Розділ 72 — Квітник

Головна вулиця міста Кама, де вдень і вночі снують натовпи людей. Була там і дівчина, яка особливо впадала в око.

Кожен, хто з нею розминався, озирався їй услід.

Насамперед у вічі кидалися двоє чорних вовків, що були з нею. Один ішов попереду, аж підскакуючи від нетерплячки. Другий, видно, боязкий, тримався позаду й тулився до неї. Перехожі задивлялися на доглянутих вовків, а коли переводили погляд на дівчину — певно, їхню господиню, — усі до одного завмирали.

Воно й не дивно. Дарк-ельфійка сяяла юністю, а від її тіла, що вже дорослішало, віяло жіночою привабливістю. На неї озиралися не лише чоловіки, а й жінки.

— Сукке, годі вже до мене горнутися. Ти ж вовк, де твоя гордість? А ти, Коро, трохи вгамуйся. Бо колись дістанеш на горіхи.

Маріфа насварила обох. Сукке жалібно заскавчав і потерся об неї головою, а Коро, схоже, навіть не зрозумів, що його сварять, — радо махав хвостом.

Дивлячись на них, Маріфа тихенько зітхнула.

Відколи вона вперше спустилася в лабіринт, минуло шістнадцять днів. Зранку вона займалася з вовками, по обіді знову спускалася туди — і старання дали плоди: навичку «Дресирування» вдалося опанувати. Двох вовків, що були зараз із нею, вона сама вибрала зі зграї — молодих і тямущих — і виховувала.

Головна вулиця кишіла людьми, але Маріфа — мабуть, завдяки вовкам — без особливих труднощів дісталася до потрібної крамниці.

Чоловік, що чергував біля Магової крамниці рабів, помітив серед перехожих щось дивне.

Тут, на головній вулиці міста, натовпом нікого не здивуєш, але посеред юрби зяяла порожнеча — і вона поволі наближалася. Коли до неї лишилося метрів п'ять, чоловік зрозумів, у чому річ.

Він позирнув то на дарк-ельфійку, то на двох вовків, а тоді хтиво обмацав поглядом її тіло.

(Ще дівча, а вже ого яка. Ой, задивився.)

Відчувши цей погляд, Коро тихо загарчав, а Сукке стривожено глянув на Маріфу знизу вгору.

— Пане Дане, давно не бачилися. Пан Маго на місці?

Чоловіка звали Дан, але такої вродливої дарк-ельфійки він не знав.

— З-звідки ти знаєш моє ім'я?

— Не впізнаєте? Це ж я, Маріфа. Ще місяць тому ви про мене дбали.

— Маріфа?! Не може бути…

Не дивно, що Дан її не впізнав. Раніше Маріфине ліве око затягував шрам, на шиї теж був великий рубець, та й сама вона була геть виснажена. А на дарк-ельфійці, що стояла перед ним, не було жодного шраму. До здорових ровесниць їй ще було далеко, але вона гарно округлилася, і тепер у ній була і дівоча свіжість, і жіноча краса.

— То пан Маго на місці?

Маріфа спитала вдруге, і Дан, поспіхом кивнувши, побіг до Маго. Той звелів шанобливо провести гостю до вітальні, що Дан і зробив.

— Давно не бачилися, — Маго розплився в усмішці. — Ну й здивували ж ви мене. Шрами, бачу, вилікувано.

Хоч Маго й казав, що здивувався, говорив він цілком спокійно.

— Пане Маго, ви жартуєте. Ви ж і так усе знаєте.

На ці слова Маго розплющив одне око, хоч зазвичай ходив із заплющеними.

— Наче й не жартував. То з якою справою ви сьогодні?

— Забули? Сьогодні час першого внеску за мене. А ще господар передав вам зілля.

Маріфа почала діставати з айтем-поуча на фартусі зілля — у посудинах, схожих на відра з кришками.

За домовленістю Маго сам розливав його в посуд для продажу.

Товар від Ю швидко розходився — про нього пішла добра слава, — і тепер його купували не лише авантюристи, а й звичайні міщани.

Найбільше прибутку Маго досі приносили будинки работоргівлі, але виторг крамниць припасів уже майже зрівнявся з ними, а наступного місяця, як він вважав, точно їх обжене.

— А це — плата за мене. Прийміть, будь ласка.

Маго помітив, що кишеня на Маріфиному фартусі — айтем-поуч. Він дивувався, хоч і не подавав виду, а Маріфа тим часом поклала на стіл невеличку полотняну торбинку.

