Розділ 53 — Володар Ками

Правив Камою граф Мусс Гоффа Баф — вельможа з вищої знаті.

Мав він, щоправда, одну клопітну пристрасть.

— Ха-а-а~ Нудно-о-о-о…

Мусс сьорбав чай. На столі перед ним височіли гори паперів.

— Пане, не кажіть такого. Беріться краще до роботи.

Лагідний на вигляд старий у вбранні дворецького тихо йому дорікнув.

— Діду, воно-то так, але цікавих авантюристів останнім часом не видно. Нудно, нудно~ Аж не відчуваю, що живу!

Мусс змахнув зі столу папери й уткнувся в нього обличчям. Нунг, якому було не звикати, заходився збирати розсипані по підлозі аркуші.

— Кажуть, у клані «Червоний метеор» є такий собі Джем — «щось там меч», чи як його, — молодий, але здібний.

— «Меч вибухового полум'я» Шам, ти хотів сказати. Та це ж тепличний аристократик, а не авантюрист… Рівень набив під охороною сильніших — що тут цікавого? Анітрохи не вабить.

— Ох і суворі ви, — м'яко засміявся Нунг. — А як вам авантюрист рангу E, що вбив гобліна-короля?

— Рангу E — і вбив гобліна-короля? Уперше чую.

— Схоже, ваш улюбленець пан Джозеф і Гільдія авантюристів це приховали — я й сам дізнався лише нещодавно.

Мусс різко підвів голову — від недавньої млявості не лишилося й сліду, очі аж загорілися.

— Джозеф приховав?! І як узагалі авантюрист рангу E міг убити гобліна-короля? Ім'я? Стать? Вік? Звідки? Клас? Рівень? Навички? Спорядження? Клан? Статус?

Мусс засипав його питаннями, а Нунг спокійно відповідав.

— Кажуть, цей авантюрист володіє «Експлоужном» — заклинанням четвертого рівня. Там, де вбили гобліна-короля, лишилося кілька вирв, тож, певно, це його робота. Звати його Ю Сато, років десять-тринадцять. Нещодавно прийшов із глухого гірського села Рессел і зареєструвався в Гільдії авантюристів Ками. Перший клас — Маг-воїн, другий — Зачарувальник. Рівень, навички й статус невідомі. Спорядження в нього, хоч він і рангу E, — усе з обсидіанового заліза. І останнє: до жодного клану не належить.

— О… оце так… Уперше за довгий час у мене аж слинка потекла!! Десять-тринадцять років? І таке хлопча вбило гобліна-короля! А що не в клані — то ще краще!! Неодмінно хочу його до своєї колекції! …Стривай, а чому навички й статус невідомі? Ти не послав нікого з «Аналізом»?

— Це непросто. Він узагалі не користується карткою авантюриста, а від «Аналізу» його захищає Кулон Шісхи. Звісно, хтось, у кого ця навичка четвертого рівня чи вище, пробився б, але краще не ризикувати: ми вже пробували до нього підібратися — він помічав кожну спробу.

— Ого, раз уже ти, діду, таке кажеш… Не користується карткою — отже, знає її таємницю. Якщо він такий здібний, зрозуміло, чому гільдія ховає його від мене.

Клопітна пристрасть Мусса — прибирати до рук кожну здібну людину. У Камі понад двісті тисяч мешканців, а якщо рахувати втікачів від закону, що осіли тут нелегально, волоцюг і напівлюдей, які не платять податків, — то й більше. А вояків, які мали б стерегти порядок, — лише якась сотня. Щоб захистити місто від злочинців і монстрів, людей катастрофічно бракувало. Причин тому було чимало, але головна — Мусса цікавили тільки здібні люди. Натомість він щедро жертвував Гільдії авантюристів і навіть давав їм пільги, щоб у місто з'їжджалися найвправніші. Тож авантюристів у Камі не менше, ніж у столиці, і порядок сяк-так тримався завдяки їм: злочинців і монстрів винищували за квестами.

— Радий, що він вас зацікавив. До речі, пане, мені доповідають, що цей Ю Сато якраз зараз б'ється з паном Джозефом.

