Розділ 78 — Не збоченець

Коли Ю з товаришами, провівши матір із дитиною до виходу з лісу, повернулися до решти, там уже лежав труп велетенської мурахи.

— Мураха-робітник. Тут поблизу можуть ховатися й інші.

Раріт пробурмотів це так, щоб чули всі, розібрав мураху й забрав вусики — доказ винищення — і панцир, з якого, як обробити, виходять обладунки.

Від цих слів Дог і Самоха споважніли. Поки Ю не було, мурахи-робітники нападали на них тричі. Мечі Шама та його посіпак не брали їхніх міцних панцирів, і впоратися вдалося насилу — магією Меметт і зброєю Еккарта й Апрі, які просто трощили панцирі.

А ці мурахи ще й ходять гуртом, тож не дивно, що обоє втратили спокій.

— Гаразд. Ю з товаришами повернулися, сонце вже сідає, тож сьогодні тут і заночуємо! Ночувати в лісі — оце пригода!

Джозеф, як завжди, не зважав на настрій довкола, і від його слів Дог із Самохою аж здригнулися.

— П-пане Джозефе, ви ж жартуєте? Ночувати там, де вештаються монстри четвертого рангу…

— Дог правду каже. Не можемо ж ми змусити пана Шама ночувати в такому небезпечному місці.

Раріт, Еккарт, Апрі й решта аж очі закотили.

— Ха-ха-ха, кумедні ви. Авантюрист, як уже спуститься в лабіринт, то часто сидить там по кілька днів. Якщо ви від такого вже трусите, то кидайте квест і вертайтеся.

— Пан Джозеф правий. Здаватися через таке не можна. Доге, Самохо, готуйте нічліг.

Тут уже заперечувати не випадало, і обоє взялися до роботи.

Недарма вони аристократи: айтем-поуч у них був п'ятого класу, з найкращих, і речі в ньому під стать — складані стільці й стіл, а посуд увесь срібний.

— Хм. Аристократи — то й речі в них не такі, як у нас.

— Якщо хочете — приєднуйтеся. Пане Джозефе, прошу й вас сюди.

— Дякуємо, але в нас є все, що треба.

Апрі з подругами чемно відмовилися й узялися розкладати свої речі. Ю з товаришами теж облаштувалися трохи осторонь: магією землі зробили стільці й стіл. Маріфа постелила на сидіння килимки, а стіл накрила білосніжною скатертиною — вийшло зовсім непогано.

— Ого. Стільці й стіл магією землі — кмітливо. Тоді й в айтем-поуч менше речей носити. Може, і мені її вивчити?

Меметт, поглядаючи на Ю з товаришами, готувала їжу.

— Точно. Як Меметт її вивчить, нам буде легше. А все ж той аристократ Шам — спорядження в нього неабияке.

Шам був із ніг до голови в однаковому сріблисто-білому обладунку, ще й з видимо дорогим оздобленням, тож скидався радше на лицаря, ніж на авантюриста.

— Ось за це я й не люблю аристократів.

— В аристократа спорядження, звісно, чудове, але в загону Ю — ще краще.

Меметт, жуючи в'ялене м'ясо, глянула на Апрі.

— Ніна, здається? Браслет огра й Драконячий браслет, у вухах — Сережки феї. Зброя — мітриловий і дамаський кинджали. А та Лена — посох Мірда, мітрилова мантія, на пальці — Перстень кам'яного дракона. Авантюристи рангу D так не вдягаються — це спорядження рангу B. Може, в них покровитель — великий аристократ чи купець?

— Хм. Сила авантюриста не в самому спорядженні.

Моран невдоволено відгризла шматок твердого хліба.

— Ю, можна й нам з Еккартом до вас? Самому й їжа не смакує.

— Робіть що хочете.

— Дякую, Ю.

Еккарт, як завжди, привітно всміхаючись, опустився на стілець. Ю поставив казанок на вогонь, розтопив у ньому нутряний жир великого кабана й підсмажив на ньому кабанятину.

Довкола одразу розійшовся запах смаженого м'яса. Далі він кинув овочі, щедро сипнув прянощів і долив води.

Маріфа тим часом розклала посуд і налила напої. На тарілках — пухкі масляні булочки з пекарні «Місяць», яку в місті Кама дуже люблять, і салат зі свіжих овочів із шинкою — аж слинка тече.

