Розділ 73 — Культ Безсмертя

Хребет Чікін у володіннях Вільної держави Гамельн недарма прозвали «Драконячим гніздом». Драконів там повно, і навіть найслабший із них, земляний, має шостий ранг. Що станеться зі звичайною людиною, яка туди сунеться, пояснювати не треба.

Цими небезпечними горами, мугикаючи собі під ніс, простував чоловік. Вуха на маківці, пишний хвіст — схоже, вовколюд.

Раптом ніс у нього засіпався.

— Ану виходь. Мого носа не обдуриш.

Тієї ж миті з-поміж дерев вискочив дракон метрів дванадцять завдовжки. Червона луска — значить, вогняний. Він дивився на чоловіка, як на здобич, а той і не думав метушитися: зняв зі спини молот, закинув на плече й глузливо вишкірився.

Дракона це зачепило за живе: зроду він був серед сильних, а тут якась дрібнота не те що не злякалася — ще й насміхається! З пащі в нього вихопилося полум'я.

— Ого, ящірка розсердилася! — гигикнув чоловік. — Ой, як страшно.

Дракон оскаженів і з несподіваною для такої туші спритністю вгатив правою лапою, та чоловіка там уже не було — лапа тільки розколола землю.

— Хай залізо скує тіло, хай сталь його точить, схили голову під тягарем! Обтяження.

Це було заклинання магії зачарування третього рівня, і звір помітно сповільнився. Та дракон є дракон: від цього він тільки дужче розлютився.

У пащі в нього вже набиралося полум'я: вогняний подих — його найгрізніша зброя.

Але видихнути він не встиг: чоловік умить пірнув йому під груди й з розмаху гахнув молотом по правій нозі. Звір думав, що міцне тіло й тверда луска витримають, — і помилився.

Молот у вовколюда був непростий — «Молот сталевого дракона»: його викували з того дракона, у якого найтвердіша луска серед усього їхнього роду. Тож праву ногу вогняному він розтрощив без зусиль.

— Ка-ґа-ґа-ґа-ґя-а-а-а?!

Разом із кров'ю розліталися луска, м'ясо й кістки — те, що мить тому було його правою ногою, — і драконові здавалося, ніби світ сповільнився. А тоді до нього дійшло, що сталося, і над горами розлігся рев. Дракон качався по землі, шукаючи кривдника, — аж раптом на морду йому впала тінь. Вовколюд шкірився просто в нього над головою.

— Проти мене й вогняний дракон — пшик.

Ударом «Нищівного тиску» він розтрощив драконові голову, і на землі розквітла кривава квітка.

— Ну й бридка квітка, — хмикнув він.

Мертвий дракон його більше не цікавив: вовколюд знову замугикав і пішов собі далі.

— Привіт, привіт усім! Я, часом, не останній?

— Довго ж ти! Новенький — і приперся останнім. Сміливий, нічого не скажеш.

— Негоже змушувати старших чекати, ой негоже.

— Горійку, ай-ай-ай, так не можна~ — пирснув дівочий голос. — Мері й дідусь уже дуються~

Хто б повірив, що це той самий, хто щойно розчавив вогняного дракона: тепер він улесливо гнув спину.

Зібралися вони в самому серці хребта Чікін, куди не дістанешся, не прослизнувши повз безліч драконів.

— Та помилуйте, — винувато всміхнувся вовколюд. — Сюди ж іще дійти треба, а тут небезпечно. Я старався, чесне слово.

— Небезпечно? Тут? Та тут лише милі домашні тваринки.

Драконолюдка роздратовано лупила об землю лускатим хвостом. Довкола неї покірно стояли дракони — земляні, вогняні, сталеві й інші. Та покора була зі страху: якщо придивитися, вони тремтіли. Вовколюд подумки обізвав її монстром.

— Горійку, ти ж апостол смерті культу Безсмертя, тобі не можна таке називати небезпекою~

Ельфійка щебетала весело, але драконолюдка свого невдоволення й не приховувала.

— Твоя правда. Та Горія ж тільки-но став апостолом смерті. Не гарячкуй так, Голіруч.

Дворф пробував її заспокоїти, але драконолюдка не вгамовувалася.

— Оцей покидьок — апостол смерті нарівні з нами? Ви що, знущаєтеся?

Від її люті дракони затремтіли ще дужче. Ще б пак: позаду них горою лежали трупи їхніх родичів — драконолюдка сама-одна забила їх до смерті.

— Сестро Мерітт, ну не сердьтеся так, — запобігливо захихотів Горія. — Скажіть краще, що там за перше завдання для новенького апостола?

Він, видно, хотів бодай трохи остудити Мерітт, тож упокорено перевів розмову на справу.

— Твоя робота, Горійку, — привести людського хлопчика~

— Га? Щоб я, апостол смерті, ганявся за людським дитям? Ви ж жартуєте?

Горія міцніше стиснув молот.

— Гм, у того хлопця чорне волосся й чорні очі.

— Чорне волосся й чорні очі…

— Та ще й дійшли чутки, що за ним полює Джадарк. А чорнявих людей не так уже й багато. Тож дев'ять шансів із десяти…

— Тут уже навіть до такого покидька, як ти, дійде. Та гівняна держава заворушилася. Хто стане на заваді — вбивай усіх, а малого хапай і швиденько сюди.

— А хлопчик той, знаєш~ живе в Королівстві Удон, у місті Кама. Ти, Горійку, на своїх ногах за тиждень туди доберешся, еге ж?

Горія послабив хватку. Спершу в нього аж в очах почервоніло від люті: перше завдання апостола смерті — викрасти людину, та ще й дитину! Але якщо тут замішаний Джадарк — це вже інша річ. Там можна буде розгулятися досхочу, і від цієї думки він мимоволі всміхнувся.

— Ну, завдання передали — можна й по домівках.

— Горійку, старайся, це ж твоя перша робота~ Мері, а ящірок куди подінеш?

— Га? Нащо вони мені. Хочеш — бери собі, Азелотте.

Мерітт кинула це й одразу пішла.

— Бідолашні ящірочки. Я вас гарненько приберу, тож не бійтеся, гаразд?

Коли Мерітт не стало, дракони вирішили, що боятися їм більше нікого, звелися на лапи й люто втупилися в Азелотте.

— Гм, ящірки — вони ящірки й є. Навіть не тямлять, хто тут сильніший.

Дворф, видно, знав, чим це скінчиться, бо тільки похитав головою й рушив геть.

— Я вб'ю вас усіх одним махом, гаразд? — солодко проспівала Азелотте.

Щоки в неї зарожевіли, вона всміхнулася й простягла до драконів праву руку. Наступної миті на кілька десятків метрів довкола в землю вдарили блискавки.

Це був «Стрімкий грім», заклинання чорної магії п'ятого рівня, — і вона випустила його вмить, навіть не читаючи речитативу. Отже, в неї був «Пропуск речитативу».

Дракони, що так пишалися стійкістю до магії, нічого не могли вдіяти: блискавки пробивали їх наскрізь. Ельфійка вдоволено оглянула обвуглені туші й пішла геть підстрибом.

Горія, якого лишили самого, глянув на це побоїще й пробурмотів, ні до кого не звертаючись:

— Монстри кляті…