Розділ 57 — Обід із дарк-ельфійкою

Ще вчора дарк-ельфійка Маріфа Нагуц чекала тільки смерті.

Уже самі шрами на тілі різко збивають ціну рабині, а в неї ще й шрам на горлі — через нього вона не могла говорити. Хоч дарк-ельфійки й у ціні, їй прямо казали, що такий товар ніхто не візьме.

А рабинею вона стала так. Жила собі тихо в глибині лісу, аж раптом налетіла величезна зграя монстрів. Маріфа ледве втекла живою — і потрапила просто до рук людських мисливців на рабів.

Тоді ж вона втратила око, а горло й спину їй тяжко поранили. Пощастило їй хіба в одному: серед мисливців знайшовся хтось, хто володів білою магією, — інакше вона давно сплила б кров'ю.

А в будинку работоргівлі вона дізналася, що й нижче дна буває дно. Нема дурних доглядати раба, якого не продаси. Цінних рабів годують тричі на день, декому навіть дають окрему кімнату, а нікчемних — раз на день, та й то каламутною юшкою з розвареними обрізками овочів і однією булкою, схожою на недоїдки.

— Чого дивишся?

Маріфа поспіхом відвела очі, але вуха, які вже давно смикалися, видавали, що вся її увага — на Ю.

З вітальні вийшов Маго, а з ним троє — вже не ті охоронці, що спершу стояли в нього за спиною.

— Перепрошую, що змусив чекати, — привітно всміхнувся Маго.

— Наговорилися?

Маго й бровою не повів, хоча самого кинуло в холодний піт. Чуття било на сполох: з цим хлопцем не можна ні розслаблятися, ні показувати бодай найменшої слабкості.

— Про що це ви? Що ж, не гаймо часу — укладімо рабський договір.

Купленому рабові надягають нашийник із магічним самоцвітом, а в самоцвіті — магія контракту: досить влити в нього ману, і будь-хто зможе укласти рабський договір.

— Рабський договір… Та можна й без нього.

— Не кажіть дурниць. Де це бачено — купити раба й не укласти договору? Послухайте, раби здебільшого покидьки: одні так і шукають нагоди втекти, інші — вбити господаря, ще інші — вкрасти гроші й коштовності. Для того договір і потрібен — щоб такі не бунтували й не тікали.

— А сам наче й радий.

— Он як, по обличчю видно? — лагідно засміявся Маго. — Ви ж розумієте: якщо ваша рабиня, Ю, раптом утече, то п'ятсот золотих…

— П'ятсот золотих заплачу. Якщо втече — значить, більшого вона й не варта.

Маго був певен: Маріфа нізащо не сплатить своєї ціни й повернеться до будинку работоргівлі, а йому з того — ні мідяка. Куди краще, якби вона втекла або померла: тоді решту грошей можна стягнути з Ю.

— Але рабам не можна ходити містом без нашийника, тож ми надягнемо його й вправимо скляну кульку, схожу на самоцвіт. А як ви назвете рабиню?

— Назву? Ім'я в неї вже є.

— То у вас і «Аналіз» є, — схвально гмикнув Маго. — Так, цю рабиню звуть Маріфа Нагуц.

Ю вийшов із будинку работоргівлі, дивуючись, який дід кмітливий.

Він ішов головною вулицею, а за ним, хитаючись, плелася Маріфа: у клітці вона не їла як слід і майже не рухалася, тож геть ослабла.

— М?..

Ю раптом зупинився, і Маріфа ткнулася йому в спину.

— Гаразд, поїмо. Тут недалеко заїжджий двір «Флюгер». Там годують і тих, хто не ночує, і готують смачно. Є там одна дивачка, але ти не зважай.

На слово «поїмо» живіт Маріфи відповів тихим бурчанням. Вона почервоніла й похнюпилася, але все-таки понадіялася: а раптом і їй щось перепаде?

