Розділ 65 — Присягаю на вірність богові!

— Спершу — кинджал для дівчинки. Звичайний коваль пустив би мітрил лише на лезо. Дехто ще й домішує до нього обсидіанове залізо, а тут усе — і лезо, і гарда, і руків'я з хватом, і навершя — мітрилове! Га-га-га, я ще ніколи так не шикував! Дамаський — так само: від вістря до навершя з дамаської сталі! Далі — посох для малої. Я зробив, як ти, хлопче, просив, але це вже не посох, а радше кийок.

Після гільдії Ю з товаришами пішли до крамниці Вудса забрати замовлену зброю. Господар, широко всміхаючись, махав їм рукою, щоб заходили.

Усередині було заставлено товаром так, що ніде й ступити, і в кожній речі — у формі, в матеріалі — відчувалася Вудсова прискіпливість.

Вони пройшли за стійку, у майстерню: недороблені клинки, затерті молоти, ковадло.

На столі лежала зброя, яку замовляв Ю. Тут і почалися ті самі Вудсові премудрі пояснення.

Ю, Лена й Маріфа не зрозуміли й половини, але коваль аж сяяв — видно, роботою був задоволений.

А Ніна, схоже, досі не могла викинути з голови того графа: з тихим «у-у, у-у» кружляла довкола Ю.

— Нічого. Цей посох іще не завершений.

— Хм. То ти щось задумав. А тепер — твій меч, хлопче. Дворучний, із синьої сталі — її навіть на руднику Урмі, де всякої руди вдосталь, добувають зовсім трохи! А метал цей особливий: таким мечем можна ранити навіть примарних монстрів. Кажуть, зараз ви ходите в Лабіринт Горго, а далі вам дорога або в середину Великого лісу, або в «Гниле царство Енріо» — лабіринт рангу B. З вашими рівнями ви полюватимете на його верхніх поверхах, а там нежиті — хоч греблю гати. Цей меч неодмінно стане в пригоді.

— Ого, то в ньому вже є навичка. Дякую, дядьку. А, точно: Маріфа теж ходитиме в лабіринт — підбери їй зброю й обладунки.

— Мала ж у тебе з лука стріляє? Гаразд, чекай.

Вудс пішов у крамницю й невдовзі повернувся з луком і обладунками в руках.

— Цей лук я викупив в одного ельфа, коли той купував собі новий. Ельфи з дарк-ельфами живуть як кіт із собакою, але з лука й ті, й ті стріляють чудово, тож має підійти. А обладунки — раз вона лучниця, легкі, шкіряні: куртка, чоботи, рукавиці. Для початківців, але все добротне.

Вудс приніс іще довгий лук, залізний, сталевий і ще якісь, але зрештою Ю вибрав ельфійський, який той запропонував першим, а з обладунків узяв увесь шкіряний комплект.

— Дядьку, а покупців у тебе, як завжди, ні душі.

— Замовкни, я своїх покупців сам вибираю.

— Якщо тобі так нудно, ставай моїм особистим ковалем. Я й далі носитиму матеріали й замовлятиму.

— Ти диви, малий, — «особистим ковалем»! Не зазнавайся. Ну, час у мене є, тож як роздобудеш добрий матеріал — неси.

Вуха у Вудса почервоніли: бурчав він, щоб приховати збентеження.

Ю роззирнувся. Лена, втупившись у мітриловий посох, щось бурмотіла. Маріфа пробувала тятиву лука. Ніна все так само насторожено кружляла довкола Ю.

Погляд Ю впав на щось старанно загорнуте за стійкою — Вудс це помітив і ніяково відвів очі.

— Дядьку, а це що?

— Ц-це? Це, ну, е-е, як його. Мітриловий молот і ковадло.

З мітрилових лат, які приніс Ю, Вудс зробив кинджал, мантію й посох, а решту мітрилу не продав — викував собі молот і ковадло.

— Дядьку… та ти ж так нічого не заробиш?

— Т-та ні!

Брехав Вудс невміло. Ю натиснув, вивідав, скільки насправді коштувало все, що вони купили минулого разу й цього, а тоді заплатив. Вудс нізащо не хотів брати гроші, тож Ю силоміць утиснув їх йому в руки, і всі мало не бігцем вискочили з крамниці.

Удома Ю взявся готувати вечерю. Ніна лежала, уткнувшись обличчям у стіл, і не ворушилася. Лена з посохом Мірда в одній руці й мітриловим — у другій бурмотіла щось про «бій двома посохами». Маріфа допомагала Ю.

Невдовзі запахло хлібом і супом. Ю з Маріфою накрили на стіл. На хлібі — дорогий сир із Торгового дому Дорія, розтоплений над вогнем, — від самого вигляду текла слинка. У супі не пошкодували ні м'яса, ні овочів: хоч де зачерпни, ложка повна. Головна ж страва — ковбаски з великого кабана, які Ю нещодавно почав робити: варені й смажені, а до них — сіль і соус.

— Ніно, вечеря готова.

— У-у… Ю-у, з тим графом треба бути обережним~

— …І сьогодні вечеря на вигляд смачна.

