Розділ 89 — Бідолашні бички

— Ви певні, що правильно зробили, коли відмовилися?

Гільдія ще гула після розмови з Ропсом, і Колетт стурбовано зазирнула Ю в очі.

— Певен. А, поки не забув: покладіть оце на зберігання.

Ю відрахував їй тридцять монет.

— Ю… Ю… Ю, це ж платинові монети!!

Не дивно, що Колетт розгубилася: звичайні люди платинової монети й в очі не бачили, не те що тримали в руках. Одна така — мільйон мадок, а їх тридцять, тож їй належав один відсоток — триста тисяч мадок.

Це її платня за два місяці, тож інші реєстраторки так і пекли Колетт заздрісними поглядами.

— Поки що покладу стільки. А це — пригощайтеся всі, якщо хочете.

Ю дістав з айтем-поуча гору оладок і поклав на стійку. Від них ішла пара, і довкола розлився солодкий запах. Реєстраторки, які обслуговували відвідувачів і крадькома зиркали сюди, аж засяяли.

— Пані Колетт, ви ж колись казали, що інші реєстраторки теж хочуть оладок. Цього разу я напік більше, тож їжте на здоров'я.

— Ой, як пахне! Дякую!

— І справді, пахне просто чудово.

Почувши за спиною знайомий голос, Колетт заклякла. Вона боязко озирнулася — позаду стояла Едда, реєстраторка з другого поверху. Дівчата довкола заметушилися й зашепотіли: «Ой, біда», «Це ж була таємниця…»

— Ю, то ви частенько таке приносите?

Едда всміхалася, але від неї так віяло загрозою, що Ю мимоволі напружився, наче перед боєм.

— Так. А що, не можна було?

Реєстраторки покинули роботу й наперебій запевняли Ю: «Та що ви!», «Ми вам завжди такі вдячні!»

— Ні-ні, що ви. Погано інше: такі чудові гостинці ховали від мене, начальниці, й ласували ними самі.

Едда взяла Ю за обидві руки й подякувала, а тоді лагідно поклала долоню на плече Колетт, яка вже намірилася втекти, і щось шепнула їй на вухо. Бідолашна сумно глянула на Ребекку й інших реєстраторок — ті так само сумно кивнули.

Едда спритно забрала всі оладки й зникла в глибині приміщення, а слідом за нею потяглися всі дівчата з першого поверху — попереду зажурена Колетт.

— Щ-що це було?..

— Для мене це надто складно~

— …Жадібні завжди кінчають по-дурному.

— І це одна з двох найкращих гільдій Королівства Удон… Аж соромно стає.

Ю з товаришами провели очима мовчазну процесію за Еддою, а тоді піднялися на другий поверх, узяли квест і рушили до Лабіринту Саду примарних дерев.

Через цю пригоду реєстратура на першому поверсі години на дві геть зупинилася.

— Гей, щось від тебе солодким пахне.

— Та ну. Що, не лише волосся, а й нюх на старість підводить?

— У тебе крихти на губах.

— Ой. Як же це я так… Ну, жарти вбік. Юсик — можливо, алхімік дуже високого рівня або володіє Магією простору-часу.

Едда незворушно витерла губи, а от Мофіс аж застиг.

— Юсик? Що це ще за прізвисько… Ні, краще скажи, звідки така дивина?

— Ой, хіба не мило? Сьогодні я дізналася, що він частенько носив реєстраторкам солодощі. Хороший хлопчик. А неслухняних дівчат я як слід помучи… покарала.

Мофіс не встигав за нею й спитав, про що це вона, але Едда вже не могла спинитися, мовляв, ці дівчата стільки часу ховали все від неї й ласували самі.

— …Отож. Я відволіклася. Солодощі, які приносить Юсик, він робить сам.

— Ти й досі не по темі.

— Сьогодні він приніс оладки — це такий солодкий хліб, — і теж спік їх сам. А з айтем-поуча дістав їх гарячими, наче щойно з печі.