У «Флюгері», хоч і не в обідню пору, було зайнято десь дві третини столів.

— Ласкаво просимо! Ночувати чи поїсти?

Це дзвінко привіталася Мелісса — окраса «Флюгера».

— О, та це ж ти… А хто це за тобою? Ага-а… Ясно, ясно.

Мелісса щось собі навигадувала й шкірилася на всі зуби, але Ю не звернув на це уваги й сів за стіл.

— Поїсти, так? А дівчинка?

— А що з нею?

Зазвичай раб не сидить за одним столом із господарем — стоїть поруч або чекає надворі. Але Ю про це й гадки не мав і збирався їсти разом із нею.

З його відповіді Мелісса зрозуміла, що рабиня їстиме з ним, і аж повеселішала.

— Є щось, чого ти не їси?

Маріфа щосили замотала головою. Вона й на недоїдки не сподівалася, а тут її ще й нагодують — аж тремтіла від хвилювання.

— А що сьогодні радите?

— Сьогодні радимо запеченого з травами птаха-бігуна й фірмову рисову запіканку «Флюгера»! — весело випалила Мелісса.

— Тоді того, що радите, — на двох.

— Уже несу!

Мелісса підстрибом побігла на кухню. Маріфа вже давно совалася на лаві й не знаходила собі місця.

Воно й не дивно: їдальню сповнював смачний запах.

Двоє за сусіднім столом, схожі на авантюристів чи найманців, помітили на дівчині рабський нашийник і відверто скривилися.

Невдовзі Мелісса принесла їжу й поставила так завзято, що тарілки аж підскочили.

— Прошу-у! Сьогодні птах-бігун особливо вдався — смакота!

І справді: від птаха здіймалася пара й неймовірно пахло травами та підсмаженою шкіркою.

— Гей-гей, відколи це сюди пускають рабів?!

— Атож. Тільки апетит псують.

Ті двоє говорили навмисно голосно, на всю їдальню. Ю глянув на Маріфу — та від образи й сорому похнюпилася.

— Тут рабам не можна сидіти за столом?

Мелісса з кам'яним обличчям дивилася на тих двох.

— А якщо скажу, що не можна?

— Заплачу й піду.

Не звелів рабині постояти, не вигнав її надвір — просто заплатить і піде. Від такої відповіді в Мелісси вирвався смішок.

— У цьому заїжджому дворі, — Мелісса недобре примружилася, — хоч аристократ, хоч раб — усі їдять те саме й за тими самими столами! Кому не до вподоби — платити не треба, забирайтеся.

Їдальня затихла. Зазвичай привітна й весела Мелісса сказала це так холодно, що ті двоє аж заметушилися.

— М-Меліссо, ну ти що.

— Ми не це мали на увазі.

— Ой, та годі вам, годі. На сьогодні — ідіть охолоньте, а тоді вже приходьте.

Під поглядами з усіх боків ті двоє мало не бігом забралися геть — і притихла зала вибухнула оплесками.

— Отак їх! Меліссо, ти найкраща!

— Оце наша Мелісса! Окраса «Флюгера»!!

— Меліссо, виходь за мене!

Мелісса, розкланюючись на всі боки — «дякую, дякую», — повернулася до столу.

— Ну, їжте, не соромтеся.

— Дякую. Як добре, що я вибрав цей заклад.

— То, може, й полюбиш?

— Мабуть. Та я вже люблю.

— Ой… я, я… а, мені ж на кухню треба.

Ю мав на увазі заклад, Мелісса почула зовсім інше. Вона кинулася на кухню й дорогою ще й упала.

А Маріфа, яка досі сиділа похнюплена, тепер дивилася на Ю.

— Чого сидиш? Їж, поки не вихололо.

— У-у…

Маріфа їла крізь сльози. Від пари з гарячої запіканки в неї аж потекло з носа. А Ю, трохи збентежений — невже аж так смачно, що вона плаче? — і собі взявся до їжі.