Лена надкусила ковбаску — та лунко хруснула.

Маріфа, як завжди, не торкалася їжі, поки не почне Ю.

— Знаю. Краще їж, поки не вихолонуло. І ти, Маріфо, не чекай.

Ніна нарешті вгризлася в хліб, але розтоплений сир тягнувся, і відкусити ніяк не виходило.

— Гаряче… ням… той храф… ням… точно жбоченець~

— Або їж, або говори.

Ніна запила водою хліб із сиром і зі сльозами на очах заблагала:

— Ю-у, давай переберемося до столиці… ні, до Гамельна~ Там за расу нікого не цькують, а на півдні й клімат майже такий, як тут, — жити добре~

— Що ти верзеш? Я щойно викупив цей маєток. Не кидати ж його.

— У-у, але ж збоченець~ полює на Ю~

— Хай там що, а називати графа збоченцем не годиться. До речі, Маріфо, ти, схоже, навчилася чарувати без речитативу, тож, як і обіцяв, вилікую шрам. Іди сюди.

Маріфа підійшла до Ю й стала на коліно.

Ю наче хотів щось сказати, але спершу взявся до лікування.

Він підніс долоню до її шиї, активував Хіл — і шрам почав бліднути, поки не зник зовсім.

— Ну як? Голос є?

— …А, а-а… Так, усе гаразд.

— Марі, як чудово!

— …Талановитіша все одно я.

Ніна раділа так, ніби вилікували її саму, а Лена заздрила: дарк-ельфійка навчилася чарувати без речитативу швидше за неї.

Маріфа помацала горло, переконалася, що шраму немає, і нахилилася поцілувати Ю ногу — той аж здригнувся й відскочив.

— Ти що це раптом?!

— Поцілунок вірності богові… Я щось не так зробила?

— Хто тут бог?!

— Марі, Ю ж не бог.

— …Хм, виявляється, дарк-ельфійка безнадійна.

— Панно Ніно, Лено, що ви таке кажете? Без священної магії вилікувати шрами й давні рани, та ще й навчити іншого чарувати без речитативу — хто ж це, як не бог!

Ніна з виразом «а й правда» вже збиралася кивнути, але Ю ляснув її по маківці й буркнув, що ніякий він не бог.

— …А мене чому без «панни»?

Маріфа підвелася й підійшла до Ніни з Леною.

Лена насторожено сховалася за Ніну.

— Я вчилася чарувати без речитативу, бо мала що вам сказати.

— Щ-що таке~? Марі, в тебе таке страшне обличчя.

— …Балакуча.

— І вам не соромно — звалювати на бога всю хатню роботу?! Коли я тут опинилася, то аж отетеріла: і вранці, і вдень, і ввечері бог сам готує, пере, прибирає й купіль гріє! А ви тільки й знаєте, що їсти та спати, та ще й пролазите до бога в опочивальню. Хай бог вам це прощає, а я відтепер не прощатиму!

— Т-та ж коли ми допомагаємо, то тільки заважаємо~

— …Ніна правду каже. Найкраща наша допомога — не допомагати.

— І це ще не все! Ви ж тут нахлібниці, а я жодного разу не бачила, щоб ви хоч щось платили!

— М-ми ж віддаємо всю нагороду за квести~

Лена поруч із Ніною старанно кивала.

Маріфа пирхнула, широко розплющила очі й насіла ще дужче. Вуха в неї аж настовбурчилися!

— Я ще й двох тижнів не пробула рабинею бога, а вже бачу, яка тут розкішна їжа. Та й про такий маєток звичайному міщанинові з його заробітками годі й мріяти. І взагалі, в кого з городян є дім із купальнею… Панна Ніна й Лена — авантюристки рангу D, а звичайні авантюристи цього рангу так не живуть! З одягом і спорядженням те саме. Ленині посох Мірда й намисто Гордоби — речі, про які мріє кожен ельф і дарк-ельф: якби купувати, не обійшлося б і трьома тисячами золотих. А ви знаєте, скільки коштувало спорядження, яке бог купив цього разу? Мітриловий кинджал, дамаський кинджал, мітрилова мантія, куртка зі шкіри віверни, рукавиці зі шкіри зміїного дракона — за все разом він заплатив двадцять платинових монет.

Ніна з Леною дедалі більше похнюплювалися, а Ю подумки вболівав за Маріфу — давай, скажи їм іще!

Куро, що весь час мовчки слухав у кутку, теж був приголомшений її запалом.

— І ви, пане Куро, теж! Як це так — вам доручили охороняти опочивальню бога, а ви щоразу пропускаєте панну Ніну з Леною! Майте сором, ви ж раб бога!

— Гх…

Куро, хоч і не поранений, осів на підлогу. Мабуть, рана була в серці.

— Маріфо.

— Так! Що накажете, мій боже?

Коли Ю назвав її на ім'я, вуха в Маріфи настовбурчилися знову — тепер уже з іншої причини.

З її обличчя навіть збоку було видно: вона виконає будь-який наказ.

— Не називай мене богом.

— Так…

Вуха в Маріфи обвисли, як іще ніколи.