Розділ 79 — Від найкращих до найгірших

— Гей… гей… та скажи вже щось.

Ю був роздратований, і на те була причина.

— Якщо нічого не треба, не йди поруч. Бісить мене твоє обличчя.

Поруч із Ю йшов Джозеф. Зазвичай він без кінця торочив би всякі дурниці, але сьогодні мовчав, надувши губи, і про щось думав.

Так тривало від самого сніданку, і Ю, вже не стримуючись, ставав дедалі грубішим.

Та хоч що казав йому Ю, Джозефові було байдуже: він дивився в нікуди й мовчки йшов поруч.

— Ну й м-морока.

— Що ж робити…

— А я звідки знаю!

— Х-хазяїне! Ви б нам спершу допомогли, га?

— Навіщо?

— Як це навіщо… гляньте, що тут діється!

Раріт кликав на допомогу за якийсь десяток метрів від них, і над його головою з гуркотом пронеслося щось величезне.

— Ледве не зачепило! Еккарте, тримай як слід!

— Не проси неможливого. Стількох я «Провокацією» не зберу, а як і зберу — сам і загину.

Ю й Джозеф ішли, наче на прогулянці, а от Раріта й решту оточили монстри.

Дехто, мабуть, і не впізнав би в них монстрів.

Бо билися вони з деревами заввишки метрів чотири-п'ять — трентами. Поряд із ними навіть велетень Еккарт, у якого зросту два з половиною метри, здавався дитиною.

Ось і зараз трент, навалившись усією вагою, обрушив гілля Еккартові на голову. Той прийняв удар на щит, але від такої сили аж угруз ногами в землю.

— Моран, я відволікаю, а ти рубай гілля! Меметт, бий магією, тільки не вогняною!

— Покладися на мене.

— Добре. Шар за шаром вода, лезо за лезом — стань гострим водяним клинком і мого ворога…

Апрі «Провокацією» перетягувала увагу ворога на себе, Моран рубала, Меметт добивала — їхня звична виграшна схема.

Щит Апрі відводив удари трента, а Моран, ловлячи момент, відрубувала гілля й, щойно Меметт завершила «Вотер Сорд» — заклинання другого рівня чорної магії, — відскочила вбік. Водяне лезо розтяло ворога.

— Для нас це раз плюнути, — весело кинула Моран. — А там у них усе гаразд?

Вона глянула на Шама з посіпаками: їх оточили п'ять трентів, і Шам бився майже сам.

— Тримайтеся! Велетенське тіло й сила трента небезпечні, але якщо не панікувати — він не такий уже й важкий суперник.

— Трясця, навіть баби й діти з ними справляються! Доге, вперед!

— З-зрозумів.

Шам ухилявся від ударів і рубав улюбленим «Магічним мечем». Трент, якого розсік огорнутий полум'ям клинок, дивно скрикнув і заметався.

Гілля влучило в Дога й відкинуло його, мов камінець, який копнули ногою.

— Кх…

— Доге!

Дог, мабуть, відбив собі нутрощі: він харкнув кров'ю, і на землі розпливлася червона пляма.

Шам хотів кинутися до нього, але тренти не пускали. А до Дога, що не міг поворухнутися, вже наближався один із них.

— К-кепсько! Доге, тікай!

Самоха кричав, але Дог не відгукувався: він скорчився на землі й навіть не помічав трента.

Аж раптом на його обличчя впала маленька тінь.

— Кха… х-хто… це?

— …Морока.

Лена хоч і бурчала, а все ж наклала на Дога Хіл, і його бліде обличчя потроху порожевіло.

— Дякую… ти мене врятувала… Позаду!

Дог помітив, що ззаду до Лени підбирається трент, але той уже замахувався гіллям.

Коли гілля от-от мало її вдарити, Дог, уявивши найгірше, мимоволі заплющив очі.

Наступної миті щось глухо гупнуло. Він боязко розплющив очі — а Лена стояла як ні в чому не бувало й далі його лікувала.

Трент глянув на свої зламані гілки й знову заходився лупцювати її рештою, але всі удари відбивав бар'єр.

— Ти… лікуєш мене й водночас тримаєш бар'єр, що витримує удари трента?!

— …Уже вилікувався. Далі давай сам.

Щойно Дог одужав, Лена втратила до нього будь-який інтерес і обернулася до трента.

У її посохові Мірда вже збиралося заклинання третього рівня чорної магії «Гримучий грім» — вона готувала його, ще поки лікувала Дога. Трент і далі вперто гамселив гіллям, але бар'єр навіть не тріснув.

— …Настирливий.

Лена випустила «Гримучий грім» — блискавка пробігла тілом трента, і з нього звідусіль повалив дим.

