Розділ 59 — Виховання Маріфи Ч-1

Тюк! — стріла встромилася в дерево. У мішені стирчало ще кілька, але куди більше валялося на землі.

Сагайдак спорожнів, і Маріфа важко дихала.

Купивши луки, Ю з Маріфою подалися до Великого лісу: він хотів подивитися, як вона стріляє. Сили в худющої, недогодованої дівчини не було — тут нічого не вдієш. Але чому вона так погано влучає, хоч і має «Стрільбу з лука», Ю збагнув не одразу — аж поки не згадав, що ліве око в неї вибите.

— Ходи сюди.

Маріфа вирішила, що Ю сердиться, — аж здригнулася, і довгі вуха обвисли. Вона понуро підійшла й, схиливши голову, глянула на нього спідлоба.

— Я не сварю. Просто забув, що в тебе одне око. Зараз вилікую.

Почувши «вилікую», Маріфа здивовано звела на нього очі. Усім відомо: шрамів, старих ран і втрачених частин тіла біла магія не лікує — таке під силу лише майстрам священної магії високого рівня, і то за великі пожертви.

Ю, не зважаючи на її розгубленість, поклав долоню їй на ліве око й застосував Хіл. Він заздалегідь переконався, що таке виліковне, — і око потроху відновилося.

— Добре бачиш?

Маріфа завзято закивала. Її здивувало вже те, що Ю обійшовся без речитативу, а ще більше — що око вилікував звичайний Хіл.

Вони знову взялися до стрільби, але Маріфа ледве натягала навіть тятиву короткого лука, тож Ю посилив її магією зачарування.

Тепер, коли сили додалося, а очей стало двоє, її стріли вже входили в дерево з розгону. І звук змінився — з легкого «тюк» на важке «гуп».

Переконавшись, що в нерухому мішень вона майже не схибить, Ю дав їй наступну — рухому: гоблінів. З «Небесною сіттю» й «Виявленням ворога» знайти гобліна — дрібниця. Вибравши такого, що годився, Ю пояснив Маріфі, що робити.

— Ґі-ґі?!

Першу стрілу він звелів навмисно пустити повз, а далі — стріляти, коли гоблін кинеться на них. Той мчав, бризкаючи слиною. Маріфа, скривившись від огиди, поспіхом пустила другу стрілу, але він відбив її іржавим коротким мечем. Вона схопилася за третю, та гоблін уже підскочив упритул і замахнувся.

— Ґя!

Іржавий меч так і не торкнувся Маріфи: «Вінд Блейд» — заклинання чорної магії першого рівня — пройшов крізь нього й стяв гоблінові голову.

— Думай, коли стріляєш. Просто пускати стріли й дурень уміє.

Для ельфів і дарк-ельфів лук — зброя, з якої стріляють, поки ворог тебе не помітив. Маріфа не розуміла, навіщо взагалі показуватися йому на очі. А якби не шрам на шиї й не втрачений голос, із якимсь там гобліном вона дала б раду й магією духів, і технікою лука.

— Думаєш, досить стріляти, поки тебе не помітили? Для чого, по-твоєму, це тренування? У лабіринтах нерідко трапляються поверхи, де нема де сховатися. А що з укриття стріляти легше — це й так кожен знає.

Від цих слів вуха в Маріфи обвисли так низько, що й не впізнаєш у ній дарк-ельфійку. Ще коли їй дали короткий лук, вона здогадувалася, а тепер зрозуміла точно: її купили не прислуговувати, а воювати.

Маріфа зібралася з духом і взялася пускати стрілу за стрілою. Не абияк, а з вигадкою: цілила в ноги, стріляла на ходу. Вона глянула на Ю — той воскрешав убитих гоблінів: так і навичка росла, і воскреслі приводили нових. Побачивши це, Маріфа вирішила, що її господар — Мудрець: він же володіє і білою магією, і магією зачарування, і чорною, і Магією мертвих.

— Тупі ж вони, ці воскреслі монстри…

Тренуючи на гоблінах Магію мертвих, Ю з'ясував: воскреслі, й без того тупі, ставали ще тупішими, а заклинання вдавалося не завжди — інколи тіло просто розсипалося на попіл. Чи стане краще, коли навичка підросте, — це ще треба було перевірити.

— Бо-о, бо-о!

Перед Маріфою, що стріляла в гоблінів, раптом вискочив великий кабан — монстр метрів три завдовжки й кілограмів на п'ятсот, а то й п'ятсот п'ятдесят вагою. Вимагати від Маріфи, якою вона була зараз, звалити таку тушу з короткого лука — надто жорстоко, тож Ю вийшов уперед і заступив її собою. Вона стривожено дивилася йому в спину.

Кабан, люто сопучи, кинувся на них.

Ю вже збирався пустити «Вінд Блейд», та тієї миті між ними хтось устряг.

— Знай своє місце, звірино.

Незнайомець одним ударом залізного меча розколов кабанові голову навпіл. Той, розбризкуючи мізки, ще біг, черкаючи розтятим черепом по землі, а налетівши на дерево, завмер — наче тільки тепер зрозумів, що вже мертвий.

Рятівником виявився чорний гоблін. Звичайні гобліни бувають метр, від сили метр сорок заввишки, а в цьому було метр вісімдесят. Він повільно підійшов до Ю. Такий здоровань, та ще й розмовляє, — певно, монстр високого рангу, вирішила Маріфа. Вона злякалася й сама не помітила, як учепилася Ю в рукав.

Гоблін наблизився впритул, став на коліно й схилив голову.

Ю глянув на його статус.

