Розділ 43 — Гнилі очі

Закінчивши полювання у Великому лісі, ми повернулися до міста Кама.

Дорогою Джозеф з почервонілими очима щось нам кричав, але я відповів, що знати нічого не знаю, і ми пішли собі.

— Н… неймовірно! Усе в чудовому стані!

Коли я віддав Колетт зібрані трави, вона спершу здивувалася їхній кількості, а коли почала оцінювати — ще й якості.

— Манову траву в такому доброму стані зібрати… Ах?! І квітки покко теж!! І навіть місячну траву!!

— Пані Колетт, заспокойтеся.

Колетт так розхвилювалася, що, здавалося, от-от забризкає мене слиною. Коли я до неї озвався, вона отямилася й спалахнула до вух.

— П-перепрошую…

— А як там справа з домом?

— Так! Я не забула. Зараз можу запропонувати п'ять варіантів.

Я переглянув усі. Недарма я назвав завдаток у п'ять мільйонів мадок — усі будинки були просторі, з багатьма кімнатами.

— А цей дім особливо великий.

— Цей маєток збудував для себе один аристократ, але стоїть він за зовнішнім муром Ками, а там монстри й розбійники — з безпекою не дуже, не раджу. Господар майже там і не жив, тож продав. А як вам оцей? Довкола живуть аристократи й купці, там безпечно — раджу!

Щодо безпеки — у мене є гоблін-король, а як підняти Магією мертвих ще кількох, то й проблем не буде.

— Ні, а можна якось піти подивитися на оцей?

— Але звідти й до гільдії далеко, й жити незручно. До того ж він лише на продаж.

— Нічого.

Колетт тихенько пробурмотіла, що тепер ми рідше бачитимемося, — завдяки унікальній навичці «Підвищений слух» я почув це чітко. Вигляд у неї був такий сумний, що я не втримався.

— Я нікуди звідси не йду, тож і далі на вас покладаюся, пані Колетт.

— Т… так! Покладайтеся на мене!

Від наступного дня старий Джозеф махнув на все рукою й почав ходити за нами відкрито. Уже без жодного спорядження приховування він сміливо йшов слідом і торочив: «Меча ти тримаєш не так», «Отам краще було б колоти», — страшенно набридав. Зрештою я щоразу не витримував і кидався на нього з мечем.

Чого Джозеф добивався — незрозуміло, але, порубавшись із пів години, він задоволено зникав. Інколи Лена била по ньому магією зненацька, але він ухилявся чи розвіював її. Ніна в бій не лізла — лише дивилася й ахала: «Оце так~».

Так минуло десь два тижні. Лена звикла до своїх тренувань — тепер спокійно тримала бар'єр по кілька годин і водночас пускала магію.

Коли ми повернулися до Гільдії авантюристів і доповіли про зроблене, Ніну підвищили з рангу E до D. Я брав самі квести на збирання, а Ніна — на винищення, тож нічого не вдієш, але прикро.

Я оглянув дім, який просив, і підписав угоду з маклером, якого порадила Колетт. Двоповерховий показний маєток із садом. Довкола стояли магічні знаряддя-обереги, але мене попередили, що вони прості й багато від них чекати не варто.

— Отже, це наш новий дім!

Мій дім.

— …Для трьох надто просторий.

Сказала так, ніби те, що ми житимемо втрьох, — річ сама собою зрозуміла.

Сьогодні весь день пішов на прибирання маєтку й купівлю меблів. А неприбраних кімнат лишилося ще багато, тож я всерйоз замислився, чи не найняти покоївку.

— Заїжджий двір — добре, але власний дім таки найзатишніший~

— …Згодна.

— Ви… кімнат повно, тож ідіть геть.

Коли я вже хотів спати, до мене в ліжко залізли Ніна й Лена.

— Я ж помру від самотності!

Ти що, кролик?

Лена ж тільки принюхувалася.

Не нюхай мовчки.

Вони все одно не послухають, тож я здався.

Гоблін-король, якого я підняв Магією мертвих, схоже, полює успішно. Навичок у нього немає, але з таким статусом у ближній частині Великого лісу йому нема рівних. Якось покличу його назад і перевірю.

Наступного дня ми вирушили до лабіринту рангу D — «Лабіринту Горго».

Ніна й Лена добре підросли, тож пора було вже йти на боса, а заразом пополювати на бенантосів — монстрів, що з'являються від двадцять першого підземного поверху.

Біля входу, як завжди, стояв старий зачарувальник.

— О-о, хлопче, давно не бачились. Магія зачарування потрібна?

— Нову вивчив?

