Розділ 64 — Хто ти така~?

У кварталі Ками, де живуть аристократи й дехто з купців, стояв маєток, поруч із яким усі інші блякли: разом із садом він займав гектарів шістнадцять — як один відомий парк розваг.

Одну з кімнат заповнювали дорогі оздоби й старовинні речі, а меблі, видно, робили найкращі майстри.

На дивані, розвалившись, пив чай чоловік: близько двох метрів зросту й стільки м'язів, що його легко було прийняти за напівкровку велетнів. У тому, хто сидів навпроти, з одягу й постави одразу було видно аристократа.

— Джозефе, ти нічого не хочеш мені сказати?

— Га-а? А що таке? Я ж пішов до тебе в дружинники за умови, що ти мене ні в чому не обмежуватимеш.

— Ти ж знаєш, що я збираю здібних людей? Чому ти приховав Ю Сато?

Джозеф одним духом допив чай і гикнув.

— Даремно ти вдаєш хама. Я знаю: ти приховував його не на прохання гільдії, а тому, що він сподобався тобі самому.

— Раз ти стільки розкопав, то маєш розуміти: я нічого не скажу.

Джозеф уже підводився, але тут, наче підгадавши мить, увійшов Нунг із тацею, на якій були пляшка вина й келихи.

Він розставив їх на столі й налив.

— Вино від Брют Могул — одного з п'яти великих винних домів столиці, яких звуть «Брют». Як ви знаєте, пане Джозефе, цей дім робить на рік чотири-п'ять тисяч пляшок, а це — найкраще з них, тридцятирічної витримки.

— Я зав'язав.

— Знаю. Відколи зустрів Ю, так?

Мусс говорив, смакуючи вино, — ніби навмисне дражнив Джозефа.

— Ах ти ж гад… знав — і навмисно звелів принести.

— Та це я так, пожартував. — Мусс аж засвітився від задоволення. — Я хочу, Джозефе, щоб ти відтепер допоміг мені зійтися з Ю.

— Не чіпай його. Якщо й далі лізтимеш…

Кімнату сповнила жага вбивства, м'язи Джозефа роздулися. Нунг невідомо коли опинився за спиною Мусса, готовий рушити будь-якої миті.

— То він тобі справді подобається. Ну, як на твоє становище — не дивно. А чи допомагати — вирішиш, коли вислухаєш, гаразд? Діду, розкажи Джозефові те, що доповідав мені.

— Слухаюся. Ю Сато родом із села Рессел, і там його, схоже, цькували за колір волосся й очей. Він зареєструвався в Гільдії авантюристів, але йому видали фальшиву картку, а частину нагород за квести — ні, понад половину — привласнювали.

Джозеф слухав мовчки, але очі його налилися кров'ю, а обличчя стало як у демона.

— Тамтешні авантюристи теж постійно його били — схоже, за наказом голови гільдії села Рессел. Та одного дня все змінилося: ті, хто його бив, загинули. А ще тоді він зустрів Ніну й почав ходити з нею в загоні.

— Що скажеш?

— Від такої історії аж нудить.

— Нудить, авжеж, але я питав не про це. Тобі не здається, що ті, хто бив Ю, загинули якось надто вчасно? До речі, одного не стало на винищенні гоблінів, а двох інших — трохи згодом, біля дороги на околиці села.

— Хочеш сказати, їх убив Ю? Його ж постійно били — то хай би й повбивав, хіба ні?

— Отож. Його постійно били. А на теперішнього Ю глянеш — і не повіриш. Про його силу ти, Джозефе, знаєш краще за мене. То що — він із якоїсь причини терпів чи раптом став достатньо сильним, щоб їх повбивати?

Обличчя Джозефа нічого не видало. Мусс поглядом звелів Нунгові розповідати далі.

— Потім близько року він виконував квести, а тоді покинув село й вирушив до Ками. Кажуть, на прощання селяни ще й обізвали його невдячним. Дорогою він зустрів Лену — їх стало троє. У Камі зареєструвався авантюристом і днів за десять убив гобліна-короля, а ще Прозорливого Зепе Магнота, мисливця на новачків із Безсмертних найманців, і двох його людей. Ні, одного з них убили ви, пане Джозефе. А нещодавно він купив дівчинку-дарк-ельфійку й виховує її, тож у лабіринт, безперечно, ходитиме загоном із чотирьох.

— Прозорливий Зепе Магнот — це ж той відомий драконолюд, що в битві на рівнині Маркія сам-один здолав воєначальника Республіки Сетт.

Джозеф цокнув язиком — ну й розвідали ж, до дрібниць.

— Що ти до Ю вчепився — зрозуміло, але з якого дива мені тобі допомагати?

— У селі Рессел Ю жив утрьох. Одна — Ніна. А хто третя?

— Та… сім'я Ю, звісно.

Джозеф відповів як про щось очевидне, але Нунг похитав головою.

— Селяни підтверджують, що Ю жив утрьох на околиці села, але імені третьої людини назвати не можуть. Вона точно була, проте саме її ніхто й не пам'ятає — наче хтось навмисне стер.

— Як це…

— Селянам пам'ять стерли, а мандрівному торговцеві, що навідувався до села, — ні. Точніше, йому її стерти забули. Він пам'ятав і третю — жінку на ім'я Стелла. Торговця це теж дивувало: раніше селяни часто про неї згадували, та раптом перестали, а коли він спитав — ніхто такої навіть не знав.

— Ну як, захотілося мені допомогти?

— Поки що допоможу. Але натомість усе, що дізнаєтеся далі, розповідатимете мені.

Мусс, задоволений відповіддю, підніс до вуст келих, а коли Джозеф уже рушив до дверей, кинув йому навздогін, ніби щойно згадав:

— Ах так. Я ще не певен, але з тією Ніною краще бути обережним~

— З дівчинкою? Ха, ну ти й перестраховуєшся.

— Якщо так — то й добре.