Розділ 75 — Знайомство

Шпигуни Священної держави Джадарк ховалися в місті Кама в одній халупі. Тепер там монстр тримав у повітрі чоловіка: хвіст обвився йому навколо шиї й підняв над підлогою. А керував монстром інший, що стояв поруч.

Це була химера — монстр четвертого рангу з левовою головою, козячим тулубом і зміїним хвостом.

Її хазяїн мав, серед інших, клас «Приборкувач звірів» — такі вміють дресирувати і звичайних тварин, і магічних звірів.

— Чі Ду, годі вже!

Це гримнув Мафетт, ватажок шпигунів.

— Га-а? Не «Чі Ду», а «пане Чі Ду». «Пана» загубив? Я ж вам, нікчемам, тільки мізки вправляю. Ну, повтори-но, що ти там доповідав.

Чі Ду подав знак, і химера відпустила бідолаху. Той, давлячись кашлем, жадібно хапав ротом повітря.

— Хоч с-скільки питай… я н-нічого нового не скажу. Ю Сато має магічне око аналізу, яке бачить статус, якусь навичку, щоб виявляти ворогів здалеку, і «Фехтування» таке, що він б'ється на мечах із самим Джозефом.

Щойно чоловік це випалив, Чі Ду вгатив йому ногою в щелепу.

— Ха-ха-ха! «Якусь навичку»? Ти знущаєшся? Таке з'ясовувати — ваша робота! У вас же є той, хто бачить статус за будь-якою дрібкою тіла — хоч за волосиною, хоч за обрізком нігтя.

— Ха… ха-ха… Та ми й без тебе це знаємо! Звісно, ми пробували роздобути волосся Ю Сато!

Лісова пантера позаду Чі Ду загарчала, ладна от-от кинутися на чоловіка.

— Через дівчинку-дарк-ельфійку.

— Дарк-ельфійку?

— Її звати Маріфа, Ю Сато нещодавно її купив. Вона, видно, нас розкусила: збирає за ним усі волосини до одної. А довкола маєтку ще й чужі шпигуни крутяться, і в саду бігає десяток із гаком чорних вовків — так просто не підступишся. У місті ж до нього не підійдеш: поруч то Джозеф, то Муссові люди.

— І це ви — гордість Священної держави Джадарк? Чужі шпигуни? Перебийте. Чорні вовки? Якийсь там другий ранг — теж перебийте.

Чі Ду з презирством дивився на шпигунів і гладив пантеру по голові.

— Звісно, ми пробували вдертися в маєток силою, але там стоїть страшний вартовий.

— Вартовий? Він що, цілу добу не спить? Дочекайтеся, поки засне, і приріжте — ви ж, кажуть, майстри тихих убивств.

— Вартовий… гоблін. І не простий, а мутант. Ми три дні за ним стежили — він навіть не прилягав. А всіх, хто пробував його вбити, він сам повбивав…

Кілька шпигунів скривилися — мабуть, згадали те видовище.

— І що далі? Я сюди аж зі Священної держави Джадарк приперся — тільки не кажи, що плану в вас нема.

— План є. За тиждень аристократи Королівства Удон дадуть авантюристам високого рангу з міста Кама іменні замовлення, а графа Мусса міністр фінансів викличе до столиці. Якщо граф поїде, то і його дружинники, і Джозеф муситимуть їхати з ним.

— О-о, як усе вдало складається. Не знаю, скільки там заплатили, але нагорі, видно, дуже хочуть дістати Ю Сато. Вояків у місті Кама мало, за порядком і монстрами там дивляться авантюристи. А як не стане ні сильних авантюристів, ні Муссових людей…

— Отож. Тут нам і знадобиться твоя навичка! Поки ти відволікатимеш решту авантюристів міста Кама, Ю Сато…

Договорити йому не дали.

Лісова пантера метнулася з-за спини Чі Ду, вчепилася йому в шию й вирвала шмат м'яса разом із кістками.

З перегризеної шиї фонтаном ударила кров і вмить залила підлогу халупи червоним.

Через таку жорстокість Чі Ду свого часу й позбавили посади командира полку в дивізії святих лицарів Священної держави Джадарк.

— «Твоя»?! Ти, покидьку, рівнею мені себе вважаєш? Та біс із тобою. Коротше, моя робота — перебити всіх у місті, так? А там же, кажуть, понад сто тисяч люду. Це ж скільки можна вбити! Ех, швидше б минув тиждень… Я аж тремчу — сьогодні, мабуть, і не засну.

Наступного дня після розмови з Мофісом біля Східної брами міста Кама зібралися всі, кому дістався цей квест.

Шам із клану «Червоний метеор» і двоє його посіпак, троє з «Місячного цвіту» — Моран, Апрі й Меметт, вільні авантюристи Раріт і Еккарт і, звісно, Ю з товаришами.

Джозеф оглянув усіх і задоволено кивнув. Ю й Лену це роздратувало, але Джозеф — помічав він це чи ні — тільки посміхався собі.

— Ну що ж! Ваш квест цього разу — розвідати ліс кілометрів за десять на схід від міста.