— Такий міцний бар'єр, та ще й заклинання, що вбиває трента з одного разу?!

— Слухай, а чого ти користуєшся вогняним «Магічним мечем»?

Шам, відбиваючись від трентів, ще дивувався Лениній силі, коли до нього раптом звернувся Ю.

— Ти ж розумієш, що ми в лісі? Нащо тобі вогонь?

— Зараз не до того!

— Якраз до того. Твій «Магічний меч» розкидає полум'я на всі боки. А як іскри полетять на дерева й займеться пожежа — що тоді?

— Ти дурний?! Глянь довкола — не бачиш, що нас оточили тренти?!

— Дурний тут ти. Тренти лишилися тільки довкола нас із тобою.

Шам озирнувся й отетерів: і Апрі з Рарітом, і Ніна з дівчатами вже повбивали своїх трентів.

— Зрозумів? Роби що хочеш, але тим, кого ти втягуєш…

Ззаду на Ю кинулися чотири тренти.

Ю, навіть не обертаючись, махнув назад лівою рукою — і в повітрі розгорнулися кілька десятків заклинань першого рівня чорної магії «Стоун Буллет» і тієї ж миті полетіли в ціль. Кам'яні кулі, не більші за камінчик, торкалися трентів і вибухали, розкриваючись, мов квіти.

Тренти затуляли гіллям величезні дірки у своїх тілах. Вони, схоже, ще й не зрозуміли, що сталося, але думати було ніколи — кулі все летіли й летіли. Три тренти, від яких мало що лишилося, повалилися.

Останній, найбільший, був метрів п'ять заввишки. Тіло в нього було все в дірках, але запалу він не втратив і вдарив по Ю гіллям.

Ю ухилився, підстрибнувши метри на три, — людина в обладунках так не стрибає.

— Дурню! Так же…

Шам закричав недарма. Хто підстрибнув — той мусить упасти, це й дитина знає.

Для трента три метри — саме та висота, де ціль аж проситься: «бий мене». Трент не проґавив нагоди й щосили махнув гіллям навідліг.

Та наступної миті Ю злетів ще вище: він стрибнув удруге — просто в повітрі, де нема на що спертися. Усі довкола остовпіли, і лише Меметт помітила, в чому хитрість.

Махнувши гіллям у порожнечу, трент геть утратив рівновагу, а Ю обрушив меч йому на тім'я — і той, хоч і славився своєю міцністю, напрочуд легко сконав.

— Щоб отак можна було користуватися маною…

— Меметт, що таке? Це якась навичка?

Апрі, покінчивши зі своїми трентами, спитала про це Меметт, але та лише щось бурмотіла, не зводячи очей з Ю.

— Меметт, говори голосніше.

— Зачекай… зараз поясню.

Коли Меметт про щось думала, то гризла нігті — така в неї була звичка. Трохи згодом вона зібралася з думками й пояснила.

— Удруге в повітрі він стрибнув не завдяки навичці. Ти, Апрі, не помітила, але тієї миті в нього під ногами було видно ману — тонку, як нитки. Він влив туди більше мани й зміцнив її так, щоб на неї можна було спертися. Мабуть, і вчора матір із дитиною він знайшов, розкинувши такі нитки довкола. Може, той хлопець уже й знає, де лабіринт.

— Меметт, як він стрибнув у повітрі — зрозуміло, але хіба матір із дитиною він знайшов не якоюсь іншою навичкою? Ти ж знаєш, як далеко вони були. Хай навіть він розтягнув ману так, що її не видно, — однаково важко повірити. Та й ті нитки були такі тонкі, що досі навіть ти їх не помічала, так? Щоб безперервно отак керувати маною — я й уявити не можу.

Меметт вислухала Апрі, але не погодилася й далі пильно стежила за Ю. А Моран за їхніми поясненнями не встигала й стояла з роззявленим ротом.

— Т-ти… стількох трентів за мить…

Шам боязко підійшов до Ю.

Ю мимохідь глянув на Джозефа: той спав, притулившись спиною до стовбура, і навіть хропів — тут не помилишся.

— От гад… Не розслабляйтеся. Тут іще хтось є.

— Що?!

Від цих слів усі, крім Раріта й Ніни, знову схопилися за зброю.

— Звідти!

З того боку, куди вказав Раріт, розсуваючи траву й гілля, вийшов велетенський гриб.

На вигляд — просто гриб із руками й ногами, навіть кумедний, але Меметт із подругами, побачивши його, враз спохмурніли.

— В-вогняний гриб! Моран, Меметт, ви ж розумієте!

Апрі мало не кричала, і подруги одразу кивнули й відбігли подалі.

— Гей, ви! Це вогняний гриб четвертого рангу! Швидко відходьте!

