Розділ 67 — Маріфа, перший лабіринт Ч-1

Уклін до землі, чолом у підлогу, — вибачення всім тілом.

Саме так зараз і перепрошувала одна дівчина.

— Маріфо, скільки разів казати — я не серджуся.

— Але ж…

Маріфа привела вовків аж до маєтку, та так і стояла, не знаючи, як пояснити це Ю. А вовкам до її переживань було байдуже: одні гралися між собою, інші, мабуть, від свербежу, качалися спиною по землі — кожен робив що хотів.

Невдовзі вийшов Ю, окинув вовків поглядом, коротко сказав, щоб заходила швидше, бо вечеря вихолоне, і пішов назад.

Коли Маріфа підійшла до столу, там уже все було накрито, а Ніна з Леною сиділи й чекали.

Ніна всміхнулася й привіталася: «З поверненням~». А Маріфа зі сльозами на очах упала перед Ю ниць.

— Та нічого. Їж швидше, бо вихолоне. Ти ж дресирувальниця — тобі без монстрів ніяк. Та й будуть нам за сторожових псів… тобто вовків. Якраз те, що треба.

— Дякую…

Після вечері Маріфа прибрала зі столу й одразу пішла годувати вовків.

Заразом вона тренувала «Магічне слово», щоб опанувати «Дресирування», але нічого не виходило, так день і скінчився.

Наступного ранку Маріфа, поки годувала вовків, привчала їх до порядку й далі вправлялася з «Магічним словом».

Потім вона разом із Ю приготувала сніданок: хліб із яєчнею, присипаною сіллю й перцем, кукурудзяний суп і варені яйця. Коли поїли, Маріфа дещо запропонувала Ю.

— Лабіринт — це добре, але ж ти ще не видресирувала вовків?

— Так. Тому я хотіла б зранку дресирувати вовків, а по обіді піти в лабіринт. Можна?

— Гаразд. Ніна з Леною якраз отримали нове спорядження, його однаково треба випробувати. Так і зробимо.

— Б… господарю, ви всі теж підете зі мною?

— Звісно. Іти в лабіринт самій — однаково що на смерть. А, точно. Візьми оце.

— Ц-це ж…

Ю дав Маріфі нашийники. Вона полічила — сімнадцять.

— Куро ж теж носить. Та й водити їх у місто без нашийників не можна. Рано чи пізно однаково знадобляться, от я вчора й зробив.

Маріфа захвилювалася, чи не просидів Ю над ними всю ніч.

Він і так щодня готує, пере, ще й алхімією займається — робить зілля й таке інше. Чокер, який вона тепер носить, теж зробив Ю — та ще й із навичкою. А на фартусі її форми покоївки, в кишенях — і з лицьового, і з виворітного боку — вшиті айтем-поучі, теж його роботи.

— Шкода, але навичок на цих нашийниках немає. Хочеш, щоб були, — збирай магічні самоцвіти.

— З-звісно! Не можна, щоб бо… господар ще й цим клопотався!

Після обіду Ю з товаришами спорядилися в лабіринт.

На порозі їх проводжав Куро.

— Тож, мій пане, щасти вам у бою! Доки господар не повернеться, ваш покірний слуга захищатиме маєток, хай навіть ціною лицарської честі!

— Куро, у тебе самураї з лицарями переплуталися, та й говориш якось дивно.

Куро й справді говорив і рухався чудно: наслухався від Ю історій про самураїв і лицарів, і все це в нього в голові перемішалося.

— Куро, і за песиками наглянь, гаразд~

— …Сьогодні вже точно пройдемо лабіринт.

— Пане Куро, вибачте за клопіт, покладаюся на вас.

Біля входу в лабіринт чекало кілька загонів, і один із них підійшов ближче.

— Здоров. Ви теж зараз ідете?

— Добридень~ Ми теж зараз.

Привіталася тільки Ніна. Ю цурався чужих, Лені було нецікаво, а Маріфа нервувала.

— Кажуть, ви хоч і молоді, а вже досить вправні.

З цими словами підійшов ще один чоловік, і Маріфа відступила на крок. Він ступив ще ближче.

— Припиніть.

— Щ-що таке? Я тебе чимось зачепив?

— Перестаньте користуватися «Аналізом». Ще раз — і я сприйму це як напад і знищу вас.

Чоловіка звали Морі Таге, і мав він одну дурну звичку: кожного зустрічного авантюриста так і норовив перевірити «Аналізом». А для авантюриста власний статус і навички — відомості, від яких залежить життя: попроси показати — ніхто не покаже.

Авантюристи низьких рангів здебільшого й не помічають, що їх хтось підглядає, але дехто таки помічає. Через це вже кілька разів доходило до сварок, і ватажок його застерігав, та й цього разу звичка взяла своє.

Ю й Лена, звісно, помітили, а Ніну захистив Кулон Шісхи. Тож побачити Морі міг хіба що статус Маріфи — але в неї було магічне око.

— А! Цей дурень знову за своє!

Чоловік, схожий на ватажка загону, дав Морі потиличника.

— Ой, боляче! Вибач, Ратче, більше не буду!

— Вибачте. У Морі погана звичка — тільки-но побачить когось, одразу лізе дивитися статус. Я його як слід насварю, тож не гнівайтеся.

Морі пробував вирватися, але Ратче міцно тримав його за шию.

— Нічого. Якщо зрозуміли — то й гаразд.

Щойно вони ввійшли до лабіринту, Ю наклав магію зачарування.

— Маріфо, молодець, що помітила. Тепер ти й сама бачиш: у лабіринті вороги — не лише монстри. Цей нічого лихого не замишляв, а от хто замишляє, може спершу розвідати, на що ти здатна, а тоді напасти.

— Так. Ельфи й дарк-ельфи від народження мають магічне око, що бачить ману, тому я й помітила.

— Ю, монстри йдуть.

— Гаразд. Я тільки накладатиму зачарування, а монстрів бийте втрьох: Ніна, Лена й Маріфа.

— Добре-е… Ой, а Лена вже кинулася вперед?!

Лені кортіло випробувати нове спорядження: щойно побачила монстра — кинулася вперед і вмить усе знищила.

— Т-то ось на що здатна Лена.

— …Чому без «панни»?

Коли Маріфа наздогнала Лену, там уже лежав обвуглений отруйний грізлі.

— Ти що? Ми ж сьогодні ще й Маріфу тренуємо.

— …Точно, забула.

— Лена таки дурна.