Розділ 84 — Лабіринт Саду примарних дерев Ч-4

— Ю-у, Лена впала-а~

Ю мигцем глянув на Лену. Вона знепритомніла від перенапруження: викликала одразу чотири «Гримучі громи» — заклинання третього рівня чорної магії.

— Перестаралася, от і зомліла. Ніно, вона скоро отямиться, побудь поки поруч. На щастя, це кімната боса — інші монстри сюди не сунуться.

— Ага-а.

Ніна поклала Ленину голову собі на коліна.

Маріфа стурбовано гладила по головах Коро й Сукке — з ними щось було не так.

— Добряче тобі дісталося.

Еккарт, що сидів на землі, зустрів Ю своєю звичною привітною усмішкою.

— Ґші-ші, іменований монстр п'ятого рангу таки сильний. Якби не ви, я б уже загинув.

— Сам не впораєшся — тому й б'ємося гуртом. Звичайна справа.

Стан у Еккарта був тяжкий. З лівої руки, прорвавши м'ясо й шкіру, стирчала зламана кістка. З рани на боці, куди влучив «Сторм Ленс», тиском зсередини ледь не видавило кишки.

Ю притиснув долоню до рани, заштовхав нутрощі назад і наклав Хіл. Хоч заклинання й притлумлювало біль, Еккарт однаково не міг стримати стогону.

— Щитоносцеві від такої рани стогнати не личить, — піддражнив Раріт.

— Гм… щитоносець не щитоносець, а боляче — то боляче.

— Еккарте, а Раріт, схоже, стійкий до болю, тож Хіл йому не треба.

— Що?! Зачекай, і мене полікуй! У мене кілька ребер зламано!

— Ґші-ші, от і добре. Рарід, ти, виходить, стійкий до болю? То ставай щитоносцем.

Раріт прийняв жарт Ю за чисту монету, пополотнів і відчайдушно благав, а Еккарт із нього кепкував.

Підлікувавши щитоносця, Ю взявся за Рарітові зламані ребра, аж тут його ззаду обійняла Ніна.

— Лена отямилася~ — радісно повідомила вона.

— Гей, не липни.

— Той бар'єр, що мене тоді захистив, — це ж ти, правда?

— Не знаю.

— А я знаю~ — Ніна аж засяяла. — Ти добрий.

Ю з Ніною, що висіла на ньому, підійшов до Маріфи й глянув на Коро й Сукке. Ті лежали на землі, згорнувшись клубком, і важко дихали.

— Маріфо, що з ними?

— Їх начебто ніхто не зачепив, але після бою з ними щось негаразд. А тепер вони вже й підвестися не можуть.

Ю перевірив їх Магічним оком іншого світу, але і HP, і стан були в нормі.

— …Може, в них підвищується ранг.

Лена вже отямилася й підійшла до Ю, але, видно, ще кепсько почувалася — її трохи хитало.

— Підвищення рангу… Це коли зростає рівень?

— …Про підвищення рангу ще не все відомо. Одні вчені кажуть, що ранг росте з рівнем, інші — що від магічних самоцвітів, якщо монстр постійно їх їсть. Теорій багато.

Лена рідко говорила так довго — аж засапалася.

— Ой. Господарю, Коро й Сукке…

Тіла обох засяяли. Маріфа відступила, і світло огорнуло їх цілком. А коли воно згасло, там стояли вже зовсім інші Коро й Сукке.

Чорна шерсть Коро стала ще чорніша, аж смоляна, сам він помітно підріс, а хвіст погустішав і тепер скидався на лисячий. Сукке ж із чорного зробився білим і обріс густою кучерявою вовною, як вівця, — від хвоста видно було тільки кінчик.

— О-о, вперше бачу, як у монстра підвищується ранг. Чорний — це тіньовий вовк, а білий — овечий вовк. Обидва — монстри третього рангу.

— Ага. Я теж уперше таке бачу.

Щойно все скінчилося, вовки, що хвилину тому лежали пластом, бадьоро забігали довкола, наче нічого й не було.

— Коро! Перестань лизати обличчя господаря! Сукке, і ти не лізь мені під спідницю!

Обидва, видно, не знали, куди подіти сили: Маріфи не слухалися й гасали як навіжені.

— …Кучерявий.