— Гей, до теми… Стривай, гарячими?

— Так. А ви ж знаєте, як далеко від його дому до гільдії.

Мофіс погладив бороду — так він завжди робив, коли замислювався.

— Думаєш, на його айтем-поуч накладено магію простору-часу, що сповільнює час? А хто з алхіміків у Королівстві Удон таке вміє?

— Ну-у… Ніхто.

Розмову завела сама Едда, але на її відповідь Мофіс тільки кивнув: от і він про те саме.

Навіть Світанковий Раран, найкращий алхімік Королівства Удон, робить айтем-поучі лише третього класу — такі вміщають щонайбільше три тонни. Національний скарб королівства, Шлунок достатку, — уже другого класу й вміщає до сорока тонн, а про скарб Священної держави Джадарк, Безмежну святу торбу, кажуть, що речі в ній лишаються такими, як були.

Якщо Ю справді володіє Магією простору-часу, через нього може спалахнути війна. Мофіс думав, як тут бути, але нічого не вигадав. Поки він гмикав, не знаючи, що робити, а Едда стояла поруч, дивилася згори на його маківку й усміхалася, у двері кабінету постукали.

— Дозвольте?

Увійшла Барбара, реєстраторка з другого поверху. Вона була роздратована й навіть не думала цього приховувати.

— Чого це ти така похмура?

— Пані Еддо, та вони ж мене бісять! Ріф влади чи як їх там — гонору повно, а самі гидкі!

— А ми зайдемо.

— Агов! Я ж казала чекати внизу, поки покличуть!

Відштовхнувши Барбару, до кабінету ввалилася ціла юрба авантюристів.

Реєстраторка аж побагровіла від такої зухвалості, а Едда, ойкнувши, примружилася.

— Хм. Чого треба?

— Я Карон Бардодесса, глава Ріфу влади. Я про Ерду. Сам розумієш, еге ж?

— Ерда? Хто така? Красуня з таверни Мерилін, що навпроти, — це… Едель. Моя секретарка — Едда…

— Не прикидайся!

Розлючений Карон щосили замахнувся кулаком на стіл — ще мить, і улюблений Мофісів стіл розлетівся б на друзки.

— Ой-ой. Цей стіл — майно гільдії. Зламаєте — буде біда.

Каронів кулак спинила Едда: просто підставила долоню, наче ловила чашку, що падає, і навіть не напружилася.

Каронові посіпаки розгубилися. Ще б пак: тендітна ельфійка зупинила удар самого Карона, авантюриста рангу B!

— Ти ж… Ну гаразд. Я хочу знати, навіщо гільдія приховала відомості!

— Тепер я взагалі нічого не розумію.

— Про новий лабіринт! Ми знаємо, що ви щось приховали. Інакше Ерда не загинув би в якомусь лабіринті рангу C!

Кабінет сповнила жага вбивства, та Мофіс, на якого вона була спрямована, спокійнісінько сьорбав заварений Еддою чай.

— Ім'я Ерда я чую вперше. Хоча, кажуть, якийсь дурень звідкись дізнався про новий лабіринт раніше, ніж його оголосили, поліз туди наосліп і загинув. Авантюрист завжди ходить поруч зі смертю. Гільдія, бачте, щось приховала, і через це він наклав головою? Не смішіть. У лабіринті кожен сам за себе: не вижив — значить, був слабкий. Гільдія тут ні до чого.

— Старий… ти хоч розумієш, хто за нами стоїть?

— Хм? І хто ж це… Еддо, ти не знаєш? І я не дід.

— Не знаю. І ви таки дід.

Від такої зневаги в Карона на скроні аж запульсувала жила. Та вбивства голови гільдії Ками не покриє навіть міністр фінансів Балю Ворі Нокс. Карон трохи опанував себе й велів посіпакам угамуватися.

— Ти ще пошкодуєш.

— Я за все життя шкодував лише раз.

