Розділ 54 — Торг із работорговцем Ч-1

Прокидаюся я завжди ще до світанку.

Ніна спала, обхопивши мене, мов подушку. Я вивільнився з її обіймів, переніс ближче до неї Лену, що згорнулася клубочком у кутку, і накрив обох шматком полотна.

(Треба буде якось уполювати вівцю мокко чи водоплавного птаха Удона й зробити ковдру.)

Я підійшов до столу, де лежали розкроєні вчора шлунки. На айтем-поуч шостого класу — такий, як я колись купив, — треба полотняну торбинку, шлунок бенантоса й «Алхімію» третього рівня. Але шлунків у мене сила-силенна, тож торбинку я зробив не з полотна, а зі шлунка, до «Алхімії» додав «Магію простору-часу», а заразом спробував влити більше мани.

Айтем-поуч (4-й клас): вміщує до 500 кілограмів; речі всередині не псуються

Сам зробив — а все одно дивуюся: дуже зручний вийшов айтем-поуч. Для п'ятого класу потрібні міцна полотняна торбинка, якісний шлунок бенантоса й «Алхімія» п'ятого рівня, а в мене вийшло навіть краще. Цікаво, це тому, що все зі шлунка, чи завдяки «Магії простору-часу» й більшій мані?

Якісних шлунків небагато, тож прибережу їх, доки обидві навички не піднімуться вище.

Ще я хотів зробити два айтем-поучі — поясну сумку для Ніни й наплічну торбу для Лени, — але забув про металеві застібки.

Замовлю, мабуть, у дядька-коваля.

Трохи посидівши над шиттям, я взявся готувати сніданок.

Поки смажився хліб, я кинув на сковорідку яйця з беконом. Невдовзі кімнатою поплив запах підсмаженого хліба, і на нього, протираючи очі, вийшли Ніна з Леною.

— Доброго ра-анку~

— …бро… ранку.

Обидві ще не продерли очей, тож я відправив їх умитися, а тим часом поставив на стіл хліб і яєчню з беконом.

Щойно я розлив по тарілках підігрітий кукурудзяний суп-пюре, дівчата повернулися.

— Ух ти~ Сьогодні знову смакота~

— …Гарно пахне.

Ніна намастила щойно підсмажений хліб полуничним джемом і вгризлася. Солодкий джем і гарячий хліб — що й казати, ідеальне поєднання.

Лена спершу вдихала запах супу, а тоді набирала ложку, дмухала й сьорбала.

Обидві їли мовчки. Зазвичай вони галасують навіть зранку, але вчора толком не повечеряли й від утоми одразу поснули — тож тепер були голодні як вовки.

— Ну що ж, Лено. Ти мені нічого не хочеш сказати?

Лена, що відпочивала після сніданку, здригнулася й відвела очі.

— …Я нічого не приховую.

— Твій другий клас — Відьма.

Ніна розгублено переводила погляд з мене на Лену й назад.

— …Бо так треба.

Я якийсь час дивився на Лену — цього разу вона очей не відвела. Отже, причина в неї дуже вагома.

Я поклав на стіл айтем-поуч.

— …Що це?

— Гроші, які ми забрали в учорашніх мисливців. Спорядження й інші речі поділимо, коли продамо.

Лена виклала гроші з айтем-поуча на стіл. Платинові монети, імперські золоті, золоті, срібні… Разом — вісімнадцять мільйонів сімсот тисяч мадок.

Вступний внесок до магічної школи, про яку мріяла Лена, — сто золотих, тобто десять мільйонів, тож навіть після нього грошей лишалося більш ніж досить.

А вона повільно склала їх назад до айтем-поуча й простягла мені.

— …Не треба.

— Що ти верзеш? На магічну школу потрібні гроші. Вступай, ставай Мудрецем і йди в придворні маги до столиці. А заразом і з нашого дому забирайся.

Ніна забідкалася, та Лена ж від початку хотіла назбирати на вступ до магічної школи. Гроші є — отже, їхати до столиці вчитися, інакше й бути не може.

— …До магічної школи я не вступатиму. Тож і з дому не піду. Нізащо.

Я так і завмер із роззявленим ротом. Що це вона таке каже? Та ще й з таким переможним виглядом. Я нічого не розумів, а Ніна, киваючи «ага, ага», обійняла Лену.

Сперечатися далі — марнувати час, тож я розклав на столі спорядження. Ніні — «Браслет огра», «Сережку феї», «Драконячий браслет», Лені — «Посох Мірда», «Намисто Гордоби», «Перстень кам'яного дракона».

— Поки що беріть. Решту спорядження або продам дядькові, або попрошу переплавити й перекувати на нове.

— Усе нам та нам, а тобі?

— Я візьму Перстень Мірадж. А свій Кулон Шісхи віддам Ніні.

Ніна була невдоволена таким нерівним поділом, але я вирішив так, щоб вирівняти наші сили. А ще дядько може переплавити мітрилові лати на кинджал, а з нитки сталевого павука й мітрилового пороху зробити мантію.

Лені новий посох, схоже, сподобався — вона з нього очей не зводила. Другий клас дав їй нові навички, та й статус значно зріс.

— Поки не обзаведемося новим спорядженням, на полювання не ходимо. Тож кожен займається чим хоче.

