізащо.

Способу пускати магію без речитативу мене навчив Ю. Він хоч і кривився, але навчив, нічого не приховуючи. Це вміння хотів би знати кожен маг, що не має пасивних навичок «Без речитативу» чи «Пропуск речитативу».

Такий неймовірний секрет не можна ось так легко розкривати чужим.

— Леночко, та годі тобі-і. Довірся вже нам і покажи хоч картку авантюриста. Ми свої, звісно, теж покажемо.

— Хвилюєшся, чи що? Муга, хоч на вигляд і не скажеш, має унікальну навичку. Та ще й яка — «Гоблін Кіллер», чуєш? Якраз для цього квесту, га? У мене теж є унікальна навичка — «Біст Кіллер».

— Граце, не розбазікуй про мої навички, — протягнув Муга, ледве стримуючи сміх.

Каже «не розбазікуй», а в самого обличчя задоволене. Та й Грац — наївний авантюрист, раз отак легко розповідає про свої навички мені, з якою вперше пішов у загін. Якби тут був Ю, він читав би їм нотації хвилин тридцять. Напівельф Мімім володіє Магією духів другого рівня й Чорною магією третього. Я й не питала, а він сам розбазікав.

Вони — авантюристи рангу E, і унікальні навички чи Чорна магія третього рівня — це, мабуть, чимало, але вони надто самовпевнені.

※

Коли я, заскочивши до дядька-коваля, прийшов до гільдії, Ніна там заливалася слізьми.

Поруч метушився Раріт. Щойно ми зустрілися поглядами, він, ніби зрадівши нагоді, голосно гукнув:

— Ю-у! Сюди!!

Чесно кажучи, морока. Ніна теж мене помітила й побігла до мене.

Нехай біжить, але обличчя в неї — жах: сльози й шмарклі.

— Ю-у-у-у~

Гірше не буває. Ніна кинулася мені на шию — і все це опинилося на моєму обладунку. Вона щось гаряче белькотіла, але я не розібрав ані слова, тож попросив Раріта пояснити.

— І що ж тут поганого?

З пояснень Раріта виходило, що Лена, щоб набратися досвіду, взяла квест з іншими авантюристами й пішла до Великого лісу. Буває, що авантюристи ходять постійним загоном, з близькими товаришами, а буває, як цього разу, що потрібні певні класи чи вміння — і тоді йдуть у загін із малознайомими людьми, в цьому немає нічого дивного.

— А… але ж… у-у…

— Воно-то правда, що йти у випадковий загін — не рідкість. Але цього разу мала Лена пішла з новачками з клану «Червоний метеор».

— «Червоний метеор»?

— Найбільший клан у Камі. Він відомий, тож більшість новачків ломляться саме туди. От тільки чимало з них вважають, що раз клан відомий, то й самі вони сильні. Ті, що покликали малу Лену, теж — задатки, може, й мають, але зарозумілі страшенно.

— Хм-м, а коли вже ти, Ніно, так хвилюєшся, то чого сама не пішла?

— Я… гик… ні з ким, крім Ю… в загін не ходжу.

(А, вона ж колись казала, що на неї мало не напали авантюристи.)

— Винищення гобліна-генерала, так? Ранг третій — з Леною все буде гаразд.

— У тім-то й річ, що це не простий гоблін-генерал.

— Іменований, так?

— Не тільки: гоблін-генерал із чорною шкірою. У звичайного гобліна-генерала шкіра зелена.

А що з того, що колір шкіри інший? Ніна й Раріт дивилися на мене з якимось сподіванням. Чого вони чекають — зрозуміло. Хочуть, щоб я пішов подивився, як там Лена, але чи варто мені заради неї так старатися? Вона мовчазна й непривітна, з першої зустрічі зухвала й нахабна. Хоча, як не дивно, дбає про товаришів і не любить бути сама.

А ще весь час мене нюхає. Хоч як я, відлюдькуватий, від неї відмахуюся, а вона не здається й лізе знову — характер має. І зауваження мої слухняно приймає й старається — теж непогано… Е… щось не те.

— Манова трава.

— Га?

— Манова трава ж закінчується. Зовсім забув~ Звідси найближче, мабуть, до Великого лісу.

— Ю!

— Ти… міг би вигадати відмовку й кращу… Та й манова трава потрібна хіба що алхімікам…

※

— Далі йти небезпечно.

— І справді, якщо підемо глибше, можуть трапитися й монстри четвертого рангу, а то й вище.

— За відомостями, його бачили десь тут.

Чесно кажучи, цей загін мене так вимучив, що на квест уже було начхати. Скоріше б додому — надихатися запахом Ю, а тоді пригорнутися до Ніни й заснути на її грудях, як на подушці.

— Нічого не вдієш. На сьогодні повертаймося.

На сьогодні? Ще чого. Більше я з цими людьми в загін не піду.

— Та з моєю унікальною навичкою я б і з іменованим гобліном-генералом легко впорався.

Муга розчаровано бурмотів. Ми вже хотіли йти назад, але з Мімімом щось було не так.

— Міміме, що з тобою? Ідемо.

— Зачекайте. Щось не так… звуків не стало.

І справді, звуків не було. Зазвичай тут гамірно від комах, птахів і силі-силенної живності, а тепер, як я помітила, все стихло.

— Ц-це ж… нас оточили?!

— Хто?!

Від тривоги Грац аж гаркнув, відповідаючи Мімімові.

— С… слухайте… гляньте туди!

З-поміж дерев, мов із-під землі, посунули гобліни.

— Схоже, гоблін-генерал зі своєю свитою пожалував! — вишкірився Муга. — З нашою силою хоч кілька десятків гоблінів — не пробле…?!

Гобліни стояли довкола, оточивши нас, і було їх… далеко за сотню.

Що звичайний гоблін-генерал водить за собою кілька десятків гоблінів — нічого дивного, але щоб понад сотню — такого я не чула. А їх ставало дедалі більше — уже й рахувати було смішно. З гурту вийшов особливо великий чорний гоблін.

— Чорний… гоблін-генерал? Невже… ще вищий?!

— Гоблін-генерал… підвищив ранг і став гобліном-королем? Оце цікаво!

Муга кинувся на гобліна-короля.

Гобліни, що оточили нас, не втручалися й лише дивилися.

— О-о-о-о-о!! Отримуй, Техніка кийка — «Нищівний тиск»!

— Ґу-ґе.

Гоблін-король шкірився. Наступної миті права рука Муги злетіла в повітря.