Коли страва була готова, її насипали в миски. Кабанячого м'яса в рагу було повно, хоч де зачерпни, і Раріт з Еккартом мимоволі гучно ковтнули слину.

— Вибачте, що довелося чекати. Наготовано багато — їжте скільки влізе.

Щойно Ю сів, Ніна блискавично зайняла місце поруч. З іншого боку хотіла сісти Лена, але на мить раніше туди плюхнувся Джозеф, і її відкинуло.

— О-о, виглядає смачно. І я до вас. М? Вибач, пласкогруда дівчинко.

— Іди їж із тим аристократом. І взагалі, ти ж сам вирішив ночувати тут — то чого нічого не готуєш?

— Я принципово не ношу з собою речей. А у вас їжа смачніша на вигляд. Тож їстиму тут, і крапка.

— Ти… стривай, ти що, прийшов, нічого не взявши? Здохни.

Маріфа стояла в Ю за спиною, але коли він жестом запросив її сісти, шанобливо сіла.

Куро, якому їсти не треба, годував Сукке й Коро м'ясом великого кабана.

Лена, яку відштовхнув Джозеф, покотилася по землі й зупинилася, лише наткнувшись на Коро.

Маріфа, побачивши це, пирхнула, а Лена, ніби нічого не сталося, підвелася й обтрусила з мантії землю.

— …Ач яка розумна. Думаєш, мене таке зупинить?

Лена підійшла до Ю, сіла йому на коліна й тріумфально глянула на Маріфу. Від такої зухвалості в Маріфи сіпнулися вуха, але буянити при господареві не годилося, і вона стерпіла.

— А-ах~ Лено, заздрю-заздрю~

— …Ніно, запам'ятай. Ось як має поводитися переможниця.

— Ти мені заважаєш…

Ю невдоволено глянув на Лену, але злазити з його колін вона, схоже, не збиралася — так і їла далі.

— С-с-смакота! Що це за м'ясо? Таке м'яке, і овочі, що з ним тушкувалися, теж смачні! Я б і кілька мисок з'їв!

— Такої смачної їжі я ше не куштував. І хліб м'який, а від запаху масла аж апетит розгоряється.

Раріт і Еккарт нахвалювали страву й раз за разом брали добавку, а Шам із посіпаками й Апрі з подругами заздрісно на них поглядали.

— Ю, отак їсти разом — наче родина, га?

— Та де там. Поруч горила — аж апетит пропадає.

— Га-га-га! Та він соромиться. Гаразд, гаразд. Я тобі ще покажу, як це добре — мати родину.

— Хай би ти здох.

Усю вечерю Джозеф, глухий до всіх натяків, чіплявся до Ю.

Чергувати біля багаття домовилися кожним загоном окремо.

Коли ніч поглибшала, розмови стихли, загони по черзі полягали спати, і запала тиша — лише потріскували дрова.

— Куди ви?

Куро не потребував сну й одразу помітив, що Ю підвівся.

— Піду скупаюся.

Сукке й Коро розплющили очі й глянули на Ю, але той показав їм поглядом спати, і вони, притулившись одне до одного, знову заснули.

Куро пішов слідом за Ю в темряву.

Ю хотів скористатися нагодою й відібрати навички в тутешніх монстрів, але несподівано з'явилася перешкода.

— Доки ти за мною ходитимеш?

— Господарю, не зважайте на мене.

Куро йому не заважав би, але слідом ішла й Маріфа.

Нічого не вдієш: Ю змінив план — магією землі зробив ванну й, поєднавши магію води й вогню, налив у неї гарячої води.

Коли він почав роздягатися, Маріфа підійшла взяти одяг, але, побачивши його тіло, заклякла.

— Маріфо, скупаєшся потім? Воду я поміняю.

Маріфа не відповідала, тож Ю гукнув її ще раз.

— Що таке?

— Н-нічого.

Маріфа відповіла, задерши голову. Інакше покотилися б сльози.

Куро сказав Маріфі, що трохи відійде, і зник у лісі.

Темним лісом спокійнісінько йшов чоловік. Дорогу йому, широко розставивши ноги, перегородив Куро.

— Стій, людино.

— А? Це ж гоблін Ю. Він там купається? Я думав скупатися з ним — по-чоловічому, разом.

Джозеф, чомусь веселий, хотів просто пройти повз, але Куро заступив йому шлях бойовою сокирою.

— Тут я тебе не пропущу.

— Чому?

— Такого збоченця, як ти, пропускати не можна.

