Розділ 4 — Нарощую MP!

Відтоді я весь час учуся огортатися маною. Виявилося, це активна навичка, і зветься вона «Бойова техніка».

Щодня збираю трави, а як закінчу — вправляюся в ній.

Спершу MP вичерпувалося хвилин за п'ять, але, день у день повторюючи те саме, я помітив: MP росте й тоді, коли рівень стоїть на місці. Як м'язи — чим більше навантажуєш, тим більші.

Ось мій теперішній статус:

Ім'я: Ю Сато

Раса: Людина

Клас: немає

LV: 1

HP: 11

MP: 8

Сила: 3

Спритність: 4

Витривалість: 5

Інтелект: 22

Магія: 2

Удача: 1

Пасивні навички

немає

Активні навички

Бойова техніка LV1

Унікальні навички

Магічне око іншого світу LV2

Тепер мене вистачає хвилин на десять. MP зросло з двох до восьми, а тримається лише вдвічі довше — мабуть, тому, що Магія піднялася до двох. Звісно, тіло від цього теж посилюється дужче, але зараз я вчуся дозувати ману й думаю, як спинити MP, що просто витікає з мене.

Я навіть простежив за Хаге з посіпаками — чи не підгледжу якоїсь хитрості, — але в них при Бойовій техніці мана так само витікала намарно. Нічого корисного.

Тоді я спробував інакше: увімкнув Бойову техніку, уявляючи, що мана не тече назовні, а кружляє тілом.

·

·

·

·

·

·

Ага, так воно легше, ніж коли мана просто витікає…

Виходило ще сяк-так, але я вирішив відтепер тримати ману отак постійно й дивитися, що воно дасть.

Відколи я навчився керувати маною й витратою MP, трави збираю з увімкненою Бойовою технікою. Раніше вовтузився до вечора, а тепер закінчую ще до обіду.

Вільного часу побільшало, і я взявся ще й качати м'язи: коли огортаєшся маною, тіло не втомлюється, а без утоми, здається, і м'язи не ростуть.

Щоб у гільдії нічого не запідозрили, звітувати про квест ходжу у звичний час.

— Завтра принеси вдвічі більше.

Голова гільдії пихато роздає вказівки. Дві третини нагороди, як і досі, осідають у його кишені.

У нього серед навичок є «Ковальство» й «Алхімія», обидві першого рівня, — може, він переробляє трави на зілля й на цьому наживається.

Коли я виходив, Хаге з компанією перешіптувалися, зиркаючи на мене. Я шмигнув геть, поки не причепилися.

Дорогою я ловив на собі погляди селян — в очах у них лише презирство.

— Чорне волосся, чорні очі… Гидота.

— Хай би вже забирався з села.

Мило, нічого не скажеш.

Біля вуха щось свиснуло.

У мене кинули камінь… Я, звісно, ухилився.

— Тц.

Хтось цокнув язиком.

Я відчув на собі погляд і обернувся: на мене дивилася руда дівчина. Років п'ятнадцять-сімнадцять, шкіряний нагрудник, коротенькі шорти, при боці кинджал.

Здається, це остання з тутешніх авантюристів…

Їх у селі лише п'ятеро: четверо — Хаге з посіпаками, п'ята — вона.

Вона дивилася без звичної селянської зневаги чи глуму, але лишатися поруч не було жодного бажання. Мене тягнуло геть, і я не став гаяти ані секунди.

Коли я прийшов додому, бабуся Стелла шила.

— З поверненням, Ю.

— Я вдома.

— У селі тебе ніхто не кривдив?

— Усе гаразд.

Бабуся Стелла бачить, що я часом приходжу побитий, і, схоже, дещо підозрює. Вона й сама казала, що живе осторонь, бо так і не змогла прижитися в селі, де чужих не люблять.

Я розповів, що сьогодні рано впорався з травами, що бачив у горах гоблінів, і всяке таке, а потім бабуся Стелла вчила мене шити, і я ліг спати. Уколовся голкою…

Наступного дня я, як завжди, прийшов у гільдію здавати трави — і одразу відчув: щось не так. Біля входу стовбичили посіпаки Хаге.

Наче стерегли, щоб здобич не втекла.

Передчуття було погане, тож я забрав нагороду й рушив до виходу — і тієї ж миті мені в живіт прилетів удар.

Я його не чекав, тож дістав сповна й осів на підлогу. Підвів очі — наді мною стояв Хаге зі своєю звичною мерзенною посмішкою.