Він розв'язав її й побачив, що вона туго набита золотими монетами. Полічив: п'ятдесят три.

— Це Ю для вас приготував?

Нічого дивного, що Маго про це спитав.

П'ятдесят три золоті — стільки авантюрист, що тільки-но дістав ранг C, сяк-так заробляє за місяць.

— Ні. Це гроші, які я заробила в лабіринті.

Почувши це, Маго розплющив уже обидва ока.

Він посилав до Ю шпигунів — вивідати, як той робить зілля, які в нього слабкі місця і як Маріфа збирається за себе платити, — але путнього ті так нічого й не принесли. З'ясувалося лише, що шрами в Маріфи невідомо коли зажили і що лікував їх не якийсь високий жрець.

— Чудово, — Маго задоволено засміявся. — Я чув, що ви стали авантюристкою, але заробити стільки за місяць — це неабиякий хист. Тож у мене є пропозиція…

— Останнім часом мене непокоять мухи — щось їх багато розвелося.

Маго саме збирався завести мову про гроші, але Маріфа перебила його й заговорила про інше.

— Мух… кажете?

— Так. Мій господар — дуже добра людина, і цим користуються золоті й срібні мухи: скільки їх не попереджай, а вони все кружляють довкола маєтку.

Маго одразу згадав приказки, які часто повторюють міщани.

«Аристократи — золоті мухи, що злітаються на золото», «Купці — срібні мухи, з голови до п'ят у сріблі». Так у місті натякали і на тих, і на інших: аристократи вічно оббирають простий люд — от і «золоті мухи», а купці здебільшого обвішуються срібними прикрасами — от і «срібні».

— Це… мабуть, вам дошкуляє.

— Пане Маго, ви любите квіти рорісіч?

Розмова знову звернула невідь-куди, але Маго мовчки слухав.

— У квітів рорісіч є одна незвичайна властивість. Якщо домішати в ґрунт дещо, вони розквітають таким яскравим, гарним червоним цвітом. Хочете, я якось принесу?

— …Ні, мабуть… не треба.

— Он як. Шкода.

Маріфа всміхалася так, що аж задивишся, але з обличчя Маго було видно: нічого невинного він у цій усмішці не бачив.

Потім вона домовилася про строк наступної поставки зіль і пішла.

Лишившись у вітальні сам, Маго тяжко зітхнув, налив у склянку міцного трунку, якого зазвичай не пив, і перехилив одним духом.

Цей чоловік навіть перед аристократами не поступався ні на крок, а тепер на його обличчі проступила така втома, якої за ним годі було й уявити.

— Ю, а обід ще не скоро? У мене вже живіт до спини прилипає.

Мусс бурчав, розлігшись на дивані у вітальні.

— Замовкни. Кажу ж: поки Маріфа не повернеться, обіду не буде. І взагалі, чого ти щодня ходиш сюди їсти?! Ти ж, як-не-як, аристократ, правиш містом Кама.

Ю був роздратований до краю.

— Прошу, Ю.

Нунг поставив перед ним крекери з фруктами й виноградний сік.

— Пане Нунгу, я ж вам завжди кажу: мені ніяково, коли ви таке робите.

— Ю, я — дворецький. Служити — моя робота. Не зважайте.

Нунг чимось нагадував Стеллу, тож твердо відмовити йому Ю не міг.

А Мусс цим користався: щодня, щойно випадала вільна хвилина, він приходив із Нунгом до маєтку Ю, їв за одним столом із господарем і переманював його до себе.

— Ге-ей, Нунгу, налий і мені виноградного вина. І взагалі, служиш ти мені, а не йому!

— Та невже? Хіба такі дрібниці щось важать?

— Що?! Які ж це дрібниці! Ну що з тобою робити, Нунгу. А, до речі. Ю, ти щось зробив віконтові Горубарду й баронові Періту? Скільки я їх не застерігав, вони нишком щось мудрували, а тут раптом принишкли.

Ю годував крекером Ніну, яка жадібно на нього дивилася. Лена поруч теж раз за разом зиркала — видно, доведеться нагодувати й її.

— Нічого не робив. Просто подарував квіти.

— Подарував квіти?

— Так. Гарні, червоні квіти.

Мусс протягнув «ну-ну» вже без жодного інтересу, закинув до рота крекер і запив виноградним вином.

Ось так мирно минав і цей день.