Розділ 86 — Нічне тренування Ч-2

Після угоди з Гільдією авантюристів Ю з товаришами сіли ділити виручку.

— Я ж казав, шо візьму щит з обсидіанового заліза.

— А я візьму зілля. Ю, ти ж хочеш магічний гребінець і ароматичну торбинку, так?

— Ага, домовились. І ще відрахуйте з моєї частки за гілку прадавнього трента.

Раріт з Еккартом пішли додому з усмішками до вух — ще б пак, із такими грошима.

Решта подалася до маєтку, але дорогою Лена заснула, і Ю довелося взяти її на спину. Маріфа позаду обурювалася, мовляв, де таке бачено, щоб господар когось на собі носив.

— Лено, як я тобі заздрю~ Тебе ж і минулого разу на спині несли. Заздрю, заздрю~

Біля маєтку їх помітили чорні вовки й збіглися назустріч. Був серед них і Коро, а Сукке несміливо поглядав трохи збоку, тож Ю поманив його — і той радісно підбіг.

— З поверненням.

— Куро, ти що, спеціально в саду чекав? Заходив би в дім без нас.

— Не годиться вашому покірному слузі відпочивати в домі раніше за господаря.

— Ти чого це так дивно заговорив?

Ю спихнув сплячу Лену Ніні на спину й дістав з айтем-поуча магічний гребінець.

Ніна й Маріфа з надією не зводили з гребінця очей, але Ю взявся по черзі розчісувати вовків.

— Ю… невже ти гребінець викупив для…

— Господарю, то це для вовків?..

— Ага. Вичешу їх до блиску.

Ю рідко всміхався, а тут відповів із такою широкою усмішкою, що Ніна й Маріфа більше й слова не сказали. Тільки Ніна дивилася, як вовки мружаться від задоволення під гребінцем, і все повторювала: «Заздрю…»

За годину довкола Ю вже сиділи розімлілі вовки, блискучі всі до одного.

— Ух ти~ Шерсть гладенька, аж сяє~

Вдоволено оглянувши вовків, Ю дістав з айтем-поуча Лени — вона досі спала в Ніни на спині — мітриловий посох і прикрутив до його кінця дротом гілку прадавнього трента.

— Господарю, це… мітла?

— А яка ж відьма без мітли?

— Ю-у, ти що, підмітати зібрався?

Ю осідлав колишній мітриловий посох, а тепер мітрилову мітлу, і прочитав заклинання вітру з чорної магії. Гілка з «Благословенням вітру» відгукнулася, і мітла разом із Ю поволі піднялася в повітря.

— Ого, а керувати нею важче, ніж я думав.

— Заздрю, заздрю~ Ю-у, візьми й мене, я ззаду сяду~

Ю трохи покружляв у повітрі й приземлився, а Ніна вже бігла до нього.

Маріфа чула, що в чорній магії є й заклинання для польоту, але Ю злетів так легко, що її аж затрусило — мабуть, від зворушення, — і вона ледь чутно повторювала: «Мій боже… мій боже…» Куро ж дивився так, ніби іншого від господаря й не чекав.

— …Тепер я.

Лена прокинулася, злізла з Ніниної спини й кинулася до Ю, що досі сидів на мітлі.

— Гей, по черзі. Не поспішай, мітла ж твоя.

— …Швидше. Ну швидше.

Лена квапила, тож Ю посадив її позаду й знову злетів.

— Заздрю, заздрю~

Зрештою довелося покатати й Ніну, і Маріфу.

Накатавшись досхочу, усі нарешті зайшли до вітальні, а там…

— Ви б хоч постукали, перш ніж заходити.

У кріслі сидів Мусс — у халаті, з келихом у руці, — а Нунг стояв поруч і підливав йому вина.

— Ти… що ти тут робиш? Ні, стривай, — як ти взагалі сюди потрапив?

Довкола маєтку вільно бігали чорні вовки, і на чужого, що спробував би зайти, мала б одразу накинутися вся зграя. Гобліни, які часом сюди забрідали, гинули, щойно ступивши на подвір'я. Трупів вовки не їли — Маріфа їх від цього суворо відучила.

— Дурне питання. Ти хіба не знаєш, як ми з чорними вовками дружимо? Мене вони пускають, як свого! А ключ від маєтку в мене свій, тож не хвилюйся.