— У Коро хвіст — пухнастий~

Ю з Маріфою поралися з обома, доки ті не заспокоїлися, а тим часом Раріт з Еккартом збирали з туш самоцвіти й усе цінне.

— Ю, готово. З прадавнього трента дістали цілий самоцвіт п'ятого рангу. А ще я, як ти просив, знайшов серед обвуглених решток уцілілу гілку. Навіщо вона тобі?

— У того трента була унікальна навичка «Благословення вітру». Сам він обвуглився, а в цій гілці воно ще лишилося.

— О-о, ти застосував «Аналіз» із такої відстані?

— Ну, щось таке. Продасте мені цю гілку?

— Лише за сьогодні я заробив більше, ніж за три місяці, тож я не проти. А ти, Еккарте?

— Я теж не проти. Один тільки самоцвіт п'ятого рангу, та ще й цілий, потягне на триста золотих.

А в скрині, що з'явилася після смерті трента, лежало:

Спис з білого срібла (4-й клас): посилення колючого удару

Отруйна сокира (5-й клас): шанс отруїти ворога під час атаки

Гілка священного дерева (4-й клас): дивна гілка, сповнена духовної сили

— Еккарте, з такого щита вже ніякої користі. Візьми щит з обсидіанового заліза, що ми недавно знайшли.

— Оце виручив.

— Ну, поновлюю магію зачарування — і рушаємо.

— Ага-а.

— …Добре.

— Слухаюся.

Ніна з дівчатами бадьоро відповіли, а от у Раріта й Еккарта обличчя були кислі.

— Цей лабіринт ще ніхто не проходив. Не поспішаймо.

— Т-так. Рарід діло каже.

Відтоді для Раріта й Еккарта почалося пекло.

Від чотирнадцятого поверху серед монстрів четвертого рангу почали траплятися й монстри п'ятого. Жуки-вбивці з міцним панцирем, що б'ють рогом; зелені слайми, найсильніша зброя яких — отрута; скажені богомоли з гострими паралізувальними косами; бабки, що нападають, спритно маневруючи в повітрі; криваві тренти, від яких рани не перестають кровоточити.

Таких різних атак вони ще не бачили, і Раріт з Еккартом не раз прощалися з життям, але щоразу Ю атакував, лікував, підтримував — і бій вигравали. На шістнадцятому поверсі обидва майже замовкли. На вісімнадцятому їхні очі потроху згасали, а на двадцятому вони вже, мов бездушні машини, байдуже вбивали монстрів.

І зрештою вони дісталися зали з кришталевою кулею на двадцять другому поверсі.

— Нарешті кришталева куля — довгенько ж ми йшли. Поновлюю магію зачарування — і заходимо.

— Стривай!

Раріт, що досі скидався на бездушну машину, раптом закричав.

— Пане Раріте, що таке?

— На сьогодні досить. Я вже на два рівні піднявся. Щоб такий, як я, — та за один день? Це ненормально. ДОДОМУ, Я-ХОЧУ-ДОДОМУ.

— Я т-теж думаю, шо на сьогодні досить. Я-ХОЧУ-ДОДОМУ.

Обидва благали так відчайдушно, що Ю погодився повертатися.

За один цей день Раріт піднявся на два рівні, а Еккарт — аж на три.

А все через звичку Ю не обходити монстрів, а вбивати всіх до одного.

Коли вони каменем переміщення повернулися до входу, майстри бар'єрів, яких прислала Гільдія авантюристів, саме закінчували ставити бар'єр. Джозеф дувся, як дитина, але коли Ю з товаришами, не звертаючи на нього уваги, рушили додому, поспіхом кинувся навздогін.

У гільдії Ю з товаришами вітало чимало авантюристів.

— Раріте, вийшло! Я знав, що колись ти дотягнеш до рангу C, — і от нарешті!

— Еккарте-е, навіть ти, тюхтій, — ранг C! Вітаю!

— Ніночко, виходь за мене-е~

— Леночко, може, повечеряємо на честь свята?

— Це я виховав Ю.

Під шумок привітань Джозеф верз якусь дурню, але Ю не зважав.

Раріт і Еккарт плакали — та не від радості, а від полегшення, що живими дісталися до Ками.

— Я повернувся живим!

— Я теж цього разу думав, шо помру.