※

Коли я прийшов до Гільдії авантюристів, до Колетт стояла черга з кількох людей. Я став за ними й чекав, аж тут сусідня реєстраторка прибрала табличку «Перерва» й покликала: «Прошу сюди». Авантюрист, що стояв другим, хотів був піти до неї, але здригнувся, завмер і повернувся в чергу до Колетт.

Не знаю, що сталося, але він аж зблід… А реєстраторка з широкою усмішкою поманила мене рукою.

— А-а-а-а-а~!

Колетт чомусь заголосила — невже в неї аж стільки роботи?

— Ласкаво просимо, Ю. Чим можу допомогти?

— Прийміть, будь ласка, матеріали.

— Звісно. Тоді давайте вашу картку авантюриста.

Оцінюючи матеріали, реєстраторка ніби щось згадала:

— До речі, Ю, вітаю з підвищенням до рангу D.

Ранг D? Як це?

— Ви ж знищили мисливців на новачків.

Он воно що: виявляється, гільдія призначила за мисливців на новачків нагороду.

— Через них загинуло чимало авантюристів — і новачків, і бувалих, тож ваша заслуга, Ю, неоціненна. Ось плата за матеріали й нагорода.

Крім звичайних грошей за матеріали, мені вручили тридцять золотих — мою частку. Решту, сказали, віддадуть Ніні й Лені.

— Дякую. А це вам — якщо хочете, пригостіться разом із пані Колетт.

Я дав їй чипси, що минулого разу всім сподобалися, і шматочки хліба, обсмажені в олії й политі цукром і медом.

— Ой-ой! Дякую! Неодмінно з'їмо всі разом.

Реєстраторка аж засяяла, а її колеги так і свердлили мене поглядами. Колетт зі сльозами на очах обслуговувала авантюриста й скиглила: «Це ж моє-е~».

Коли я відійшов від стійки, позаду почулося «Що-о-о?!», а тоді галас: «І мені!», «Віддай!» — але обертатися я не став.

У гільдії за столом обідав Раріт, і я підсів до нього.

— Якщо в твоєму кинджалі ще нема навички — у мене нещодавно з'явився знайомий алхімік. Попросити його?

Звісно, ніякого знайомого алхіміка в мене нема, але Раріт мені багато допомагав, тож чому б не додати навичку його кинджалу.

— Справді?!

Раріт зрадів так, що аж бризнув на мене крихтами хліба, і віддав мені дамаський кинджал разом із магічним самоцвітом.

Він довго вагався між «Поглинанням HP» і «Поглинанням MP», але зрештою спинився на першому.

— Отак легко віддаєш свою зброю? А якщо я з нею втечу?

— Я вірю своїм очам і своїй навичці, — самовдоволено засміявся Раріт.

Навичці? А, «Мішок відплати». Унікальна навичка: чим більше робиш добра, тим більше щастя тобі повертається.

— Тільки за три дні я йду в лабіринт — встигнеш?

— Гаразд. Післязавтра о цій порі принесу.

Через два дні я заскочив до гільдії у справах і віддав Рарітові дамаський кинджал уже з навичкою.

Раріт схопив його й одразу вибіг перевіряти.

А я вийшов із гільдії й пішов головною вулицею. Звідусіль, як завжди, долинали знайомі вигуки.

— Хлопче-е, я вовколюд! За силу ручаюся! Робитиму що завгодно — купи мене!!

— Та нащо тобі той напівлюд — купи мене! Я тобі так догоджатиму!

Раби навперебій себе нахвалюють. Ціни, як і годиться для товару просто з вулиці, низькі. Найдешевше — одна золота монета: людину продають за сто тисяч мадок.

Я пройшов повз, не слухаючи.

— …

З клітки на мене одним оком дивилася дівчина — дарк-ельфійка. Наші погляди зустрілися.

Око, як і раніше, без життя. Одяг — лахміття, а зблизька було видно, що шрами в неї не лише на лівому оці й шиї, а й від ключиці до лівої груді.

— Навіщо ти живеш?

Я заговорив до неї вперше.

Її вуха ворухнулися — отже, чує.

— Волі до життя в тебе немає — то навіщо живеш?

— …а… у…

— Чи ти, бува, наївно чекаєш, що прийде якийсь добряк і тебе врятує?

В її оці щось ожило. Гнів.

— Одразу скажу: ніхто тебе не купить. Не мине й року, як тебе за безцінь спихнуть у ще гірше місце. Не знаю, як ти сюди потрапила, але батьки твої — покидьки.

— …х-х… а-а…

Мене дратував сам її вигляд. Таким, як ми, скільки не чекай, щастя само не прийде.

Дівчина, що досі сиділа на підлозі клітки, тепер тягнулася до мене крізь ґрати, ніби хотіла вчепитися.

— Ха-ха, то ти таки вмієш сердитися. Старий, я купую цю рабиню.

— Ви мене помітили? Іншого я від вас і не чекав.

Дід, що стояв у мене за спиною, анітрохи не здивувався.

А дарк-ельфійка так і заклякла від несподіванки.

Він провів мене до вітальні, лишив чекати й невдовзі повернувся. Слідом за ним увійшли люди й напівлюди — схоже, охоронці.

— Скільки коштує ця рабиня?

— …П'ятсот.

— Га?

— Кажу ж — п'ятсот золотих.

Найдорожчий раб із тих, що сиділи вздовж дороги, коштував п'ять золотих.

Я вп'явся в діда поглядом.