— За волоссям, так? — солодко всміхнулася Едда.

Карона аж трусило від люті, а посіпаки взялися за руків'я зброї.

— Ти в мене ще пошкодуєш… Гаразд, тоді про інше. Дай мені відомості про новий лабіринт і про авантюриста на ім'я Ю Сато. Звісно, не задарма.

— Та це ж те саме. Відомості про лабіринт купуй на другому поверсі. А от нащо вам знати про Ю Сато?

Мофіс, який досі блазнював, раптом посерйознішав, і Карон задоволено всміхнувся.

— Нам і самим не пояснили, тож сказати нічого не можу, — хмикнув Карон. — Ви просто віддайте все, що гільдія має на Ю Сато, і не питайте.

Мофіс зрозумів: Карон напевно знає, що гільдія через картки збирає відомості про статуси авантюристів.

— Що таке? Кажу ж — заплачу. Та годі, що гільдія збирає відомості через картки, знає будь-який авантюрист високого рангу. Ах так, і заразом скажи, де він живе.

Карон гидко шкірився, мовляв, не погодишся — розпатякаю всім, що гільдія потай збирає відомості про авантюристів.

Він усе насідав на Мофіса, аж тут відчинилися двері до сусідньої кімнатки, де Мофіс зазвичай дрімав.

— Ого-го, людина собі солодко спить, а вони тут галасують.

Позіхаючи, до кабінету ввійшов Джозеф. Він по черзі зміряв лютим поглядом кожного з Каронових посіпак і повільно підійшов до Мофіса. Від їхньої недавньої жаги вбивства не лишилося й сліду: перед двометровим здоровилом, горою м'язів, ці молодці бліднули й утуплювалися в підлогу, аби тільки не зустрітися з ним очима. Ну чисто шпана.

— Ти ж… Джозеф Йорм, Потужна рука? Про тебе чули аж у столиці. Я Карон Бардодесса з Ріфу влади. Чув про мене?

Карон простягнув праву руку, щоб привітатися, але почув:

— Не чув.

— Та не може бути. Я ж авантюрист рангу B, як і ти.

— Не чув — то й не чув. То що там? Вам відомості про Ю Сато подавай?

— Не зрозумій мене хибно. Я заплачу. Гільдії — гроші, нам — відомості. Усім вигідно.

Улесливо всміхаючись, Карон легенько поплескав Джозефа по плечу.

— Це ти що? Бійки шукаєш?

— Ні… А-а-а-а-а!

Джозеф схопив Карона за праве зап'ястя й стиснув. Рука була в латній рукавиці, та все одно в кабінеті моторошно хруснуло.

— П-пусти!

Один із посіпак закричав і кинувся відривати Джозефову руку, але та навіть не здригнулася. Інші теж поспіхом учепилися в неї — з тим самим успіхом.

— Що таке? Ви теж бійки шукаєте?

— Та що ж це таке?! Що ми тобі зробили?! Ми ж із Ріфу влади! Ти хоч розумієш, що тобі за це буде?!

Посіпака мало не верещав, а Джозеф тим часом колупався у вусі й позіхав.

Права кисть Карона посиніла й безвольно звисала — зап'ястя було зламане. Нарешті Джозефові набридло, і він розтиснув пальці. Карон, обливаючись холодним потом, мало не бігцем вискочив із кабінету, а посіпаки, брудно лаючись, кинулися за ним.

— Джозефе, ти ж від самого початку не спав, так?

— Отакої. Я допоміг, а мені навіть не подякують. Еддо, налий мені чогось попити.

— Зараз-зараз. Хвилиночку.

Едду, видно, потішило, як ганебно втекли Карон і його компанія, тож чаю Джозефові вона налила з радістю.

— Ти вийшов, бо почув ім'я Ю Сато!

— Ех, на старість люди такі підозріливі стають.

— Ваша правда, — ледве стримуючи сміх, погодилася Едда.

— Мені ще тільки сто тридцять три!