Розділ 66 — Наберемо ще слуг

Стріла розітнула повітря й устромилася гобліну-солдату в горлянку, наче її туди притягло.

За нею без перепочинку летіли наступні.

Шестеро гоблінів загинули, так і не підібравшись до Маріфи.

— Техніка лука — «Швидка стрільба». Давно нею не користувалася, але, бачу, не розучилася.

Маріфа обрала свій перший клас — «Дресирувальник», і Ю дозволив їй, поки не звикне до нього, займатися чим захоче.

Та Маріфі не сиділося на місці.

Через сімнадцять днів їй уперше належало платити.

Самих лише відсотків — п'ятдесят золотих. Які це величезні гроші, вона розуміла чудово.

Звичайні авантюристи ходять у лабіринт раз чи два на тиждень, а авантюрист рангу D заробляє десять-п'ятнадцять золотих на місяць. Скільки ж зі здобичі перепаде їй, рабині? Це її неабияк тривожило. А якщо вона не сплатить, гроші вимагатимуть із Ю — він її поручитель. Такого Маріфа нізащо не допустить.

Ю купив її, коли вона могла так і померти, нікому не потрібна. Колись Маріфа, стримуючи нудоту, їла таке, що й їжею важко назвати, — та що там, справжні недоїдки. Холодними ночами тулилася в клітці, де й не повернешся як слід. А тепер у неї стільки смачної їжі, про яку вона тоді й не мріяла, і тепле ліжко.

Маріфа твердо вирішила віддячити Ю, хай навіть ціною життя, — і стріляла, не зупиняючись.

Схаменулася вона, лише коли довкола вже валялися трупи гоблінів, пробиті стрілами.

— Гав!

Маріфа обернулася на гавкіт: звідти, махаючи хвостами, на неї дивилася вже знайома зграя чорних вовків.

Один її жест — і вовки радо накинулися на поживу. Поки вони їли, вона відтинала гоблінам вуха й вирізала магічні самоцвіти. Самі трупи майже нічого не варті, а от вуха — доказ винищення, і Гільдія авантюристів їх викуповує: вони йдуть на алхімію.

Покінчивши з гоблінами, Маріфа звернулася до вовків «Магічним словом», вклавши в голос ману.

— Чекати.

Вовки на мить відірвалися від їжі й обернулися до Маріфи, та одразу ж знову взялися їсти.

— Так і знала, не виходить…

Маріфа стала дресирувальницею, а от «Дресирування» — основу й водночас вершину цього ремесла — досі не опанувала. Хто має до свого класу хист, отримує його навички одразу. Маріфі ж хисту бракувало: клас їй дався, та й годі. Утім, раз уже вона змогла його обрати, то рано чи пізно опанує й «Дресирування».

Та й обрала вона цей клас лише тому, що Ю пестив чорних вовків, — думала, він зрадіє.

— Гав-гав!

Один вовк, уже ситий, підставив Маріфі живіт і махав хвостом — мовляв, погладь.

Вона гладила його й міркувала, що ж тепер робити, а тим часом до неї сходилися й інші вовки, що вже наїлися.

— Ану, перестаньте.

Вовки терлися об Маріфу головами — і нас, мовляв, погладь, — тож її форма покоївки вмить уся вкрилася шерстю. Та й сердилася вона не всерйоз: сама ж гладила їх по животах і спинах.

Потім Маріфа облишила вовків, повільно підвелася й знову заговорила, вкладаючи в слова ману.

— Той, кому я служу, — наче бог… ні, він і є бог. Серед рабів, яких на світі — що зірок на небі, я, мабуть, найщасливіша. Тож дарую й вам щастя служити йому. Ну ж бо! Хто хоче служити богові — за мною!

※

— Та що ж це…

Того дня селянин Дакса, що орав поле, побачив дивне видовище.

Ішла юна дарк-ельфійка у формі покоївки. У Камі такою нікого не здивуєш, але тут було село, далеко від міста. Та ще й за нею йшли собаки… Ні, придивившись, він зрозумів, що це монстри — чорні вовки: колись такі вже нападали на його худобу.

Попереду — дарк-ельфійка, а за нею чемно, рядочком — ціла зграя. Було від чого отетеріти.

Упоравшись у полі, Дакса поспішив додому й розповів родині, що бачив, але йому ніхто не повірив — тільки посміялися. Відтоді він став ще мовчазнішим, ніж був.

※

— Ех…

Коли вже показалася брама маєтку, Маріфа зітхнула — уже втретє.

— І що ж тепер робити…

Позаду Маріфи сиділи сімнадцять чорних вовків — і чомусь радо махали хвостами.