Розділ 51 — Прибирання й трофеї, старий і старий

— У-у…

Ніна стояла переді мною навколішки й дивилася так, ніби от-от розплачеться.

— Ну? Що скажеш на своє виправдання?

Я вже зняв із мисливців на новачків спорядження й айтем-поучі, а тепер вичитував Ніну за те, що вона посеред бою заклякла.

— Але ж той дворф тобі руку…

— Байдуже. Хто посеред бою стоїть стовпом, той сам напрошується, щоб його вбили.

Лаяв я її, а сам тим часом заліковував їй рани Хілом.

Що собі думав той ельф — не знаю: вбити беззахисну Ніну він міг запросто, а натомість ранив здебільшого в руки й ноги.

— Пробач мені…

— Помреш — і вже нічого не виправиш…

— А…

Чи то з моїх слів, чи то з виразу обличчя Ніна зрозуміла, що я згадав бабусю Стеллу, і розплакалася.

Я чекав, поки вона заспокоїться, але Джозефові, видно, терпець урвався:

— Гей, а мені ти нічого не хочеш сказати? Ну? Ну ж бо?

Бісить ця його самовдоволена усмішечка.

— Ти схожий на горилу.

— Го… горилу? Що ще за горила?! Краще б «дякую» сказав — я ж вас урятував!

— Горила — це така звірюка. Схожа на тебе. І рятувати мене я не просив.

— Кх… н-ну, та горила, мабуть, звір що треба.

— Помовч уже. І взагалі, через тебе я не зміг забрати спорядження ельфа. Вибачайся давай!

— Що?! Ну ти й нахаба! А, до речі, посох ельфа ти собі забрав, а вбив його я!

Драконолюда й дворфа я обібрав до нитки, а от решта ельфового спорядження від удару Джозефа згоріла на попіл.

А мала ж захист і від магії, і від вогню! Нелюдська сила в того святого меча.

— Поміняймося. Ти, старий, щось казав про квест? Мабуть, тобі доручили винищити мисливців на новачків. Тоді забирай тіло драконолюда. Від ельфа лишився самий попіл — ним не доведеш, що ти його вбив.

— Хто тут старий?! Мені ще тільки тридцять чотири. Гаразд: тіло драконолюда й отой дворф — і по руках.

— Дворфа — ні. У мене до нього ще є питання.

Я глянув на Бора. Той уже спинив кров — огорнув «Бойовою технікою» рани там, де були руки й ноги.

— Ніно, бери Лену на спину, і йдіть зі старим уперед.

Ніна спершу вагалася, але Лені було зле, тож зрештою послухалася. А старий відтяв драконолюдові голову й поклав до айтем-поуча лише її.

— Гей, у мене до цього дворфа теж є справа, тож не вбивай його, — гукнув Джозеф.

Я пропустив це повз вуха й пішов до дворфа. А Джозеф подався з Ніною та Леною нагору й дорогою бідкався: «Отак мене ігнорувати — аж прикро~».

— Кх… швидше… поверни мені… руки й ноги… — ледве переводячи подих, прохрипів Бор.

— Спершу відповіси на мої питання. Чому ви весь час цілили в руки й ноги?

— Без рук… без ніг… і не ворухнеться… знущайся скільки хочеш… — крізь хрипкий смішок видушив Бор.

— Он як. То ви просто розпещені шмаркачі. Тепер розкажи про Безсмертних найманців…

Я розпитував далі, а тим часом відбирав у нього решту навичок.

※

Ніна з Джозефом піднялися на двадцять четвертий підземний поверх, а звідти каменем переміщення перенеслися на поверхню.

Коли камінь спрацював, Лена на мить прийшла до тями, та вже біля входу в лабіринт знову знепритомніла.

— Що ж, дівчинко, не пощастило вам сьогодні. Авантюристам таке ще не раз випаде, тож не бери близько до серця.

Джозеф уже потягнувся помацати Ніну за груди, але…

— То ви, пане Джозефе, один із «Семи мечів»? Це ж так в Імперії Дерім звуть найкращих воїнів, правда?

— Що, дівчинко, закохалася?

— От і чудово~ Добре, що ви з Імперії Дерім, пане Джозефе. Якби ви були зі Священної держави Джадарк, довелося б вас…

— Га? Дівчинко, що ти… сказала?

Джозеф не розчув і хотів перепитати, але, побачивши Нінину широку усмішку, вирішив, що йому просто почулося.

— Хазяїне-е, щось сталося?

Це гукнув старий зачарувальник, що біля входу до Лабіринту Горго накладав на авантюристів посилення.

— Ага. Ти ж чув про полювання на новачків?

— Аякже, чув! Кажуть, останнім часом і тут, у Лабіринті Горго, загинуло кілька авантюристів. А повернулися тільки дівчата… невже хлопчина…

— З малим теж усе гаразд. Просто цього разу пощастило.

— Усе гаразд, кажете? От і добре, от і добре. — Зачарувальник улесливо примружився. — Ваша правда: якби ви, хазяїне, випадково там не опинилися, могла б статися біда.

Джозеф, усміхаючись, рушив до зачарувальника.

