Розділ 40 — Гоблін-король Ч-4

Гобліни, яких унікальна навичка гобліна-короля «Підпорядкування підданих» змушувала коритися, зі смертю короля стали вільними. Хтось і далі нападав, хтось тікав, хтось не тямив, що діється, — реагували по-різному.

Щоб зрозуміти, що відбувається, я розгорнув «Небесну сіть». Ця навичка розкидає довкола мене нитки мани, мов павутину. З нинішнім MP я здатен хіба що розстелити їх по землі, але колись навчуся розгортати її не колом, а кулею.

До речі, шукаючи Лену в лісі, я пускав її віялом.

На мене кинувся гоблін-лицар, тож я одразу спробував відібрати навички — і водночас розрубав його тулуб навпіл. Відібрав «Техніку меча» й «Бойову техніку». Мабуть, через те, що рівень Відбирання зріс, голова боліла менше, ніж раніше. А головне — коли я відбирав навички, в мене влилися ще й спогади про «Техніку меча», якою володів гоблін-лицар.

(Треба буде ще навчитися цим як слід користуватися, але це корисно.)

Отже, якщо, скажімо, відібрати навичку в того, хто має «Магію духів» четвертого рівня, я заберу не лише навичку, а й заклинання магії духів, якими він володів.

Мабуть, на запах крові збіглися ще й орки-солдати, великі кабани, отруйні грізлі.

Отруйний грізлі замахнувся правою лапою, схожою на колоду.

Цей ще сильніший за того, що був у лабіринті, — Сила аж 378. Зазвичай у бійців на двадцятому — двадцять п'ятому рівні Сила 200–250 — і то добре.

Моя нинішня Сила — 210, не надто високе число, але до неї додаються пасивні навички «Зміцнення сили рук» і «Посилення фізичних здібностей», а ще активна навичка «Бойова техніка». Разом виходить понад дев'ятсот.

Я легко впіймав лапу лівою рукою, а правою вгатив вогняним «Магічним кулаком» — і пробив наскрізь черево грізлі.

Той сконав з одного удару. Краї діри аж обвуглилися — стільки вогню я вклав.

— Кінця-краю немає…

«Небесна сіть» зачепила триста-чотириста монстрів, а заразом я знав, що за деревом ховається Джозеф, тож пустив туди Експлоужн, але старий розвіяв його тією технікою, яку показував на тренувальному майданчику.

— Тц… бісить, гад.

Убиваючи монстрів, я пробився до Ніни й решти. Усі четверо були без серйозних ран, а гобліни, схоже, не знали, як до них підступитися.

— Ю-у~

Ніна кинулася мені на шию. Через її великі груди неможливо було дихати.

Я відірвав її від себе, а ззаду мене обійняла Лена. Та ще й нюхала.

— …Цей насичений запах — чудовий.

Не розумію, про що вона. Я дав Лені по маківці, але вона не здавалася й чіплялася далі. Ну й схибнута вона на запахах. Муга дивився на нас крижаним поглядом.

— Що ви тут витворяєте?

Раріт теж дивився якось холодно. Мені й самому це не до вподоби.

— К-коротше, я зараз усіх розкидаю одним махом.

У гоблінів і решти монстрів, що збіглися, навичок путніх немає, а якщо відбирати навички й водночас убивати, то часу не вистачить, тож я вирішив покласти всіх одразу.

Як і спочатку, я пускав Експлоужни на всі чотири сторони, а вбивав лише тих, хто прорвався. Тільки тепер не було гобліна-короля, тож ніхто ними не командував, і гобліни, відчувши небезпеку, наввипередки тікали.

— Фух, думав, моя удача вже скінчилася, а вона, схоже, ще тримається.

— Завдяки вам я врятувався.

Гобліни розбіглися, а довкола лишилося кілька вирв. Я вирізав із тіла гобліна-короля магічний самоцвіт і вуха. Як я й думав, з іменованих виходять цілі — цей був гарною кулькою. Я кинув його Рарітові.

— Гей, ти певен?

— Це за все, що ти для нас досі зробив, і за сьогодні.

Раріт сказав, що як на нагороду це забагато, і вагався, але я силоміць утиснув йому самоцвіт у руки — мовляв, не візьмеш, то викину, — і він неохоче взяв.

А вуха гобліна-короля я віддав Музі.

— Га?! Ц… це ж…

— Ти, кажуть, брав квест на гобліна-генерала — навіть якщо він піднявся до гобліна-короля, нагороду ж дадуть?

— Але… я не маю… права її брати…

— Не подумай чого зайвого. Нагороду поділиш навпіл із Леною. А ще скажеш, що твої товариші тоді втекли. Нам теж морока, якщо через це ми посваримося з твоїм кланом.

(Ну, ті двоє з імовірністю дев'ять із десяти вже мертві.)

— Старий, ти ж тут? Виходь.

З-за дерева, куди я дивився, вийшов Джозеф. На обличчі в нього — ніби його ошукали й він не може з цим змиритися.

— Трясця, той дворф…! «Плащ, якого не знайде жодна навичка виявлення»… Тридцять золотих здер… М? Ти… ти ж помічав, що я тут? Той Експлоужн полетів у мій бік не випадково, а навмисно? Навмисно ж, так? Ти що собі думаєш! Інший на моєму місці там би й загинув!

Джозеф репетував, але я, не зважаючи, одним ривком скоротив відстань і рубонув. Пролунав дзвінкий скрегіт металу.

— Ти що, знову посилився? Але я все одно сильніший!

— Старий, а що це ти обома руками приймаєш? Раніше ж однією легко тримав?

Фехтування в Джозефа — восьмого рівня, в мене — сьомого. Я думав, різниця невелика, але тепер, коли Фехтування зросло, я ще раз зрозумів, наскільки він вправніший. Хоч він і приймав удар обома руками, сил у Джозефа ще було хоч відбавляй.

— Ду-урень! Ду-урень!!

Джозеф, як дитина, вилаявся й пішов. Дорогою він ще й полапав Ніну й Лену за зад, у відповідь у нього полетіли метальні ножі й магія, але він від усього ухилився.

— Гаразд, повертаємося.

Я наклав на всіх цілющу магію й хотів рушати, але Лена дивилася на мене так, ніби хотіла щось сказати.

— Чого тобі?

— …Втомилася, понеси мене на спині.

Я ж на всіх наклав цілющу магію. Що вона верзе?

Навіть якщо відмовлю, вона однаково силоміць залізе, — тож цього разу я поступився Лениній примсі й поніс її на спині, а вона позаду принюхувалася, і це було страшенно неприємно.

Ніна поруч раз за разом повторювала: «Заздрю, заздрю~».

Лена нахилилася до мого вуха.

(Невже ще й вухо нюхатиме?)

— …Дякую, — прошепотіла вона так тихо, що довкола ніхто б не почув.