Розділ 55 — Торг із работорговцем Ч-2

«П'ятсот золотих», — заявив дід-работорговець.

Двоє охоронців за його спиною стояли з кам'яними обличчями. Сам дід усміхався, але очі в нього не сміялися.

Я свердлив його поглядом, а заразом перевірив статус: серед навичок — «Рахунок» четвертого рівня, «Мистецтво обману» й «Мистецтво переговорів» третього, «Оцінювання» шостого, «Аналіз» четвертого, а ще унікальна — «Око оцінювача».

— Розумію ваш подив. Але цій рабині тринадцять, вона, звісно, незаймана, та ще й дарк-ельфійка. На аукціоні рабів за такий товар і п'ятсот золотих — це, вважайте, дешево. Ви ж, певно, знаєте: у дарк-ельфів висока Магія, живуть вони довго, тож рабинь для втіх із їхнього роду розхоплюють миттю.

— А шрами на обличчі й горлі?

— Шрами можна вивести, якщо попросити когось, хто володіє священною магією, — поблажливо всміхнувся Маго.

— А ти кумедний.

— Для авантюриста рангу D, Ю, сума цілком посильна.

Ранг D я отримав лише два дні тому. Он як: і в цьому світі головна зброя купця — відомості.

— О, будь-хто інший на вашому місці здивувався б… Що ж, тоді не п'ятсот, а сто тринадцять золотих — як вам? Звісно, якщо на цьому й зупинитися, для нас це великий збиток, тож нарахуємо відсотки: десяту частину на місяць, згода? Кажуть, авантюрист рангу D заробляє в середньому п'ятнадцять-двадцять золотих щомісяця. Вам це цілком по кишені.

Десята частина на місяць? Якщо платити самі відсотки, за рік набіжить десь сто тридцять п'ять золотих — понад сто двадцять відсотків річних. Ну й апетити. І суму взяв некруглу, щоб заплутати? У цьому світі навіть простий рахунок уміють не всі. Та й чи справді звичайний авантюрист рангу D заробляє п'ятнадцять-двадцять золотих? Відняти заїжджий двір, припаси, догляд за спорядженням — лишиться хіба п'ять-десять.

Тобто дід збирається вічно тягнути з мене проценти.

— Ну ти й нахаба, старий.

— Ах ти ж!

Охоронець-звіролюд схопився за руків'я, але другий його зупинив. Дарк-ельфійка аж зблідла від напруги.

— Що ви маєте на увазі? — Маго й далі всміхався.

— Ти брешеш від першого до останнього слова. Вона — і варта п'ятсот золотих? Якби так, ти тримав би її не на вулиці, а всередині, разом із дорогими рабами.

— На жаль, внутрішні кімнати переповнені…

Дід почав виправдовуватися, але я його перебив.

— Шрами, кажеш, можна вивести священною магією? То чому ж не вивів? Сказати? Бо за таке лікування правлять дорогі пожертви — нізащо не окупиться. Подивися на цю дарк-ельфійку. Годуєш абияк, а через шрами вона й говорити до ладу не може. Та й з одним оком хтозна, як у неї з відчуттям відстані. Кажеш, її цінність — висока Магія, а яка з неї користь, якщо вона не може чарувати?

— Ц-це…

На дідовому чолі виступив піт. Тепер уже обидва охоронці схопилися за руків'я.

— Ти не вмієш поводитися з рабами. Ти справді работорговець?

— Кх-х… ви трохи забагато собі дозволяєте…

Охоронці от-от кинулися б на мене, а я, не звертаючи на них уваги, дивився на інші двері — не ті, крізь які ми ввійшли.

— Покличеш охорону?

Від цих слів зблід уже сам дід.

— Зачек… зачекайте! А ви що робите?! Руки геть від зброї!!

Охоронці поспіхом прибрали руки від зброї й перепросили діда.

— Даруйте моїм людям.

— Вам усім пощастило.

— П-пощастило?

— Ще трохи — і всі б ви тут полягли. Пощастило, що живі.

Усі остовпіло дивилися на мене.

— Ох і жартівник ви, Ю, — силувано засміявся Маго. — То за скільки ж…

Я кинув на стіл одну кам'яну монету.

— Одна кам'яна монета? Т-та не може бути.

— Зараз вона стільки й варта, хіба ні?

— А-але ж це для нас величезний збиток.

— Хай вона сама й платить. П'ятсот золотих і десять відсотків на місяць.

— Що?! Ю… ця рабиня нізащо не сплатить таких грошей.

— Раз вона варта п'ятсот золотих — сплатить.

— Тоді, якщо не сплатить, поручителем будете ви, Ю. Згода?

Дід, схоже, трохи оговтався: торгувався він знову з професійною усмішкою.

— Згоден. Але якщо вона сама все сплатить — я заберу твої очі.

— Мої очі?.. І навіщо вони вам?

— Хіба не ясно? Пересаджу їх тій дарк-ельфійці. Очі в тебе, схоже, зручні.

У кімнаті запала тиша. Усміхався тепер лише я.

— …Зрозуміло. Продам за одну кам'яну монету. Умови: ця дарк-ельфійка сплачує п'ятсот золотих і десять відсотків на місяць, а якщо не сплатить — ви повертаєте її нам, знову як рабиню. Але повірте — ви неодмінно пошкодуєте.

Дід цідив слова так, ніби розжував щось гірке.

— Шкода, очі ж такі зручні. Хай там як, угоду укладено. Скупайте ту дарк-ельфійку й одягніть у щось пристойніше.

Охоронці дивилися на мене з люттю, але дід звелів робити, як я кажу, і вони неохоче вивели дівчину.

— Старий, ти щойно сказав, що я пошкодую. А ти, навпаки, ще мені дякуватимеш, ось побачиш.

Я дістав з айтем-поуча три флакони зілля й поставив на стіл.

— Дякуватиму? Дурниці, такого не… це що, зілля?

Дід підозріливо роздивлявся флакони — і раптом очі в нього полізли на лоба. Схоже, помітив різницю.

— Ну що ж, а тепер — головне.