— Та який я збоченець? Ти що, сліпий?

— Спитаю одне: у людей це нормально, щоб дорослий чоловік серед ночі ходив у самій білизні й чоботях?

Джозеф зараз був у самих трусах і чоботях.

Здоровенний м'язистий чолов'яга під два метри заввишки — у самих трусах і чоботях.

Якби він так пройшовся містом Кама, його точно запроторили б за ґрати як збоченця.

— Такого збоченця, як ти, я до господаря не пущу, навіть ціною власного життя.

Усе тіло Куро огорнула «Бойова техніка».

— Ого… як на монстра — гарна «Бойова техніка».

— Я певен: господар навчав і гартував мене саме заради цього дня, цієї миті.

Куро й так був монстром четвертого рангу, а ще щодня вчився в Ю, і все спорядження на ньому мало навички. Тож його сила давно вийшла за межі свого рангу.

Пересічному авантюристу його не зупинити. Куро був мечем і щитом Ю, і кожен, хто побачив би цю постать, схожу на міцну фортечну стіну, мабуть, затремтів би від страху.

Куро влив ману в бойову сокиру землі, яку стискав у руках, і кинувся на Джозефа. Завдяки навичці «Керування вагою» сокира в замаху ставала в кілька разів важчою. А ще ж сила самого Куро й спорядження з навичками.

Удар, від якого людина перетворилася б на криваве місиво, полетів у Джозефа. Хоч який Джозеф сильний, а нинішнього Куро йому не здолати…

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Здолав.

Нічним лісом рознісся крик Куро.

Легко впоравшись із Куро, Джозеф рушив далі, аж попереду невідомо звідки взялася Ніна.

— Здоров, дівчинко, і ти тут… А ти чого це в такому вигляді?

Не Джозефові б таке казати, але Ніна була в самій білизні й сорочці — не набагато краще за нього.

— Пане Джозефе, куди ви?

— Куди? Почув, що Ю пішов купатися, от і вирішив приєднатися — по-чоловічому.

— Не можна. Далі я вас нізащо не пущу.

— Не можна? А-а-а, то й ти, дівчинко, хотіла з ним скупатися. Вибач, але цього разу поступися мені.

Наступної миті Джозеф відскочив: від Ніни вдарило страхітливою жагою вбивства.

— Я не хочу вас убивати, пане Джозефе.

— Дівчинко, ти так говориш… то це і є справжня ти?

— Справжня я? А котра я справжня? Не зна-аю~

А жага вбивства, що йшла від неї, тим часом лише наростала.

Навіть Джозеф розгубився — такою він Ніну ще не бачив.

— Сваритеся?

— Ю…

— Джозеф тобі щось зробив?

За спиною в Ніни стояли Ю й Маріфа.

Ю, мабуть, щойно скупався: був у самих штанях, з голим торсом, а на шиї висів шматок тканини замість рушника.

— Та ні-і, хіба ж ми з паном Джозефом можемо посваритися~ Краще скажи, чого це ти купаєшся без мене-е~ Нечесно~ Я ж хотіла разом~

Джозефа збило з пантелику, як змінилася Ніна, щойно з'явився Ю, але, глянувши на самого Ю, він аж почервонів від гніву.

— Хто тебе так.

— Що?

— Ці… шрами. Від бою таких слідів не буває. Хто тебе так?

На торсі Ю лишилися сліди батьківських знущань — усе тіло вкривали опіки від вогню, який притискали до шкіри.

— Яка різниця.

— Та бабця Стелла?

— Ще чого вигадав!

— А хто ж іще?

— …Жінка, що мене народила, і її чоловік. Яка різниця.

Джозеф так зціпив зуби, що аж почувся скрегіт — от-от покришаться.

А кулаки стиснув так, що з них мало не потекла кров.

(Теж мені — «покажу, як це добре — мати родину»… І що тепер робити? Нічого не спадає на думку, трясця!)

— Де вони?

— Не знаю. Ми, мабуть, більше й не побачимося. Краще скажи, що це на тобі за вигляд? Хочеш купатися — йди прямо, там вода, користуйся.

Ю пішов назад. Ніна йшла, обіймаючи його, ніби ховала шрами, а слідом — Маріфа.

Джозеф лишився сам, і з його обличчя ніхто не прочитав би, що він відчуває й про що думає.

Серед темряви він здавався маленьким — ті, хто знав звичайного Джозефа, ніколи б такого не уявили.