— Ха-ха-ха! Слухай і дивуйся: я вивчив Меджик Беррієр третього рівня, а також Енерджі Абсорпшн і Меджик Абсорпшн четвертого!

Наскільки пам'ятаю, Меджик Беррієр підвищує опір магії. Енерджі Абсорпшн з кожним ударом висмоктує з ворога HP, а Меджик Абсорпшн — MP.

А старий не такий простий, як здається.

— Тоді наклади їх тільки на мене.

— Тц, знову тільки на тебе.

— Старий, з такою магією зачарування тобі б у лабіринти від рангу C ходити — там більше заробиш, ні?

— Ти так думаєш? А от ні: в лабіринтах від рангу C авантюристи високих рівнів, і в кожному загоні майже завжди є хоч один, хто володіє магією зачарування. До того ж у лабіринт рангу D ходить більше людей, тож таким, як я, саме тут і місце.

Он воно що: попит і пропозиція — лабіринт нижчого рангу вигідніший за вищий.

Старий наклав на мене свої чари, але моя Магія зачарування ще низького рівня, тож вивчити їх я зміг, а от застосувати — ні.

У лабіринті ми менш ніж за пів години дісталися сьомого підземного поверху. Я наклав на Ніну й Лену магію зачарування і, як завжди, лише варив зілля Алхімією.

— Сьогодні, мабуть, і до найнижчого поверху дійдемо~

— …З нашою силою — звісно.

Я подумав, що вони трохи зазналися, але, хоч і перекидалися жартами, пильності не втрачали.

«Небесна сіть» дещо вловила. Не монстра — людей. Троє, і з відгуку видно: не прості.

Ніна теж помітила їх «Виявленням ворога» й ще більше насторожилася.

— Добридень.

Той, хто до нас звернувся, виявився не людиною, а напівлюдом — із тих, кого звуть драконолюдами. Двоє інших — дворф і ельф.

— Мене звати Зепе. Двоє позаду — дворф Бор та ельф Сея. Може, підемо в загін разом? Бор уміє орудувати щитом, а Сея непогано б'є магією здалеку. Думаю, ми вам станемо в пригоді.

Драконолюд Зепе говорив, привітно всміхаючись. Я насторожився ще більше й став так, щоб будь-якої миті можна було вдарити.

— М-м, я ні з ким, окрім Ю, в загін не піду. Вибачте~

— …Не потрібно.

Зепе, хоч йому й відмовили, анітрохи не образився — дівчата, здається, сподобалися йому ще більше, і він не відставав.

— Може, хоч ти їх умовиш? Ти ж знаєш, що для лабіринту найкраще — загін із п'яти-семи? Нам потрібні розвідник і цілитель. А вам, як я бачу, бракує щита й бійця попереду — ну як?

— Та ви хоч подивіться спершу, як ми б'ємося, тоді й вирішуйте.

— Добра думка.

Дворф та ельф, не чекаючи нашої відповіді, уже все вирішили за нас.

— Вибачте, але я цураюся людей, тож відмовляюся. Ми поспішаємо — дозвольте пройти.

Я чітко дав зрозуміти, що відмовляю. Ці були надто підозрілі. Спорядження — сталевий меч, сталева сокира тощо — звичайне для лабіринту рангу D, але «Магічне око» показало: драконолюд тридцять шостого рівня, дворф — тридцять третього, ельф — тридцять п'ятого. Усе це рівню не відповідало. Та головне було навіть не це.

— Он як. Шкода — як передумаєте, скажіть.

Сказав «шкода», а на обличчі було зовсім інше. Зепе з товаришами радісно дивилися вслід Ю з дівчатами, навіть коли тих уже не стало видно.

— Ще побачимося.

— Ті люди за нами не йдуть?

Схоже, Нінина неприязнь до авантюристів-чоловіків досі не минула.

— …Ті авантюристи були дивні.

Лена має рацію: загін зазвичай шукають у Гільдії авантюристів чи біля входу до лабіринту. Кликати до себе вже всередині — так не роблять.

— З ними краще бути обережними.

— Чому?

— У них, як у мене, гнилі очі. І кров'ю від них тхне надто сильно.

Коли я подивився їм в очі, то відчув: вони, як і я, десь поламані. Такі очі були у вітчима, коли він мене бив.

— Гей… ти що робиш?

Ніна притулилася чолом до мого чола й зазирнула мені в очі.

— У тебе очі зовсім не гнилі~ Чорні, круглі, гарні~

— …І пахне гарно, — потягнула носом Лена.

Вона обхопила мене зі спини й нюхала мій зад.

Я мовчки стукнув обох по головах.