Розділ 90 — Аніта із «Місячного цвіту»

Тридцять сьомий поверх Лабіринту Саду примарних дерев. Монстри тут траплялися лише п'ятого рангу, довкола буяли хащі, як у субтропіках, і крізь них, лаючи вологе повітря, що липло до тіла, пробирався загін авантюристів.

— Аніто-о, ходімо вже назад. Спекота, все липне від поту — гидота.

— Белль, не вередуй. Лабіринт знайшли лише чотири дні тому, відомості є тільки до двадцять другого поверху, і ніхто його ще не пройшов. Першими його пройдемо ми!

— Пф-ф, кажи що хочеш, а на двадцять шостому боса не було. Мабуть, нас уже хтось випередив — чи то інші авантюристи, чи якийсь великий клан.

— Ну що ви, Белль, не може такого бути. Навіть Ріф влади застряг десь між десятим і шістнадцятим поверхами. Мені здається, кімнати босів тут не на кожному тринадцятому поверсі, а де випаде.

Апрі заспокійливо гладила надуту Белль по голові, і та хоч і бурчала: «Не поводься зі мною як із дитиною», а руки не відштовхувала.

— Мене теж непокоїть, що боса не було. Здається, разом з Апрі й дівчатами іспит на ранг C складали ті авантюристи, які знайшли цей лабіринт і одразу туди полізли?

— Ага! Ю так класно володіє мечем! І мапу до двадцять другого поверху гільдії теж продав він!

— Не сам Ю, а Ю з товаришами. Хоча вони справді могли пройти двадцять шостий.

— Отакої, наша Моран, що терпіти не може чоловіків, — і раптом таке? Він що, такий красень?

— Н-ні! Зовсім не те!

— Радше не красень, а гарненький хлопчик.

— Ого-о, а я й не знала, що Моран подобаються такі.

— І ви туди ж, Белль?! Кажу ж — не те!

Аніта й Белль кепкували, Моран, почервонівши до вух, відпиралася, а решта дівчат усміхалася — нечасто таке побачиш.

Дівчата з Місячного цвіту спустилися в Лабіринт Саду примарних дерев три дні тому.

Аніта з подругами дісталися до Ками саме того дня, коли гільдія оголосила про знахідку й почала продавати відомості до двадцять другого поверху. Взагалі-то Апрі з дівчатами мали самі повідомити в столицю, як склали іспит на ранг C, але турботлива Аніта й тривожна Белль не витримали й примчали сюди, прихопивши з собою майже весь клан.

— До речі, про Ріф влади. Ну й гидкі ж вони.

Апрі відверто скривилася, а з нею Моран і Меметт.

— «Будете нашими жінками», здається, так вони сказали? Ні в що нас не ставлять. Тому ми й ліземо в цей лабіринт — щоб утерти носа таким, як вони.

— Аніто, звідти сунуть п'ятеро. Схоже, дерево-душогуб і жуки-вбивці.

— Добре. Усі готові?

Хоч наближалися монстри п'ятого рангу, Аніта віддавала накази спокійно, без поспіху, і поруч із нею дівчатам теж було не страшно.

Самі Апрі, Моран і Меметт на тридцять сьомому поверсі щокроку ризикували б життям. Та зі щитоносицею Анітою, розвідницею Белль і рештою клану вони витримували і потужні атаки, і раптові напади — і дійшли сюди без серйозних ран.

— Ідуть! Як Белль і казала: дерево й жуки!

Ледве Апрі це вигукнула, як Аніта вискочила вперед і прийняла на щит удар, яким дерево махнуло навідліг.

Душосмок — огидний монстр з отруйно-фіолетовим стовбуром і синім листям; на тілі в нього проступає стільки облич, скільки душ він пожер. Заввишки він метрів три, трохи нижчий за трента, але сили в нього однаково куди більше, ніж у людини.

Звичайного щитоносця такий удар відкинув би геть, а Аніта навіть не похитнулася — ось яка вона була вправна. Апрі позаду дивилася на неї із захватом: от на кого їй треба рівнятися.

— Апрі, не гави! Швидко провокуй жуків!

— Т-так!

За кілька десятків хвилин дерево й жуки вже лежали мертві.

— Моран, те, що удари беру на себе я, ще не привід розслаблятися. Якби тебе зачепив Соул Ітер того дерева, зараз там валялася б ти.

— Та щоб я так схибила… Ай! Не бийте. Ще здурнію.

— Моран уже нема куди дурнішати, — пирхнула Белль.

— Белль!

Поки Аніта з подругами, як завжди, перекидалися жартами, решта дівчат, ніяково всміхаючись, вирізали з трупів магічні самоцвіти й матеріали.

— Ну все, годі жартів. Ходімо до Вашан і решти.

У лабіринті клан ділився на два загони й обстежував поверх окремо, а коли минав домовлений час або знаходився прохід униз, загони сходилися — щоб на новому поверсі знову розділитися.

— Там…

— Белль, щось знайшла?

— Он там.

Белль показала на тріщину в кам'яній стіні, схожу на вхід у печеру.

— Ха-ха. Белль, ми ж туди зазирали, щойно прийшли на цей поверх. Там тільки порожній майданчик, відкритий угору, і більше нічого.

Белль мовчки втупилася в Меметт, примруживши очі, — мовляв, без тебе знаю, — і та, протягнувши «ну та-ак~», сховалася за Апрі.

