Розділ 60 — Виховання Маріфи Ч-2

З кухні долинало рівне «тук-тук-тук» ножа.

Поруч із Ю, що куховарив, Куро стояв навколішки, схиливши голову до самої підлоги.

— Довго ти ще так стоятимеш? Кажу ж — я не серджуся.

— А-але ж…

У цьому світі не було звичаю просити пробачення навколішки, але Куро з розмов із Ю дедалі більше дізнавався про Японію.

— Ти там заважаєш… А ти чого теж навколішки?

Поруч із Куро на колінах стояла й Маріфа. Їй було соромно, що вона, рабиня, прокинулася пізніше за господаря, от вона мимоволі й собі так зробила. Хоча пізно вона й не вставала — це Ю прокидався надто рано, тож її провини тут не було…

Ю, не розуміючи, в чому річ, готував далі. Коли він почав розставляти страви, Маріфа нарешті підвелася й узялася допомагати.

На сніданок були французькі тости, кукурудзяний суп-пюре, хрусткий підсмажений бекон і салат, а до них — сік із плодів пон, схожий на апельсиновий.

На запах прокинулися Ніна з Леною й, протираючи очі, посідали за стіл.

— Доброго ранку~

— …бро…

Маріфа теж ворушила губами, ніби хотіла привітатися, але через шрам голосу не було, тож вона зрештою здалася й сіла.

— Сьогодні я знову йду з Маріфою до Великого лісу, тож обід приготую заздалегідь.

— І я піду-у~

— …Піду.

— Навіщо?

— Бо нудно.

(Якщо нудно, то сходили б у місто по покупки.)

Та Ніна з Леною навіть грошей за продані матеріали брати не хотіли — Ю мусив силоміць давати їм «на кишенькові», і витрачали вони їх мало. Воно й не дивно: спорядження, продукти, одяг — усе купував він, тож їм особливо нічого й не хотілося. А ще він весь час морочився з Маріфою та Куро. Самі дівчата цього не помічали, але потроху ревнували.

Після сніданку всі разом пішли до Великого лісу. Як і вчора, спершу вбили одного гобліна й воскресили його Магією мертвих. Далі той приводив своїх, а Маріфа на них набивала руку.

Ніна навчала Куро «Бойової техніки»: він нежить, тіло тренувати йому марно, а от уміння — можна. І зброю йому дали нову — замість залізного меча бойову сокиру землі. Лена вправлялася в магії поруч із Ю й раз за разом питала його про все, що спадало на думку чи цікавило. Зазвичай мовчазна, про магію вона говорила без кінця, і Ю, трохи дивуючись, відповідав. А сам відточував Магію мертвих і заразом варив «Алхімією» купу зілля.

— Куро, ну не так~ Отак! Ману треба, розумієш, гнати по колу~

— Гм. Панночко Ніно, отак?

— …Тримати кілька заклинань одночасно я вже звикла. А щоб іще й бар'єр при цьому — є якась хитрість?

— Я й сам ще не вмію як слід тримати бар'єр, коли чаклую. Я ж більше б'юся зблизька, тож ману вливаю не в «Бар'єр», а в «Бойову техніку». А ти, мабуть, так само зможеш і з «Бар'єром»: раз умієш тримати кілька заклинань, то хіба не можна одне з них віддати під нього?

— …Хм, тобто найкоротший шлях — навчитися тримати більше заклинань.

Ю воскресив Магією мертвих уже тридцятого гобліна. Маріфа, схоже, призвичаїлася: навіть коли виходило троє-четверо гоблінів, вона клала всіх по черзі.

— Маріфо.

Та, важко дихаючи, обернулася, дрібними кроками підбігла й стала на коліно.

— Ні, на коліна ставати не треба. Ти, схоже, вже добре пригадала, як стріляти, та й рухаєшся з головою.

Вона схилила голову, але вуха від похвали аж смикалися — видно, що зраділа.

— Тепер потренуйся чарувати без речитативу. Коли навчишся — як я й казав, вилікую шрам на шиї.

Почувши про шрам, Маріфа підвела голову.

— О, бачу, рішучості тобі не бракує. Обіцянки я дотримаю, не бійся. А коли опануєш це — тренуватимешся чергувати магію з луком.