— Випадково? Ну-ну. Випадково чийсь призваний звір приніс до Гільдії авантюристів листа з відомостями про мисливців на новачків. А щойно дівчата пішли в лабіринт, той самий звір, ніби за розкладом, з'явився з новим. Оце так випадковість, еге ж?

Джозеф підступав дедалі ближче, а зачарувальник відповідав так само спокійно, як завжди.

— Хазяїне, ви це до чого?

— Хто ти, звідки взявся і на яку державу працюєш?

— Та я ж просто колишній авантюрист, і то нікудишній, — солодко всміхнувся зачарувальник.

— Магією зачарування ти торгуєш лише кілька місяців, так? Як тебе звуть? Серед авантюристів, зареєстрованих у Камі, тебе точно нема.

Наступної миті Джозеф рубонув мечем навідліг — хотів спинити клинок біля самої шиї зачарувальника, але…

— Хазяїне-е, ви чого це раптом?

Бар'єр зачарувальника втримав удар — хай і не на повну силу. Ніна здивувалася, але з Леною на спині відступила подалі.

— Ану кажи, хто ти такий насправді?

— Мене просто попросили.

— Хто?

— Не скажу, — хитро посміхнувся той.

— Ох і підозрілий ти, старий.

— Мені, між іншим, ще тільки тридцять три.

— Гм, тоді вибач. Зовсім ще молодий.

Джозеф жартував, а сам пробував підступити ближче, але зачарувальник щоразу спритно відходив.

— Хазяїне, змилуйтеся. Я не такий дурень, щоб битися з одним із «Семи мечів»… А, перепрошую, ви ж, здається, вже колишній?

— Вільна держава Гамельн? Республіка Сетт… Чи, може, Джадарк?

Щойно прозвучало «Джадарк», від Ніни повіяло такою жагою вбивства, що Джозеф мимоволі озирнувся на неї. А коли знову глянув на зачарувальника, того вже й слід простиг — закликав птаха-монстра й утік небом.

※

— Усе… що знав… я розповів… швидше… вилікуй…

— Отже, загін найманців із напівлюдей.

Безсмертних найманців заснували напівлюди, щоб давати відсіч людям, які їх цькують.

Верховодить ними драконолюдка Мерітт. Б'ється вона голими руками — звідси й прізвисько Голіруч.

Бійців у загоні близько тисячі. Найсильніші мають номери, і перша десятка не поступається силою авантюристам високого рангу.

Розкладаючи почуте по поличках, Ю зібрав докупи відтяті Борові руки й ноги — і спалив їх Фаєрболом.

— А-а-а?! Що ти робиш?! Мої руки! Мої ноги-и!!

— Не верещи. Це експеримент.

Бор і далі репетував, а Ю наклав на нього Хіл і загоїв рани. Вважається, що біла магія не загоює старих шрамів і не відновлює втрачених частин тіла — таке під силу лише тим, хто володіє священною магією високого рангу.

Але Ю підозрював, що вся річ у самих цілителях: може, вони просто не вважають ні старий шрам, ні відтяту руку раною — тому біла магія й не діє?

Він знову наклав Хіл на те місце, де ще недавно була Борова права рука, і цього разу влив стільки мани, скільки звичайному Хілові й не снилося.

— Що ти… ще… задумав… Віддай… мої руки… ноги…

Невдовзі з Борового правого плеча почала рости рука.

— Що?! Ц-це ж… моя рука!!

Коли рука відросла до ліктя, Ю перервав заклинання.

Бор ще не встиг збагнути, чому лікування обірвалося на півдорозі, а Ю вже підвівся, назбирав каміння й відійшов метрів на десять.

— Експеримент удався. А тепер поквитаємося за Лену. Я й ельфові хотів відплатити, але його вбив Джозеф, ще й спалив дотла — тут навіть Магія мертвих не допоможе.

— Щ-що ти верзе… а-а!

Ю кинув камінь — і той вгризся Борові в праву частину грудей. Кидок був такий сильний, що легко пробив і «Бойову техніку», якою огорнувся Бор, і загартовані м'язи під нею.

— Я навмисно лишив тобі «Бойову техніку». Тож огортайся як слід. Колись, ще на початку, я частенько бив гоблінів камінням. Ну як? Непогано б'є, га?

Ю кидав камінь за каменем. Силу його рук множили «Могутня сила», «Потужна рука», «Посилення фізичних здібностей», «Метання» й «Бойова техніка», тож Борів захист був як мертвому припарка: дірок у тілі ставало дедалі більше.

Аж тут на запах крові збіглися бенантоси.

— Гх… пе… рестань… не… треба…

— Бенантоси смирні, поки їх не зачепиш. А от коли їдять — схоже, зовсім інші.

Зграя обсіла Бора: довгі язики залазили в рани й ніби висмоктували з нього кров і м'ясо.

— А-а-а-а-а-а-а! Боляче, боляче, рятуйте!!

— Авантюристи, яких ви замордували, мабуть, теж кликали на поміч.

Ю подивився, як бенантоси доїдають Бора, і пішов геть.