Ю й забув, що Мусс уміє причарувати будь-кого. Навіть Ніна, яка спершу терпіти його не могла, за кілька годин уже з ним подружилася — його чарівність справді страшна сила. Але щоб вона діяла не лише на людей — такого Ю й подумати не міг.

— Ю, вечеря на столі. Сьогодні мені трапилися добре м'ясо й овочі, тож у нас яловичий гуляш і салат із моєю фірмовою заправкою. А хліб — із пекарні, що останнім часом у Камі нарозхват.

Ю вже хотів насварити Мусса, але Нунг чимось нагадував йому Стеллу, і злість якось сама минула.

— А де ж Лена?

— Ще літає надворі.

— Літає?

Почувши про мітлу, Мусс вередував, як мала дитина, аж поки Ю не посадив його позаду себе й не покатав. Лена, до речі, до останнього не хотіла давати її Муссові.

Коли всі поснули, Ю тихенько, щоб не розбудити Ніну, виліз із ліжка. Маріфа з Куро майже щодня воювали з Ніною й Леною. Сьогодні перемогла Ніна. Ю думав якось спитати, як у них визначають переможця, але вирішив, що там однаково якась дурниця. Він перевдягнувся, узяв із Лениної кімнати мітрилову мітлу й полетів із маєтку до лісу Марма.

Менш ніж за десять хвилин Ю долетів до входу в лабіринт — майстри бар'єрів уже запечатали дупло. Так роблять не лише в Королівстві Удон: у кожній державі на такі входи ставлять бар'єри, щоб монстри не вибиралися назовні.

Ю наклав на себе магію зачарування й зайшов до лабіринту. Не минуло й кількох хвилин, як він натрапив на мурах-робітників і мурах-солдатів і кинувся на них. У робітників він забрав «Стійкість до отрути» першого рівня, у солдатів — другого, а тоді випробував «Брес» — коронну навичку драконолюдів, яку колись відібрав у Зепе Магнота. На розгін ішло трохи часу, зате подих розходився широким віялом і бив з неймовірною силою: комахи ледве трималися за землю, щоб їх не здуло. Потім Ю змішав «Брес» із «Гримучим полум'ям» — заклинанням третього рівня чорної магії, — і на них ринула хвиля жару. Ворухнутися вони не могли й умить обвуглилися.

— Що ж, згодиться…

Ю йшов углиб лабіринту й відбирав у монстрів навички. Щоправда, у багатьох рослинних навіть очей немає — таких він просто вбивав, забирав усе, що можна продати, і рушав далі.

Він і незчувся, як дійшов до дванадцятого поверху. За цей час у вогняних грибів він відібрав «Опір магії» другого рівня й «Стійкість до отрути й паралічу» третього, у жовтих слаймів — «Стійкість до блискавки» третього й «Накопичення заряду» другого, а в отруйних метеликів — «Отруйну атаку» третього й «Стійкість до отрути» четвертого. А от у трентів і квіток паніки нічого не вийшло — очей у них немає. Шкода, бо «Атаку дурманом» і «Стійкість до дурману» другого рівня Ю в квіток дуже хотів забрати.

Ю пробивався дванадцятим поверхом, коли побачив, що до нього щось летить. Він уже підняв меч, вирішивши, що це монстр, але одразу опустив: воно, видно, ще здалеку впізнало Ю — і з льоту вчепилося йому в голову.

— Гей, відчепись.

Це була піксі з кімнати за потайними дверима на цьому ж поверсі — та сама, страшенно сором'язлива, що тоді ховалася за деревом. Вона залізла Ю під льотний шолом, і звідти визирало тільки її обличчя.

— Мені ніколи. Тут небезпечно, лети назад у кімнату.

Ю її попередив, але піксі лише схилила голову набік — мовляв, а чого? — і вилазити з-під шолома не збиралася. Довелося вхопити її й витягти. Вона, мабуть, вирішила, що з нею граються, і так радісно всміхнулася, що сваритися на неї Ю вже не зміг.

— А-а! Це ж той учорашній нахабний людисько!

— Гей! Ти що з нею робиш?!

— Ой, ти знову тут!

До Ю злетілися галасливі піксі. Він аж скривився, але їм до того було байдуже — вони заторохтіли наввипередки.

— От бачите? Я ж казала, що він прийде нас провідати!

— Слухай! Ти ж приніс те солодке, правда? Приніс же? Ну?

