Розділ 88 — Ті, хто використовує, і ті, кого використовують

— Ось, будь ласка, ваші картки авантюристів рангу C.

Ю взяв у Колетт сріблясту гільдійську картку й сховав в айтем-поуч. Ніна й Лена, отримавши свої, ніяк не могли стримати усмішок. Маріфа тим часом пішла до крамниці Маго — здати зілля й забрати гроші.

Колетт показово кахикнула й набрала повні груди повітря.

— З карткою рангу C можна користуватися сховищем гільдії! Особливо раджу для грошей — їх можна знімати й в інших відділеннях. Може, скористаєтеся нагодою й покладете трохи до нас? За безпеку не хвилюйтеся: злочинці не раз пробували пограбувати наше сховище, але ми відбили всіх до одного — безпечно, надійно, неприступно! Та ще й безкоштовно!

Колетт так палко вмовляла не просто так. Авантюристи рангу C заробляють незрівнянно більше за звичайних містян, та багато хто з них не вміє тримати гроші й спускає все до останньої монети. А коли через поранення доводиться кидати ремесло, в кишені вже порожньо, і кінчають такі часто погано.

Щоб такого не траплялося, гільдія наполегливо радить авантюристам віддавати гроші їй на зберігання. Звісно, не без власної вигоди: суми набираються величезні, і гільдія пускає їх у позики, купівлю-продаж землі тощо, а з прибутку утримує себе.

До того ж реєстраторка, яка вмовила авантюриста, згодом отримує винагороду — один відсоток від покладеної суми.

Хтось скаже, що один відсоток — дрібниця. Та в гільдії Вільної держави Гамельн колись була реєстраторка, яка вмовила десятьох авантюристів рангу A, а з тієї винагороди почала власну торгівлю й вибилася у великі купчихи. І це не чутки й не легенда — так було насправді. Для реєстраторок усіх відділень, що чули цю історію, вона — взірець.

Щоправда, Колетт думала не про винагороду: вона просто щиро переживала за Ю з товаришами…

— Пані Колетт, а скільки гільдія велить вам із нас отримати?

Ю спитав трохи з підступом. Ніна й Лена, які досі роздивлялися картки, теж підвели очі на Колетт.

Вона, як завжди, всміхнулася:

— Скільки захочете. Це щось на зразок страховки на випадок, якщо з вами щось станеться. Покладіть стільки, скільки вам зручно.

Ю якусь мить мовчки дивився на неї. Відколи він приїхав до Ками, Колетт анітрохи не змінилася: завжди дбала про інших і до всіх ставилася однаково — хоч яка в людини раса, зовнішність чи стать. Почасти за це її так і любили авантюристи.

— Ю… Ю? Ви так на мене дивитеся, що мені аж ніяково.

Ю схаменувся, перепросив і вже поліз в айтем-поуч по гроші.

— Перепрошуємо, що втручаємося. Можна вас на хвилинку?

Ю з товаришами обернулися — позаду стояли м'язистий дворф і чоловік середніх літ із бакенбардами.

— Пане Бернте, пане Ропсе, ви із замовленням? Тоді, будь ласка, станьте в чергу.

— Гей, а дворф — це не коваль Бернт?

— А другий — власник крамниці Ропса. Якщо вже ці двоє прийшли до гільдії, то сталося щось серйозне.

Авантюристи довкола перешіптувалися, зиркаючи на Ю з товаришами. З їхніх розмов виходило, що дворф — Бернт, хазяїн найбільшої кузні в Камі й заразом голова Гільдії ковалів, а худорлявий чоловік, що погладжував бакенбарди, — Ропс, якому належала одна з найбільших у місті крамниць.

— Ні-ні, сьогодні ми прийшли до Ю.

— До Ю?

— Атож. Недавно гільдія продала мені гілку священного дерева. Для посохів і луків кращого матеріалу не знайти, а біля Ками його не дістанеш — і раптом така нагода. Я розпитав і дізнався, що добув її авантюрист на ім'я Ю. От і попросив пана Ропса — його в гільдії знають, — щоб допоміг укласти з цим авантюристом особистий договір.