Моран гукала Догові й Самосі, але ті, наставивши мечі, кинулися просто на гриба.

— От дурні.

— Облиш. Головне, Моран, — нізащо до нього не підходь.

Апрі втримала Моран, яка вже хотіла кинутися за ними.

— Щойно я схибив, але монстрів четвертого рангу вбивав уже не раз!

Дог полоснув гриба мечем, а той, дивно верескнувши, струснувся, і з його шапки довкола попливли червоні спори.

— Ну як! Такий монстр, як ти… а-а-а-а-а-а-а!!

Там, де спори торкнулися Догової руки, шкіру обпекло, наче на ній спалахнув вогонь.

— Доге?! Що… гва-а-а-а-а!!

Самоха підбіг до Дога спитати, що сталося, — і спори влетіли йому в очі. Біль був такий страшний, що про бій годі було й думати: він кинув меч, затулив обличчя руками й качався по землі. А ще з кожним вдихом спори потрапляли в легені, і обох палило, наче вогнем зсередини.

— Вогняний гриб, та ще й з найнижчого поверху «Саду Барлотте», — звідки він тут?!

Шам хотів урятувати обох, але в повітрі довкола плавали спори, і підступитися він не міг.

А гриб, ніби глузуючи з нього, погойдувався з боку на бік і підбирався до них.

Обліплена спорами рука потяглася до Самохиної шиї — і тут гриба відкинуло.

— Гх… оце боляче… довго так не витерплю.

Це Еккарт, прикрившись щитом, урізався в гриба, але обидві руки в нього вже почервоніли й запухли від спор, і обличчя перекосило від болю.

У відкинутого монстра встромився «Айс Ленс» Меметт — заклинання другого рівня чорної магії.

Гриб висмикнув із себе крижаний спис і підвівся. Шкоди він, схоже, майже не дістав і, перевалюючись з боку на бік, знову рушив уперед.

— Не підходьте до нього й не бийте! Що буде — ви вже бачили.

Апрі кричала це Ю з товаришами, але той щось сказав Ніні й Маріфі, і обидві вийшли вперед.

— Ніно, у тебе є чим бити здалеку?

Маріфа хоч з луком, а от Ніна з кинджалами тут, здавалося Апрі, нічим не допоможе.

— Ну-у, Ю сказав, що нас із Марі двох цілком вистачить.

— Що… ти таке кажеш? Вогняний гриб — один із найсильніших навіть серед монстрів четвертого рангу! Його треба бити здалеку…

— Помовчте, будь ласка. Господар каже, що це добрий досвід. Не заважайте.

Апрі аж заніміла: авантюристка, явно нижча за неї рангом, щойно сказала їй не заважати.

— Тож, панно Ніно, як домовлялися.

— Ага-а.

Ніна відповіла так безтурботно, що Апрі не сумнівалася: ці двоє геть не розуміють, у що вплутуються, і зараз дістануть на горіхи. Вона хотіла їх зупинити, але Ніна вже побігла.

— Ви що, не бачили, що сталося з тими двома?!

Апрі не стрималася й закричала.

— Якщо не дати йому розкидати спори, це просто ходячий гриб.

Почувши Маріфине бурмотіння, Апрі обернулася: та вже розгорнула заклинання першого рівня магії духів «Вотербол».

— Таким заклинанням вогняному грибові з його високим опором магії не нашкодиш.

Але Маріфа пустила «Вотербол» не в гриба, а в небо — одну водяну кулю, другу, третю… І тільки над ним з неба лило як із відра.

Він промок до нитки й більше не випустив жодної спори.

— Вибача-а-ай~

Нінині кинджали вдарили гриба ззаду. Удар з обох боків відтяв те, що, мабуть, було в нього головою, і гриб ще трохи поворушився, а тоді завмер.

— Не може бути… Убили. Так легко…

Апрі стояла як укопана, а тим часом Лена лікувала Дога й Самоху, Ніна ж із дівчатами вирізали з гриба магічний самоцвіт.

— Еккарте, та покинув би ти тих дурнів.

— Я й сам не знаю, шо на мене найшло, — Еккарт збентежено всміхнувся, — тіло саме рушило.

Ю накладав Хіл на обидві Еккартові руки й бурчав, що той надто добрий, але вигляд мав якийсь задоволений.

— Ну от, і Еккарт у нас добряк. Відтепер можеш зватися «Еккарт-добряк».

Раріт глянув на почервонілі, запухлі Еккартові руки й аж скривився, ніби самому заболіло.

— А як я кинувся, то й Рарід хотів кинутися — тільки це між нами, гаразд?

— З-замовкни!

Ю мимоволі всміхнувся. Раріт аж спалахнув і накричав на Еккарта, але явно лише для того, щоб приховати збентеження.