Розділ 74 — Іменне замовлення й божевілля

Ю з Леною викликали на третій поверх Гільдії авантюристів — до кабінету голови.

Мофіс розсівся в кріслі з п'ятисотлітнього дерева — своїй гордості — й затиснув у зубах сигару.

— …Кажи вже, чого треба, лисий.

Сам покликав, а до діла все не переходив — от Лена й не стрималася.

— Х-хто лисий?! Просто волосся в мене трохи тонше, ніж в інших! Кхм. Я покликав вас через іспит на ранг C. Претенденти цього разу такі: Раріт, Еккарт, Моран, Апрі й Меметт із клану «Місячний цвіт», Шам із «Червоного метеора» — і ви двоє. Раріт з Еккартом без клану, зате досвіду й сили в них досить, тож їх висунула наша гільдія. Трьох із «Місячного цвіту» — столична.

— А нас хто висунув?

— Тебе — Джозеф. Узагалі-то через два місяці після того, як став авантюристом, на ранг C іспиту ніхто не складає, але Джозеф наполіг, мовляв, сили в тебе досить. Щодо Лени, то після гобліна-короля гільдія питань не має. А Шама — авантюрист рангу A Дерід…

— Хм. А я не піду.

— Чому?! Ти що, від рангу C відмовляєшся?

— Не прикидайся. Я давно знаю, що ранг C мені вже належить. Та й про іспит для цього чую вперше. Реєстраторки й самі дивувалися, чого мене досі не підвищили, — квестів у мене вже вистачає. Мабуть, цей іспит вигадав Джозеф чи хтось такий.

— Кх… От базіки, все розпатякали!

Ю вгадав: ніякого іспиту на ранг C ніколи не було. Хто набрав досить квестів і мав силу, того просто підвищували. Але Джозеф завередував, що так нецікаво, — от іспит і влаштували нашвидкуруч. А дехто, прочувши про це, проштовхнув туди своїх людей — ось і вся правда.

Ю до того ж щодня виконував купу квестів — і на трави, і на матеріали, — тож дивно було, що в нього досі немає рангу C.

— Ну, я пішов.

— …Тільки час змарнували. Волосся рідке — і розмова така сама.

— Стривайте! Кажуть, на вас останнім часом поклали око аристократи й купці. Підете на іспит — гільдія вам із цим допоможе. І нічого воно не рідке!

— З цим ми вже розібралися.

— Не недооцінюй можновладців. Руки в них довгі: і в гільдії вбивць свої люди, і серед торговців відомостями. Знайти ваші слабкі місця для них — раз плюнути.

— Я теж збираю відомості. Є в мене кмітливі звірятка.

Магією мертвих Ю підкорив собі нежить — щурів, птахів і всяку іншу дрібноту, — і їх набралося вже кілька десятків. Ці мертві звірятка день і ніч нишпорили містом і стежили за аристократами й купцями, що чіплялися до Ю.

Тепер він знав про них усе — від друзів і знайомих до коханок і позашлюбних дітей.

— Гаразд… — неохоче процідив Мофіс. — Підете на іспит — дам ранг C і Ніні.

— …Ми з Ніною й без того скоро отримаємо ранг C. Накинь ще.

— Ту дарк-ельфійку, Маріфу, підніму до рангу E. Більше не поступлюся, і не просіть.

— …Лише E, а не D. Скупий, як твоя голова на волосся.

Мофіс міг би й не поступатися, але він був у боргу перед Джозефом: якби Ю з Леною не пішли на іспит, йому б не минулося.

— Марі, а що це?

— Святиня.

Вона дбайливо загорнула чорне волосся в тканину й сховала в айтем-поуч, пришитий зсередини до фартуха.

Поки Ю з Леною сиділи в голови гільдії, Ніна й Маріфа чекали внизу.

За ці дні в лабіринті Маріфа дотягла аж до двадцятого рівня, тож заразом стояла в черзі на другий клас.

— Маріфо, перепрошую, що змусила чекати. Я проведу вас до кімнати зміни класу.

Це була та сама реєстраторка, що й минулого разу.

— Тоді я піду, панно Ніно.

— Щасти-и~

Щойно Ніна лишилася сама, її обступили чоловіки-авантюристи — вони тільки цього й чекали.

— Ніночко, ти сьогодні сама? Може, візьмемо разом квест?

— Не сміши! Піде вона з тобою на квест — а ти хтозна-що з нею зробиш! Краще, Ніночко, ходімо зі мною — я теж розвідник.

— Дурню, ти що, не знаєш? Перший клас у неї злодійка, зате другий — вбивця. Тож, Ніночко, ходи краще зі мною: я важкий воїн, навчу битися зблизька.