— Що-о-о-о-о?! Чому? За що вони б'ються? Страшенно цікаво! А! То ось чого ти весь час шкіришся — сам слухаєш через магічне знаряддя, що там переказують твої люди! Ану, дай, дай і мені!

— Не можна. Графові не личить підслуховувати. Доповім вам згодом.

— Та що ж це таке-е… Не… несправедливо.

Нунг не зважав на засмученого Мусса: він слухав доповідь своїх людей і не вірив власним вухам. Ю Сато бився з Джозефом у ближньому бою. З самим Джозефом! Через «Експлоужн» Нунг мав хлопця за мага-воїна, що б'є здалеку. Але, судячи з наляканого голосу підлеглого, Ю Сато однаково небезпечний і на відстані, і зблизька.

※

— Срана горила!

— Лестощами нічого не доб'єшся, ясно? Може, вже час пригорнутися до надійного старшого брата?

Я вже давно бив на повну, а змусити Джозефа битися всерйоз так і не міг. Відбивався він, схоже, не жартома, але тільки «Технікою меча» — ні «Техніки святого меча», ні «Темного меча».

А головне — його козир не меч, а спис: я ж бачив його статус — «Володіння списом» там одинадцятого рівня, а «Фехтування» лише восьмого.

Чим вищий рівень, тим важче навичка росте, тож між ними — прірва.

А втім, уже якийсь час Джозеф бив із нелюдською силою. Жодних прийомів — а що не удар, то ніби критичний. Такого везіння не буває… Везіння? Удача в Джозефа — сто… Невже…

— Ти що, можеш бити критичними ударами, коли захочеш?

— Ха-ха-ха-ха! Нарешті допетрав? Хто, як я, досяг такого рівня — той і критичні удари б'є, коли захоче, ясно? Тільки не закохайся.

— Фу, гидко… Не зазнавайся.

— Гидко?! Оце так образив! Та надійнішого за мене немає!

Старий уже, а в очах сльози — сором та й годі.

— Ага. Зазвичай ти страшенний збоченець, але в скруті приходиш на поміч. Для малих — мабуть, ідеальний батько. Тільки мені такий не потрібен.

Гм, з Джозефом щось не те: він увесь розкрився. Якась пастка? Та й обличчя в нього не блазенське, як завжди, а якесь… справжнє.

— О-о… а скажи-но ще раз.

— Га? Ти що верзеш?

Ця зміна в Джозефі збила мене з пантелику. Запал пропав, тож я пішов додому, а Джозеф так і лишився стояти. Може, з'їв щось не те.

Вдома до мене підбігла Ніна.

— З поверненням~

— Як Лена?

— Н-ну, все гаразд. Сьогодні втомилася, тож лягла спати раніше~

Ніна чомусь трималася ніяково, і це мене насторожило, але я взявся готувати вечерю. Сил на щось складне не лишилося, тож я обійшовся хлібом, рагу із запасів і простим салатом.

Уперше за довгий час ми вечеряли вдвох із Ніною — без Лени було якось тихо.

Потім я нагрів купіль. Хоча який там «нагрів»: просто поєднав магію вогню й води — і налив у ванну одразу теплої.

Я саме роздягався, аж тут зайшла Ніна.

— Що таке?

— Купатися йду~

— …Як закінчиш — поклич.

— Не розумію, про що ти, Ю.

Це я тебе не розумію.

— З тобою вода через край виливається. Тому й не хочу.

— Та ні-і. Вони ж спливають, тож нічого не виливається!

І вона підхопила груди обома руками. Та я ж мав на увазі зовсім не їх, а те, що вдвох нам тісно, от вода й виливається. Ну та нехай.

Я здався й купався разом із нею — от тільки хай би вона у ванні до мене не притискалася.

Ніна, видно, натішилася спільною купіллю: тільки-но ми вийшли, сказала, що йде спати, і подалася до себе. Мабуть, теж утомилася.

— Ви чого тут?

Зайшов до себе — а в моєму ліжку Ніна й Лена. Чи личить дівчатам їхнього віку спати отак, як убиті, та ще й пускати слину?

Я розклав на столі здобуті за день шлунки бенантосів, розкроїв їх на поясну сумку, наплічну торбу й наплічник і взявся майструвати.

Але навіть я сьогодні вимотався, тож трохи попрацював і ліг спати.