— Тоді, будь ласка, оформіть квест через гільдію…

— Нам потрібні постійні поставки, — поблажливо всміхнувся Ропс. — На зброї й обладунках із цих гілок з'являються навички, що діють на розум, а такі речі дорого коштують. Будь-яка кузня за такий матеріал душу віддасть. Гілки ж добули в новому лабіринті, так? А знайшов його, кажуть, саме Ю.

Домовлятися з крамницями напряму авантюристам не заборонено, але бід від цього траплялося чимало: хтось тікав із грошима, хтось брався за непосильне доручення й гинув, замовники сварилися з авантюристами. Саме щоб такого не було, гільдія й стає посередником.

— Приємно познайомитися. Я Ропс, власник крамниці Ропса. А це пан Бернт, коваль, що постачає нам зброю й обладунки, — ви, звісно, про нього чули. Що ж, перейдімо одразу до справи. Поговоримо тут?

Ропс повів Ю з товаришами до столу. Вести таку розмову не деінде й не в окремій кімнаті, а посеред самої гільдії — однаково що сказати їй у вічі: «Ми забираємо у вас і прибуток, і вправного авантюриста». Кілька реєстраторок і службовців і справді дивилися невдоволено.

Та Ропс, схоже, нічого поганого в цьому не бачив — крізь його ввічливість проглядала зарозумілість. Бернт поруч тихо зітхнув і ледь помітно похитав головою.

— Я-я теж посиджу з вами! Я ж веду справи Ю та його друзів, тож мені неспокійно.

Ропс відверто скривився й глянув на Ю, чекаючи, що той скаже.

— Я не проти. Гільдія, мабуть, теж хоче бути посередником, щоб не вийшло халепи.

— Саме так! І більше нічого!

Щойно всі посідали, Ропс дістав з айтем-поуча полотняну торбинку й перевернув її над столом. Золоті й срібні монети з дзенькотом посипалися на стільницю.

Авантюристи, що підслуховували, витріщили очі й загомоніли, а Ропс, вдоволений враженням, гидко всміхнувся. Ю дивився на нього холодно, Ніна від дзенькоту затулила вуха, а Лена глянула мигцем, утратила цікавість і взялася за книжку. Колетт розгублено переводила погляд із Ропса на Ю й назад.

— Поки що тут дев'ять мільйонів мадок — плата за договір: по три мільйони на місяць, за три місяці наперед. Крім того, за кожну гілку священного дерева — мільйон зверху, а за гілку священного древа, вищого ґатунку, — п'ять. Гадаю, такої ціни вам ще ніхто не давав. Звичайний авантюрист рангу D радіє, як заробить півтора мільйона на місяць. А тут — особистий договір із моєю крамницею, і для того, хто тільки-но став рангом C! Проґавите таку нагоду — другої не буде.

Ропс, схоже, й гадки не мав, що йому можуть відмовити, — навіть договір уже приготував.

— Пане Ропсе, ви все сказали?

— Так. Сподіваюся, наша співпраця буде вигідна нам обом.

— Тоді від цієї пропозиції я відмовляюся.

Ропс анітрохи не здивувався, а лише зухвало всміхнувся.

— Усі ви, авантюристи, однакові, — самовдоволено гмикнув він. — Спершу відмовляєтеся, щоб набити ціну, але зі мною такий номер не пройде. Я ж казав: пропозиція небувала. Кожен авантюрист мріє про особистий договір із великою крамницею.

Ропс сплів пальці, сперся на них підборіддям і дивився на Ю, мовляв, підписуй уже. Бернт поруч мовчав, заплющивши очі.

— Пане Ропсе, я зовсім не набиваю ціну. І краще вам уже йти додому.

Казав він це недарма: Небесна сіть уловила, що до гільдії хтось біжить. З ходи, статури й дихання Ю знав, хто це.

— Ч-чи не забагато собі дозволяє якийсь там авантюрист? — видушив із себе смішок Ропс. — Я власник крамниці Ропса! Говорити зі мною таким тоном…

Від колишнього спокою не лишилося й сліду: Ропс почервонів і підвищив голос — аж тут двері гільдії навстіж розчахнулися.

