Розділ 77 — Внутрішні чвари, людське серце

Ю й від початку не надто хотів братися за цей квест, а тепер щиро шкодував, що не відмовився.

— О! Ю, глянь. Он там — дитинча двохвостої лисиці!

— А в тебе є вчитель фехтування? Мене, між іншим, колись учила сама Ранфа «Тиха вода». Чув про неї? Жінка, а з одним лише мечем дійшла аж до рангу A — неймовірна майстриня!

(Г-галасливі…)

Ліворуч Джозеф без кінця торочив про всякі дрібниці, праворуч Моран — про мечі, і Ю вже був ситий ними по зав'язку.

Програвши Ю на мечах, вона якийсь час ходила пригнічена, але в лісі Марма потроху оговталася й тепер сама до нього заговорювала.

Шам із посіпаками, побачивши, як Ю бився з Моран, схоже, почали з ним рахуватися й уже не чіплялися, як спочатку.

— Ніночко, Ю он як усім сподобався — ви ж, мабуть, хвилюєтеся?

Раріт пожартував, звертаючись до Ніни з дівчатами.

— Як добре, що всі потоваришували~

— …Та жінка надто вже підлизується.

— Схоже, нарешті вона зрозуміла, який неймовірний мій господар.

Та дівчата не надто переймалися.

— Ну от! Ох уже ця Моран — я ж казала їй не чіплятися.

— Та хай так чіпляється, це нічого. Вона ж, як ти й веліла, пробує з ним заприятелювати.

Апрі хвилювалася, а Меметт — анітрохи.

— Пане Шаме, що робитимемо?

— Що ти маєш на увазі?

Дог, один із Шамових посіпак, нервував.

— Моран — вправна мечниця, але Ю — зовсім інша річ. Якщо зараз нічого не вдіяти, отримати ранг C буде важко.

— Хм. А конкретніше?

— Найпростіше — дати грошей. Або ж, коли їстимемо, підмішати їм дещо в їжу — у мене є одні ліки…

— Не мели дурниць. Щоб ми, аристократи, та вдалися до такого паскудства? Де твоя гордість аристократа? Так, вміння в них неймовірні, але як не впораємося поодинці — візьмемо злагодженістю. Шляхетній людині не личить думати так підло.

— С-слухаюся. Пане Шаме, я більше ніколи не думатиму так підло.

— Пане Шаме, там, попереду, щось не те.

Це помітив Самоха, другий Шамів посіпака.

— Гм, що це? Пан Джозеф і решта пришвидшили крок?

Так і було: ті, хто йшов попереду, рухалися дедалі швидше. Точніше, ходу наддавав Ю.

— Тц.

Ю цокнув язиком і побіг — лісом, бездоріжжям, але так швидко, ніби мчав рівниною.

— Гей-гей, що таке? Живіт прихопило?

Джозеф безтурботно біг поруч, як завжди не тямлячи, що коїться. Моран теж спробувала встигати за ними, але Ю був надто швидкий, і вона дедалі більше відставала. Ніна й Раріт, помітивши, що щось не так, обігнали її й кинулися навздогін. За ними бігла Маріфа, але геть не встигала, тож послала вперед Сукке й Коро.

— …Куро, а ти не підеш?

Лена однаково б не наздогнала, тож навіть не пробувала й ішла собі пішки.

— Господар звелів мені триматися біля панночки Лени.

Апрі й Меметт здивувалися, що він уміє говорити, але Куро не зважав на них і не відходив від Лени.

Ю з товаришами бігли хвилин десять, аж нарешті метрів за двісті попереду показалися три постаті — вони мчали їм назустріч.

— М? Це ж… жінка й дитина.

Джозеф не помилився: то були жінка й дитина — мабуть, мати з дитям. А третя постать…

— Хазяїне! За ними женеться сталевий павук!

— Трясця!

Щойно Раріт це крикнув, земля під ногами Джозефа аж вибухнула: лишилася велика вирва, а сам він одним стрибком скоротив відстань утричі.

Мати з дитиною щодуху тікали від павука, але з кошика, який несла дитина, посипалися трави.

— Ой, трави…

Дитина кинулася їх підхоплювати, втратила рівновагу й упала.

Павук завдовжки метри два був уже зовсім поруч. Мати обійняла дитину, закриваючи її собою.

— Ні, не встигнемо!

Раріт біг за Джозефом і, бачачи, що павук от-от ударить матір із дитиною передньою лапою, уже уявив найгірше.

Аж раптом повз Рарітове обличчя щось промайнуло з шаленою швидкістю, обігнало Джозефа й ударило павука просто в черево, пробивши в ньому дірку завбільшки з кулак.

Павук перекинувся й судомно засмикав лапами, але Джозеф добив його мечем, і той затих.

— Ю, це ти?

— Камінь — таки зручна річ.

Тим «чимось» був камінь, який кинув Ю.

— Як ти взагалі влучив з такої відстані? І звідки знав, що до нас тікають мати з дитиною? Поділишся якось секретом, як ти так завчасно все чуєш?

— Недарма ти мене переміг! Сталевий павук — монстр четвертого рангу. Убити такого каменем — оце так!

Моран, що якраз їх наздогнала, аж захлиналася від захвату.