— Сюди, сюди-и~

Ю не звертав на них уваги й хотів іти на наступний поверх, але піксі вчепилися в нього й потягли за собою.

Так він знову опинився в потайній кімнаті, де на нього налетіли ще й ті піксі, що лишалися всередині. Дріада радісно всміхалася й махала йому рукою.

— Ви так швидко повернулися! Як я рада.

— Я взагалі не збирався до вас заходити…

— Що це за тон?! Краще скажи, те є? Є ж? Діставай швидше!

Ю знехотя дістав з айтем-поуча банки з різним джемом і мед. Піксі, яким аж не терпілося, кинулися на них зграєю. За мить вони вже були липкі з голови до ніг і без кінця верещали «Смачно!» — від такого видовища Ю стало по-своєму моторошно. Та піксі, що сиділа в нього під шоломом, теж набрала в долоні джему — і піднесла Ю до рота.

— Не треба, їж сама.

Піксі схилила голову набік і пхала руку йому просто в рот, тож Ю нічого не лишалося, як злизати з неї джем. Вона зазирнула йому в обличчя — мовляв, смачно?

— Я ж сам його й приніс.

Дріада не стрималася й засміялася. Ю похмуро глянув на неї, і вона розгубилася.

— П-пробачте. Просто вони так радіють.

— Скажи їм, хай не липнуть до людей. Тепер сюди ходитиме багато народу — підлетять, то їх зловлять і продадуть.

Аристократи люблять тримати піксі для краси, і кожна коштує десь десять золотих. А дріади ростять ліси, тож держави домовилися їх охороняти й торгувати ними заборонили. Та дехто зі знаті все одно купує їх потай, а що вони ще й красуні, то ціна сягає понад сто платинових монет. Тому серед авантюристів, які мріють розбагатіти одним махом, чимало таких, що полюють на дріад попри закон.

— До речі, кажуть, що зовсім недавно тут теж проходили люди.

— Ага! Нахабні людиська хотіли нас переловити! Але я їх своєю магією — раз-два, і готово!

— Та ти ж тікала мало не плачучи!

— Точно. Якби не наша магія ілюзій, нас би впіймали.

— А-а! Неправда!

Про лабіринт Ю з товаришами доповіли тільки вчора, а точне місце, наскільки він чув, мали оголосити аж уранці. Дивно… Та зараз він думав лише про те, як відчепитися від піксі, що обліпили його з усіх боків.

※

— Е-ех… Гм-м…

Мофіс у своєму кабінеті знову зітхнув і перехилив келих.

— Ой, ви вже втретє зітхаєте. Не знаєте, як назвати лабіринт?

Едда підливала йому вина й весело позирала на Мофісову маківку.

— І про назву теж, але, схоже, назріває дещо гірше.

— Тобто?

— «Ріф влади». Вони сюди прийдуть. Хоча ні — їхній передовий загін уже в лабіринті.

Мофіс навіть не намагався приховати невдоволення.

— «Ріф влади»? Це ж… клан, що служить міністрові фінансів, так? Але тоді щось не сходиться. Від столиці до Ками навіть диліжансом по королівському тракту — щонайменше два дні. А де новий лабіринт, ми збиралися оголосити тільки завтра. Звідки «Ріф влади» про нього дізнався?

Едда, безтурботна, як завжди, потягнулася до Мофісової закуски.

— Усе просто. У нашу гільдію пролізли люди міністра фінансів. Вони заздалегідь пронюхали, що, можливо, з'явився новий лабіринт, і вислали передовий загін.

— Ой-ой, жах який.

Едда сказала це так, ніби їй було байдуже, і Мофіс скривився.

— Хай там як, а Кама — наше місто, і хазяйнувати тут міністрові фінансів ми не дамо.

— Ой, як страшно. Тоді хай тільки ці песики трапляться нам на очі — одразу й попрощаємося.

Мофіс кивнув, допив вино й зітхнув учетверте.

— До речі, доповідають, що в небі бачили відьму. Та ще й на мітлі. Як у казці, правда ж?

— У тебе з головою все гаразд? У твої роки — і таке верзти.

— Краще, ніж у вас. Ой… тобто не з головою, а з корінцями вашого волосся.

Кажуть, того дня хтось бачив, як із кабінету з плачем вибіг голова гільдії. А може, й не бачив…