Усі обернулися. На порозі стояла юна дарк-ельфійка. Видно, дуже поспішала: волосся розтріпалося, на чолі виступив піт. Та вона пригладила зачіску, обсмикнула одяг і, побачивши Ю, ледь усміхнулася.

— Господарю, вибачте, що змусила чекати.

— Та я не дуже й чекав. Могла б і не поспішати…

— Ні, так не годиться. Ось… ой.

Маріфа навмисно ойкнула, спіткнулася — і з її айтем-поуча на стіл висипалося кілька десятків монет.

Ропс глянув на монети, що покотилися по столу, і його обличчя поволі закам'яніло. Він різко підвівся.

— П-платинові монети?!

Разом із ним загомоніли й авантюристи довкола — куди гучніше, ніж тоді, коли Ропс висипав своє золото й срібло.

— Перепрошую. А що це за дріб'язок… ой, тобто гроші?

Ю зітхнув і пробурмотів, що з айтем-поуча монети самі не висипаються. Саме щоб такого не сталося, він і радив Ропсові йти додому, та тепер було пізно. Ю глянув на Ропса, і той, зустрівшись із ним очима, геть утратив упевненість: зиркав то на платину, то на Ю й бурмотів, що це неможливо — авантюрист, який тільки став рангом C…

— Пане Ропсе, як бачите, грошей мені не бракує. Ви говорили так, ніби робите авантюристам ласку, коли їх використовуєте. Не помиляйтеся: це авантюристи дозволяють себе використовувати. Без матеріалів, які вони добувають, ризикуючи життям, вашій крамниці теж довелося б скрутно.

— Ц-це ви все перекручуєте! Так мене осоромити… Ви ще пошкодуєте!

Ропс поспіхом згріб свої монети й мало не бігцем вискочив із гільдії, а авантюристи кричали йому вслід: «Так тобі й треба!», «Аж любо глянути!»

— Незручно вийшло з паном Ропсом. Ю, а ви все ж подумайте про особистий договір.

Бернт, що досі мовчав, ніби його це не обходить, розплів руки й схилив голову.

— Я ж уже відмовився.

— Торг тільки з відмови й починається. У пана Ропса вдача непроста, але він не поганий чоловік, тож не тримайте на нього зла.

Хоч би яке враження Бернт справив спершу, тепер, на відміну від Ропса, він видавався навіть добродушним дідом.

— Пропозиція, як на мене, непогана. Постійний заробіток, та й знайомство зі мною — хоч самому хвалитися й не личить — чогось та варте. Яку зброю чи обладунки захочете — приносьте матеріали, і я зроблю поза чергою.

— Є коваль, з яким я хотів би працювати.

— Знаю. Вудс, еге ж?.. Він не годиться, бо…

— На його речах не з'являються навички.

Бернт здивовано підняв брови.

— То ви знали? Тоді тим паче вам вигідніше зі мною.

— З деякими матеріалами навички з'являються й у нього. Та й узагалі навіть у досвідченого коваля навичка з'являється хіба що через раз, а вибирати, яка саме, можуть лише найкращі майстри. Не цим міряють, чого вартий коваль.

Бернт якийсь час мовчав, а тоді раптом гучно зареготав. Ніна знову здригнулася, Колетт затулила вуха, а Маріфа з її тонким слухом удавала, що нічого не сталося, але кутики вуст у неї ледь помітно сіпалися — схоже, їй таки добряче дісталося.

— О, перепрошую. Он воно як… Ваша правда, для коваля це не головне. Добре, що я сьогодні сюди прийшов. Як буде якийсь клопіт — заходьте до мене в кузню.

Що його так потішило, невідомо, але з гільдії Бернт пішов у чудовому настрої.

— Маріфо, ти від Маго дізналася?

— Вибачте.

— Я не серджуся, але й хвалити нема за що. Та й акторка з тебе нікудишня.

Ніна погладила по голові зажурену Маріфу, а Лена закрила книжку й спитала:

— …Колетт, а нащо ти тут узагалі сиділа?

Усі, а надто Колетт, ніяково всміхнулися.