А Ю тим часом лікував Хілом дитину, яка, падаючи, поранилася.

— Дякую! Дякую!

Мати знову й знову дякувала й, плачучи, обіймала дитину.

— Дякую, братику.

— Та годі! Який із мене братик — я вже не в тих літах!

Джозеф, як і слід було чекати, знову нічого не второпав.

— Дивно все-таки: я не чув, щоб у лісі Марма траплялися сталеві павуки.

— Так. Ми завжди ходимо сюди по трави: гоблінів бачили, а сталевого павука — вперше.

Кинути матір із дитиною тут не можна було, і поки Джозеф із рештою радилися, що робити, Ю вирішив сам.

— Я проведу їх до виходу з лісу.

Дог тільки того й чекав:

— Проведеш? Ти знаєш, скільки годин ми сюди йшли? І що, нам тепер чекати, поки ти повернешся? У нас квест! Це все одно що відмовитися від нього! Тобто ти вибуваєш з іспиту… ні, ти його провалив!

— Базіка. Можете не чекати — я наздожену. Ідіть далі.

Більше нічого не кажучи, Ю наклав на матір із дитиною магію зачарування, яка підсилює тіло.

— Я думаю, шо треба почекати тут або йти всім разом.

— Я теж згоден з Еккартом.

— Не люблю погоджуватися з чоловіками, але я теж за.

Еккарт, Раріт і Моран сердито глянули на Дога.

— В-ви що, подуріли?! Та як він нас наздожене?! Як будемо чекати, то й ви…

— Ні. Тут треба почекати.

— П-пане Шаме, і ви?! Чому? Це ж серйозне порушення.

— Аристократ мусить захищати слабких і простий люд. Чекатимемо тут, доки Ю не повернеться. Зрозумів, Доге?

Перечити Шамові Дог не смів і замовк.

— Е-е, ну… раз усі так кажуть — іди вже.

Зрештою Ю з товаришами пішли проводжати матір із дитиною до виходу з лісу, а решта лишилася чекати.

— Меметт, чи можна магією або навичкою виявляти ворогів так здалеку?

— Уперше про таке чую. А ще цей хлопець користувався білою магією й магією зачарування.

— Може, один із його класів — Мудрець.

Біля виходу з лісу мати з дитиною попрощалися й пішли додому, махаючи руками, аж поки не зникли з очей.

— Слухай, Ніно.

— М?

— Та мати з дитиною, коли все скінчилося, обіймалися, так?

— Еге ж~ Ще й у чоло цілувалися~

— А чого вони цілувалися?

— Бо раділи, що врятувалися~ І переконувалися, що люблять одне одного~

— А як поцілувати в чоло, можна відчути любов?

— Якщо вона є~ то відчуєш~ Хочеш, і тебе поцілую?

— Давай.

Тієї миті повисла мертва тиша.

Нінина усмішка застигла. Лена впустила посох. Маріфа вдавала незворушність, але вуха в неї так і ходили.

— Ю, Ю-Ю-Ю, Ю-Ю-Ю… — решта потонула в белькотінні.

— Що таке? Та чую я, досить і раз. То що, не можна?

— Ще й як можна!

Ніна вмить опинилася просто перед Ю й обома руками стиснула йому голову.

— Надто близько! І чого ти так вирячилася?! Стій! У чоло! Хто казав у губи?!

— Усе, тепер уже пізно-о~! Ти ж сам сказав, що можна~ Тож я тебе неодмінно поцілую! Ну все, все, все~ Смачного! Гх?!

Лена з розгону вгатила Ніні головою в бік, коли та вже тягнулася до губ Ю.

— …Ледве встигла. Що ж, навчу тебе я, твоя старша сестра. Це мій обов'язок. Давай.

— Ти ж старша лише на рік. Ой.

Лена заплющила очі й уже потяглася до Ю, але на неї накинулися Сукке й Коро. Ніби просто бавилися — та насправді це була Маріфина робота.

— Господарю. Відколи ви мене купили, я щодня купаюся. І, звісно, після їжі завжди чищу зуби. А ще я ніколи ні з ким не цілувалася — як новенька. Ну ж бо, не соромтеся. Прошу!

— Е-е… ага…

Маріфа, зазвичай небагатослівна, випалила все одним духом, і Ю аж трохи оторопів.

Вона склала губи трубочкою й потяглася до нього.

— Дозвольте… кх…

Ніна, яка вже встигла оговтатися, одним ударом вирубила Маріфу. Ще б трохи — і хтозна, чим би все скінчилося… Потім у бійку вступила й Лена, що відбилася від Сукке й Коро, але переможниці так і не знайшлося, тож вирішили, що поцілують усі троє по черзі.

Посварилися й за те, хто буде першою, але зрештою черга склалася така: Ніна, Лена, Маріфа. Так вони його й поцілували. Ніна аж підстрибувала від радості й бігала довкола. Лена насунула гостроверхий капелюх на очі, ховаючи обличчя, але що воно червоне — видно було одразу. Маріфа дивилася кудись удалину, а вуха в неї стирчали, як ніколи.

Дівчата аж літали від щастя, а Ю мовчки дивився в небо.

— Он як… Так я й думав.

Він здавався водночас і сумним, і змиреним.