Зазвичай поруч із Ніною муром стоїть Ю, тож заговорити з нею чоловікам випадає нечасто. От вони й скористалися нагодою і наввипередки липли до неї, а Ніна геть розгубилася.

— Е-е… я чекаю на Ю, тож дякую, не треба.

Щоразу, як Ніна розгублено махала руками, її пишні груди ходили ходором, і чоловіки аж слину ковтали.

Авантюристки й реєстраторки поглядали на цю картину холодно.

— От же набридливі, правда? Геть тебе замучили. Слухай, Ніночко, а чого ти взагалі пішла у вбивці? Тобі б більше пасувало бути шукачкою чи мисливицею за скарбами.

— А, бо я хотіла одну річ, — Ніна загадково всміхнулася.

— Га? Річ? Тоді тим паче краще було йти в шукачки…

— Колетт, ти тільки глянь, як ці чоловіки розімліли. І це гордість міста Кама? Сором та й годі.

— Ха-ха… І справді, не дуже гарно виглядає.

— До речі, Колетт. Ти часом нічого від мене не приховуєш?

Ребекка обхопила Колетт за талію, щоб та не втекла.

— П-про що це ви…

— Будеш викручуватися? А я нещодавно бачила, як ти гуляла за Західною брамою.

По щоці Колетт покотилася краплина поту.

— Н-ну то й що, я теж інколи гуляю за муром.

— А поруч із тобою бігали чималенькі чорні вовки. Я спершу перелякалася, що на тебе напали монстри, а придивилася — на них нашийники, а ти їх ще й радо гладиш. Тут мене й осяяло: недалеко від Західної брами стоїть один маєток. І та дівчинка, Маріфа, здається, дресирувальниця. А біля гільдії хто сидить — теж, мабуть, випадково чорні вовки?

— Ой-ой-ой… П-пані Ребекко…

— Що таке? І, до речі, ти останнім часом наче трохи округлилася в талії.

— Ц-це… на те була причина! Так! Мені довелося скласти для Ю договір на маєток і віднести його, от і…

— Ну-ну~ І чим же тебе там пригостили?

Ребекка всміхалася, але очі в неї не сміялися.

— Ч-чимось під назвою «оладки»…

Колетт розповіла, що таке оладки, і Ребекка мало не пустила слину — довелося поспіхом витирати рота.

— Цікаво, що скажуть інші реєстраторки, коли про це дізнаються.

— Ой! Б-б-будь ласка! Тільки не це…

— Ну, це вже як ти себе поведеш.

Згодом Колетт таки впросила Ю напекти оладок. Але інші реєстраторки помітили, що Ребекка підозріло весела, і на допиті… тобто під тортурами… тобто під тиском вона все розбазікала. Так відбулося Перше судилище над Колетт.

— Слухай. Може, ще раз подумаєш?

Аделе вмовляла Маріфу так само, як і минулого разу, але та стояла на своєму, тверда, як кремінь.

Другим класом вона цього разу обрала…

— Жодна авантюристка не бере «Приборкувача комах». Ну чому саме його?

— Бо господар нещодавно знайшов у Великому лісі гніздо велетенських бджіл і поцікавився, чи не можна їх розводити.

— Га? Невже… через це? Та не може бути…

«Приборкувача комах» майже ніхто не обирає. Таких людей і так мало, а ті, що є, тримають своє вміння в таємниці й учнів не беруть. А головне — більшість жінок комах терпіти не може.

— Ще й як може. Для мене господар — понад усе.

Аделе знову довелося поступитися, і Маріфа благополучно отримала другий клас.

Повернувшись до зали, вона побачила Ніну в колі чоловіків, але швидко зрозуміла, що ті не чіпляються, а тільки підлещуються, і заспокоїлася. Аж тут відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до гільдії стояли троє — з вигляду явно аристократи.

Глухий провулок трохи осторонь від Гільдії авантюристів. Ні душі, тиша.

— Ви щось від мене хотіли?

— Як ти розмовляєш, рабине?

— Сатете, вгамуйся. Ми служимо панові Горубарду.

— Значить, ви лицарі віконта Горубарда.

Сатет уже рвався схопити Маріфу, але Коро біля неї загарчав, і лицар, зиркаючи спідлоба, відступив. Сукке ховався в Маріфи за спиною.

— Останнім часом із нашим паном щось діється. Ти ж знаєш, що він шукав зустрічі з твоїм господарем, Ю Сато?

— А якщо й знаю, то що?

Від такої зухвалості ще один лицар аж визвірився.

— Ми знаємо, що це твій мерзенний господар щось зробив із паном Горубардом! А ну, веди його сюди!

— Борфіме, і ти туди ж? Не гарячкуй. Словом, приведи сюди Ю Сато. Ми хотіли зустрітися з ним як годиться, але нам щоразу заважають, тож довелося вдатися до таких методів.