Маріфі не так уже й кортіло навчитися чарувати без речитативу. Звісно, вміння заманливе, але було дещо важливіше…

— Лені, здається, на це не знадобилося й місяця, тож візьмемо місяць за орієнтир.

— …Порівнювати з геніальною мною — жорстоко.

Маріфа аж сіпнулася й люто глянула на Лену згори вниз. Та не поступалася й відповідала тим самим поглядом, але ростом не вийшла, тож тягнулася вгору, щоб зрівнятися: стояла навшпиньки, аж ноги тремтіли.

Ю зітхнув — ну й морока — і глянув на Ніну з Куро: там, схоже, все йшло добре, Ніна аж вищала від радості, показуючи йому «Бойову техніку».

— Мабуть, час обідати. Але спершу приберімо.

Щойно Ю це сказав, Лена з Маріфою перестали свердлити одна одну очима. Довкола валялися трупи гоблінів, великих кабанів і рогатих кроликів. Перших Ю відіслав подалі Магією мертвих, а з решти спустив кров і зняв усе, що можна продати. На обід були сендвічі — щоб зручно їсти надворі.

Усередині — свіжі овочі, приправлений бекон, яйця й таке інше, і в Ніни з Леною аж бурчало в животах.

Маріфа розстелила килимок, а Куро, якому їсти не треба, тренувався з бойовою сокирою землі й водночас пильнував довкола.

— А-ах~ Цей гостро приправлений бекон так пасує до хліба! Смачно~

Ніна, не перестаючи нахвалювати, вгризалася в сендвіч. Лена — мабуть, через маленький рот — потроху обкушувала овочевий, наче звірятко.

Маріфа й за їжею дбала про Ю: щойно його кухоль порожнів, доливала води.

— Маріфо, не треба, їж. Це ж відпочинок — так ти лише втомишся.

Та замотала головою: усе гаразд.

Ю казав їй це вже не раз, але вона й далі робила своє, тож він вирішив не наполягати.

Поки вони їли, довкола зібралися чорні вовки — їх цікавили трупи монстрів. Але й різницю в силі розуміли: трималися подалі й, поглядаючи на людей, жерли мертвих гоблінів.

Після обіду вони знову взялися до тренувань, але того дня Маріфа так і не навчилася чарувати без речитативу.

— Я піду в місто по покупки, тож ідіть додому без мене.

— Ага-а.

— …Добре. Слухняно чекатиму вечері.

Куро хотів піти з ним, але Ю його зупинив.

— Куро, монстрів без нашийника в місто не пускають. Заразом і тобі куплю, а сьогодні — змирися. Маріфо, я ж забув купити тобі одяг, тож ходи зі мною.

— С-слухаюся…

Куро похнюпився, а Маріфа поруч аж сяяла.

У крамниці Маго Ю лишив Маріфу чекати надворі, а сам здав зілля. Потім зазирнув до господарської по інструменти, а на головній вулиці купив харчів на вечерю.

Маріфа хотіла була нести покупки, але Ю відмовив — у нього ж айтем-поуч, — і вона розгублено тупцяла поруч.

— Гаразд, лишився тільки одяг.

Біля крамниці одягу Ю дістав з айтем-поуча п'ять золотих і дав Маріфі.

— Купи не лише одяг, а й білизну та рушники — і для обличчя, і для тіла. Не забудь.

— А… і…

Маріфа розгубилася — і недарма. У глухому селі на золоту монету можна прожити місяць. Навіть у Камі, де все дорожче, двох золотих із головою досить, щоб прогодуватися.

— Що таке? Цю крамницю мені порадила пані Колетт, тож вибір має бути добрий. Та й п'яти золотих, гадаю, цілком вистачить.

Він знову зрозумів її не так, але вже зайшов до крамниці й заговорив із продавчинею, тож Маріфа пішла слідом.

— Отже, підібрати цій дівчинці одяг, так?

— Так, а ще білизну й рушники.

— Покладіться на мене! Раз Колетт порадила — постараюся як слід. Та ще й така гарненька дарк-ельфійка — є де розгулятися!

Продавчиня, пожираючи Маріфу поглядом, повела її вглиб крамниці. Ю чекав надворі — Маріфа вийшла аж через три години.