— Що? Східний ліс? Це ж не той ліс Марма, де вище другого рангу монстрів і не знайдеш?

Моран одразу накинулася на Джозефа.

— Той самий. Ліс Марма.

— Знущаєшся?! Та ми пройшли і «Лабіринт Горго», і столичний «Сад Барлотте» — обидва рангу D! Нам такі нікчемні квести вже не по чину. Хай «Місячному цвіту» дадуть ранг C просто так.

У «Місячному цвіті» були самі жінки, і щоб з клану не глузували, Моран лазила по лабіринтах більше за чоловіків свого рангу. Тож іти на таку дрібницю пліч-о-пліч із ними їй було гидко.

— Стривайте. Тоді прошу звільнити й нас, «Червоний метеор». Зрештою, в мене тридцять перший рівень — для рангу C більш ніж досить. Пан Джозеф це знає.

Шам вибовкав свій рівень, і Моран із подругами, та й усі довкола, здивовано на нього витріщилися.

— Бачу, мій рівень вас вразив.

Насправді всі просто отетеріли: щоб авантюрист отак розпатякував свій рівень! Але Шамові здалося, що вони вражені.

— Ох і морочливий же народ зібрався. Слухайте. У лісі Марма бачили жовтого слайма четвертого рангу. У лісі, де зроду нічого вище другого рангу не водилося. Що це означає, самі здогадаєтеся.

— Хазяїне, це що ж… з'явився новий лабіринт?

Від цих слів усі вмить замовкли.

— Ще не точно. Але схоже на те. І якщо це новий лабіринт, то ранг у нього не нижчий за C. Там же чомусь так: чим ближче до поверхні, тим слабші монстри, чим глибше — тим сильніші. Тож якщо жовтий слайм вибрався звідти, то четвертий ранг там уже на першому поверсі.

— Так би одразу й сказав. Тоді ми не проти. Але он ті що тут забули?

Моран тицьнула пальцем на Ю з товаришами.

Ю до цього було байдуже: він навіть не глянув у її бік і далі гладив Сукке й Коро, а Ніна пальцями розчісувала йому волосся. Лена взагалі дичилася чужих, тож теж не зважала. Зате Маріфа, коли на господаря показали пальцем, аж наїжачилася.

— Що ви хочете цим сказати?

— А те й хочу: які у вас рівні й класи? Щось ви на рівних із нами не тягнете. Особливо ти — що це на тобі? Шкіряний комплект — та це ж для зовсім зелених! І взагалі, чого ти в формі покоївки?

Маріфа підійшла до Моран і її подруг.

— Що, є що сказати, дівчинко?

— Який же авантюрист розкаже свій рівень і клас тим, хто не з його загону? Хто так робить, той гірший за третьосортного. А спорядження мені купив господар. На кожній речі є навички, тож не турбуйтеся.

Почувши це, Шам побагровів і ледь помітно затремтів.

— Що правда, то правда: такому телепню в авантюристах не місце. А твій клас, дівчинко, і так видно. Он ті песики й гоблін — твої монстри, так? Отже, «Дресирувальник» чи «Приборкувач звірів». А навички, кажеш, на цій шкірянці? Навішувати їх на спорядження для зелених — таке зробить хіба великий дивак або дурень. І не в лабіринті ж ти все це назбирала. Твій господар що, алхімік?

Цього разу Ю вирішив, що Куро теж іноді треба провітритися, тож узяв його з собою.

Моран розглядала Маріфине спорядження, а тій було не до того.

(Через мою необачність мало не розкрилися господареві навички… Ну як я так бовкнула.)

— Моран, годі вже! Ти завжди, завжди…

Апрі гупнула Моран кулаком по маківці, і та аж осіла на землю. А Апрі спокійно переступила через подругу й уклонилася Маріфі.

— Вибач. Вона завжди така. Зла не хоче, просто задириста — одразу лізе мірятися. А навичку навіть на спорядження шостого класу накласти — це десять золотих за кожну, ще й самоцвіт приноси свій.

Ю на все це, схоже, не зважав — бавився вухами Сукке. Зате Куро поруч дивився на дівчат із «Місячного цвіту» так, що від нього аж віяло жагою вбивства.

Еккарт, видно, ще не прокинувся — позіхав і блукав поглядом казна-де.

— Ну, всі, бачу, вже здружилися — рушаймо! Щось мені аж весело стало.

Ніхто навіть не назвався, але Джозеф, якому до настрою інших ніколи не було діла, рушив першим, і решта знехотя поплентала за ним.

— Моран, тільки не здумай тут битися.

Меметт, що досі мовчала, тихо застерегла подругу.

— Та що такого? Ви з Апрі хіба думаєте інакше?

— Ти, видно, не помітила, але щойно ти полізла сваритися, на тебе як дихнуло жагою вбивства.

— Від дарк-ельфійки й гобліна?

— Таки не помітила. Коли ти причепилася, нею віяло й від дівчинки з посохом. Але найнебезпечніша — та, грудаста. Вона справді хотіла нас убити.