— Там хтось є. Кілька. Майже не рухаються — мабуть, авантюристи.

— Хто ж, крім нас, міг дійти до тридцять сьомого поверху? Хоча, може, хтось поранений і не може йти. Про всяк випадок гляньмо.

— Що не кажіть, а ви таки добра душа.

— Апрі, цить!

Біля тріщини хтось стояв. Підійшовши ближче, дівчата побачили, що це не людина, а гоблін, і взялися за зброю.

Він був увесь чорний і куди більший за звичайних гоблінів. У правій руці бойова сокира, у лівій щит, на тілі важкі обладунки — словом, усе в цьому гобліні було не так, як має бути.

— О, це ж, здається…

— Моран, ти що, знаєш цього дивного гобліна?

— Ге-ей, ти ж Куро, так?

— Д-дурепо! Меметт, ти при своєму розумі?!

Меметт побігла до гобліна. Решта кинулися її спиняти, але не встигли: вона вже була біля гобліна… тобто біля Куро — і заговорила до нього як ні в чому не бувало.

Аніта з подругами наздогнали її й, наїжачившись, стежили за Куро, але Меметт теревенила з ним так безтурботно, що вся їхня настороженість кудись поділася.

— Ти ж Куро, правда? Там, далі, Ю з товаришами… Ай! Белль, за що?

Меметт, отримавши кулаком по маківці, зі сльозами на очах глянула на Белль, але та сердилася не на жарт, тож Меметт знову сховалася за Апрі.

— Ви, люди, чогось від мене хочете?

Почувши його голос, дівчата змінилися на обличчях. Воно й не дивно: монстри високого рангу часом уміють говорити, але щоб заговорив гоблін, монстр низького рангу, — такого зазвичай не буває.

— Куро, а Ю з друзями теж тут?

— Раз ти тут, то й Ю десь поряд?

Моран уже чула від Апрі й Меметт, що Куро вміє говорити, тож здивувалася менше, ніж Аніта й решта, але й вона не могла приховати збентеження: гоблін — і говорить!

— Вам до господаря? Зачекайте трохи.

— Уперше бачу монстра, який так вільно говорить.

Говорила Аніта спокійно, ніби вже й не насторожі, але лівою рукою міцно стискала щит, готова будь-якої миті до бою.

— Господар дозволив. Проходьте.

Не зводячи з Куро очей, дівчата протиснулися в тріщину й незабаром вийшли на простору місцину.

Згори, крізь відкрите склепіння, лилося світло, і все довкола здавалося таким таємничим, аж забувалося, що це лабіринт. Але заніміли дівчата не від того. На стільці сидів Ю й сьорбав щось із чашки, поруч стояла Маріфа, чомусь дуже щаслива, біля її ніг сиділи Сукке й Коро, Лена читала книжку, лежачи на килимку, а ще тут була земляна стіна, схожа на ширму, — першого разу її не було, — і з-за неї йшла пара.

— Ха… ха-ха. Хто б подумав, що в лабіринті натраплю на таке. Про всяк випадок спитаю: що ви тут робите?

На скроні в Аніти набрякла жила. Лена на мить глянула на прибулих, утратила цікавість і знову втупилася в книжку.

— Хіба не видно? Господар відпочиває. Невже ви прийшли тільки для того, щоб спитати таку дурницю?

— Я Аніта, глава Місячного цвіту. Думала, хтось поранений, от і прийшла, а виходить, даремно!

— А, он воно що. Добра ж ви душа.

Аніта почервоніла й рушила до Ю, але їй заступила дорогу Маріфа.

— Будь ласка, не наближайтеся до господаря.

Поки Аніта з Маріфою мірялися поглядами, Меметт улягла поруч із Леною й зазирала їй у книжку, а коли та досадливо відкотилася вбік, перекотилася слідом. Белль сіла й, хтозна чому, весело спостерігала за ними обома. Апрі метушилася, не знаючи, як розборонити Аніту й Маріфу, що от-от зчепляться. Моран, скориставшись тим, що Маріфа відволіклася, заговорила до Ю. А решта дівчат підкликали до себе Сукке й Коро.

— Ото де зустрілися. Раз уже так, може, далі підемо разом?

— Коли це ви встигли?! Не наближайтеся до господаря.

Маріфа тягла Моран за руку, але перетягнути мечницю їй було не під силу.

— Ю-у~

— Усе гаразд, посидь у воді як слід, тоді й виходь.

— Ага-а~

З-за земляної ширми визирнула Ніна, але, почувши відповідь, заспокоїлася й сховалася назад — купатися далі.

— Ви що… тут купаєтеся? Ви хоч розумієте, де ви?

— У лабіринті, звісно. Моран, з нею все гаразд?

— Аніта в нас трохи того, — засміялася Моран, — замість мозку м'язи… Ай! Аніто, за що?

Моран не могла приховати радості, що Ю запам'ятав її ім'я, але тут Аніта дала їй кулаком по маківці, і в Моран аж сльози виступили.

— Ану цитьте! Я розсердилася! Ви ж теж, правда?

Аніта обернулася. Апрі, яка й далі метушилася, — ще куди не йшло, але Меметт читала разом із Леною, що вже облишила спроби втекти, Белль, дивлячись на них, посміювалася, а решта дівчат, сяючи, гладили Сукке й Коро.

— …Ну все. Тепер я точно розсердилася!

Тридцять сьомим поверхом Лабіринту Саду примарних дерев прокотився гнівний крик Аніти.