— …Мерзенний? Мій… господар… мерзенний?

— Що таке? Ти ж чула.

— Бернте, досить! Ще не вистачало, щоб ми, аристократи, просили рабиню!

Наступної миті Маріфа вже стояла просто перед носом у Борфіма.

— Мій господар — мерзенний? Ви, сміття, гірше за бруд під ногами… Мерзенний… Із віконтом Горубардом щось не так? Сам напросився! Сміття, яке забуло своє місце! Дзижчить муха — от її й прибили! А ти образив мого бога. Я мучитиму тебе, доки сам не благатимеш смерті, а тоді вб'ю.

Бернт аж закляк — так раптово змінилася дівчина, — а Сатет і Борфім почервоніли від люті й вихопили мечі. Маріфа вже готувала заклинання магії духів, Коро от-от мав стрибнути.

— Оце так зустріч! Аж троє лицарів пана Горубарда. І що ж вас сюди привело? — почувся м'який старечий смішок.

— Т-ти? Звідки ти тут узявся? Невже й граф Мусс…

— Хтозна. Ми, старі, любимо тихі місця. А от що роблять лицарі, обступивши беззахисну дівчину?

— Не твоє діло! Це справа між нами й Ю Сато.

Нунг, як завжди, безшумно підходив дедалі ближче.

— Пан граф просив пана Горубарда не наближатися до Ю Сато, і пан Горубард на це пристав. Чи, може, вас прислав він?

— Т-та ні… ми самі.

— Он воно що. Тоді повертайтеся додому. Якщо не облишите цієї справи, тільки нашкодите своєму панові.

Лицарям це було не до вподоби, і вони зло дивилися на Нунга. Так само дивилася на нього й Маріфа: вона ж збиралася тихенько вбити всіх трьох, а тут з'явився старий. Тепер вона кривилася, ніби розжувала щось гірке.

— Гм. Маріфо, схоже, ці пани йти звідси не збираються, тож ходімо ми. Ю хвилюватиметься, якщо ви затримаєтеся.

— …Як скажете.

Коли вже Нунг згадав Ю, Маріфа сперечатися не могла й пішла за ним.

— І чого це Нунг з'явився саме тепер?!

— Може, за нами стежили.

— Нічого було з нею панькатися — треба було силою!

— Правду Сатет каже! Ю Сато — лише мерзенний авантюрист. Відрубати йому руку — сам розреветься й робитиме все, що скажуть… кха?!

Щойно перед Борфімом стояли Сатет і Бернт, а тепер там була жінка. Знайома. Та, що ходить у загоні з Ю Сато, — здається, її звати Ні… На цьому думки Борфіма обірвалися.

Сатет і Бернт остовпіли: їхньому товаришеві за якусь мить скрутили шию.

— Ах ти!

Сатет замахнувся мечем, але Ніна виявилася швидшою.

— Вибача-а-ай~

Сатет ще не встиг довести удар, а Ніна вже стояла в нього за спиною й тримала його за голову. Мить — і «Обертальним зламом», технікою вбивці другого рівня, вона скрутила шию і йому, як Борфімові.

— Хто… наказав? Ю Сато… наказав?

— Не-а, — мило всміхнулася Ніна. — Ви ж самі хотіли скривдити Ю, хіба ні?

— Тобі це так не минеться! Т-так! За напад на аристократа страти не уникне й Ю Сато! Ти хоч розумієш?!

Чи чула вона його, невідомо. З кам'яним обличчям, схиливши голову набік, Ніна наближалася, і від цього моторошного видовища Бернта пройняв жах.

— Не підходь! Не підходь! Х-хто-небудь! Тут є хтось?!

Вони самі обрали безлюдний провулок — і прогадали: Бернтів крик потонув у гаморі головної вулиці.

Ніна повільно підійшла до Бернта й зазирнула йому в очі.

— Хто хоче скривдити Ю, знаєш~ тих я всіх-всіх прибираю. Зрозумів?

— Не… треба… Зрозумів, більше не чіпатиму Ю Сато… і нікому про це не скажу… тільки не вбивай. А-а, не хочу…

Ніна взяла Бернта за голову й почала поволі стискати. Він учепився їй у руки, але зрушити їх не міг. Бернт мав двадцять третій рівень, перший клас воїна й другий — лицаря, тобто був бійцем ближнього бою. Але Ніну підсилювали навички спорядження, Браслет огра й Драконячий браслет, і проти її сили він нічого не міг удіяти.

— Не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу. Перестань, п-п-п… хто-небудь… ря… туйте…

Спершу почувся глухий звук, наостанок — сухий хрускіт, і Бернт затих.

Ніна склала три тіла в айтем-поуч і як ні в чому не бувало пішла до Гільдії авантюристів.