Ім'я: Іавун

Раса: Чорний гоблін (нежить)

Ранг: 4

LV: 31

HP: 1342

MP: 378

Сила: 478

Спритність: 298

Витривалість: ∞

Інтелект: 32

Магія: 193

Удача: 1

Пасивні навички

Фехтування LV3

Посилення сили рук LV2

Залякування LV1

Стійкість до темряви LV1

Активні навички

Техніка меча LV2

Бойова техніка LV2

Унікальні навички

немає

Спорядження

Зброя: Залізний меч (6-й клас): немає

Обладунки: немає

Прикраси: немає

— Ти… той гоблін-король, якого я воскресив?

Мана, що пов'язувала Ю з воскрешеним, підказувала, хто це, але на вигляд той явно змінився: раса стала «чорний гоблін», навичок побільшало.

— Королю, наказуйте.

— Хто тут король?!

Ю мимоволі дав гоблінові по маківці.

— А-але ж, королю, ви перемогли мене, гобліна-короля, отже, ви — новий король?..

Навіть говорити навчився як слід, відзначив Ю й вислухав його доповідь про Великий ліс. Про сам ліс нічого нового не почув, зате, виявляється, гоблін цілодобово полював на монстрів і тепер віддав йому вісім цілих магічних самоцвітів першого-другого рангу — скільки ж він їх наполював? Биті й надщерблені, за його словами, з'їдав сам. Може, саме від самоцвітів монстри й підвищують ранг, припустив Ю.

— Загалом зрозуміло. Відтепер житимеш у мене вдома.

— У ваших, го… господарю, покоях… Чи можна?

— Для тебе є важлива робота… А за самоцвіти віддам тобі спорядження, яке мені не потрібне. Хочеш ще чогось?

— Чи не дасте мені ім'я?

Ім'я в нього вже було — незграбне «Іавун», — але гоблін дивився такими сяйливими очима, що Ю не зміг відмовити.

— …Ну, тоді Куро.

— Дякую!

Ю назвав його так абияк, що Маріфі стало трохи шкода чорного гобліна. Потім вони розібрали кабана, склали в айтем-поуч і рушили додому.

Побачивши дім, Маріфа з Куро аж пороззявляли роти: такий великий, наче в ньому жили аристократи.

— Я вдома.

Щойно вони ввійшли, назустріч вибігли Ніна й Лена.

— З поверненням~ Їсти хочу-у~

— …Швидше вечерю… Хто це?

— Це той гоблін-король, якого я колись воскресив, звати Куро. Здебільшого охоронятиме дім. А це дарк-ельфійка Маріфа, їй, як і мені, тринадцять. Відтепер ходитиме з нами в лабіринт.

— Приємно познайомитися~

— …Я на рік старша, тож шануй мене.

— А ці двоє — Ніна й Лена, нахлібниці.

Почувши «нахлібниці», Маріфа порівняла Нінині груди зі своїми, визнала поразку й слухняно вклонилася. А тоді… порівняла зі своїми Ленині — і пирхнула.

— …Це що значить?

Ю провів Маріфу й Куро до їхніх кімнат — у домі їх було більш ніж досить: навіть коли кожному дали по одній, лишилося ще чимало.

Маріфа не могла приховати розгубленості — їй дали власну! — а Ю вирішив, що вона чимось невдоволена.

— Одразу кажу: моя кімната такого самого розміру.

Маріфа поспіхом замахала руками: він її не так зрозумів. Вона б і словами сказала, але Ю заявив, що не вилікує шраму на шиї, поки вона не навчиться чарувати без речитативу, — тож нічого не вдієш.

Куро ж, який досі жив у лісі, роззирався навсібіч: людське житло було йому в дивовижу.

— Ну що ж, приготую їсти.

Маріфа пішла за Ю на кухню, а там за столом уже сиділи Ніна й Лена і з жалібним виглядом чекали — ну коли вже? Куро — нежить, їсти йому не треба, і він лишився в кімнаті.

Ю смажив стейки зі щойно розібраного кабана. Салат і суп він теж готував вправно, тож Маріфі майже нічого не лишалося робити.

Ніна й Лена не допомагали, бо знали, що тільки заважатимуть, але Маріфа цього не знала — і аж побуряковіла від обурення, а вуха її нашорошилися.

— Чого ти сердишся? А! Одразу кажу: навички кулінарії в мене немає, але я готую щодня, тож на смак має бути непогано.

Ю знову не так її зрозумів, і Маріфа почервоніла вже з іншої причини.

Вечеряли, звісно ж, за одним столом. Стейк із кабана, смачний навіть просто з сіллю й перцем, Ю ще й полив соусом власного приготування — аж слина текла.

Хоч Маріфа й рабиня, їй нічого особливого не наказували, а того вечора навіть дозволили скупатися перед сном. Таке добре ставлення аж лякало.

— Покладіться на мене, — урочисто мовив Куро, ставши перед Ю на коліно.

На вигляд — лицар, готовий виконати наказ господаря навіть ціною власного життя.

— Покладаюся. Твоя робота — не пускати тих, хто пробирається в моє ліжко… в мою кімнату. Цю справу можна доручити лише тобі — ти ж не спиш.

Куро став перед дверима кімнати, широко розставивши ноги, — мовляв, і мураха не проскочить.

За якихось пів години з'явилися Ніна й Лена, з якими господар його щойно познайомив, і Куро спитав:

— Чого вам? Тут опочивальня мого господаря, негайно йдіть геть.

— Пропусти, будь ласка~

— …Хоч би що там казали, я пройду.

Ю лежав у ліжку, накрившись ковдрою з головою, і молився богові, в якого навіть не вірив. Куро… Куро ж четвертого рангу, він мав би впоратися.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Не впорався.