Розділ 91 — Початок розправи

— Ю-у, я вже скупалася~

З-за ширми вийшла Ніна. Аніта глянула на неї й сполошилася.

— Ти що?! Хто ж так виходить?!

Аніта, вся червона, насварилася на неї, але Ніна так і пішла до Ю в самій білизні.

— Нічого собі… Вони ж більші, ніж в Апрі, ні?

— Белль, ну ви що! Мої груди тут до чого?!

Белль переводила погляд то на Ніну, то на Апрі, і та поспіхом затулила груди руками.

— Ніно, я ж тобі завжди кажу: спершу витрись як слід, а тоді виходь.

Ю, ніскільки не бентежачись Ніниним виглядом, витирав їй волосся тканиною замість рушника. Тоді взявся сушити його магією вітру, пустивши ледь-ледь мани, а Ніна, мружачись від задоволення, погойдувалася з боку на бік.

— Знаю-знаю, але ніяк не відвикну~ — винувато засміялася Ніна.

— Ану не крутися.

Лена й Маріфа на цю звичну для них сцену й оком не повели, а от Аніта з подругами відреагували, як і годиться молодим дівчатам. Хтось вищав, хтось кепкував, хтось обурювався, що це непристойно, але насправді всі просто заздрили.

— О, то ви купалися? Везе ж вам. А ми он уже три дні навіть не обмивалися.

Моран зазирала за ширму, на купіль, яку Ю зробив магією землі, і заздрісно зітхала.

— А, то ти просто скупатися хочеш.

Коли Нінине волосся висохло, Ю пішов за ширму, спустив воду й заразом зробив купіль більшою.

Меметт, яка читала поруч із Леною, зацікавилася й підійшла до Ю, а за нею потягнулися подивитися й інші дівчата з Місячного цвіту.

Знову закривши отвір, через який спускав воду, Ю викликав одночасно два заклинання першого рівня чорної магії, Вотер Шот і Фаєрбол. У купіль полилася вода, нагріта якраз як треба, і дівчата, що з цікавістю дивилися, радісно загукали.

— Яка зручна річ ця магія. Навіть гарячу воду отак просто зробиш.

— Не може бути… як він… вода й вогонь одночасно, тоді… скільки ж мани на одне й на друге…

Моран безтурботно захоплювалася, а от Меметт була приголомшена тим, як легко Ю користується магією, і не зводила з нього очей, щоб хоч трохи підгледіти, як він це робить.

— Н-ні, не можна! Купатися посеред лабіринту — це ж небезпечно, я не дозволю! І-і взагалі… тут чоловік!

Аніта все зиркала на Ю, а за ширмою тим часом Белль уже скинула спорядження й одяг і сиділа у воді. Побачивши це, інші дівчата й собі кинулися роздягатися, щоб не відстати.

— Ах ви ж!

— Та годі, Аніто, не сердься. Ми ж і так три дні не милися, а на тридцять сьомому ще й спека та вогкість… Стоп. А тут не спекотно. Навіть прохолодно?

Заспокоюючи Аніту, Белль роззирнулася з купелі й помітила ящик із прямокутним отвором.

— Холодком тягне звідси. Це що, магічне знаряддя? Хочу… Хочу таке! Аніто, купімо-о, ну купі-імо~

Дівчата довкола тільки ніяково всміхалися, бо Белль знову вередувала. А от Аніта з серйозним виглядом простягла руку до ящика, що дмухав холодом, але перед нею виросла Маріфа.

— Яка ж ви невихована. Це річ господаря. Не чіпайте, коли не просять.

— Гм. Я ж не красти зібралася. Скажи краще, в якій крамниці магічних речей таке продають? Бачиш, нашій Белль воно сподобалося, тож як ціна буде підхожа — купила б.

— Звісно ж, таке не продають.

— Маріфо, я берусь за їжу. Допоможи.

— Господарю, лишіть це мені!

Маріфа поспіхом побігла до Ю.

— Не продають?..

Коли всі з Місячного цвіту скупалися й сиділи посвіжілі після першої за довгий час купелі, потягло чимось смачним.

— Бурчала-бурчала, а зрештою й Аніта скупалася~

— Ц-цитьте! Нам треба зустрітися з Вашан і рештою, а я… у-у…

— Аніто, давайте й ми поїмо. А Вашан можна й магічним знаряддям повідомити.

— Моран! Ну чого ти вічно вибовкуєш важливе?!

Аніта впіймала Моран і давай терти їй скроні кулаками. Магічні знаряддя для зв'язку трапляються лише в лабіринтах, тож вони рідкісні й коштують дуже дорого. Є навіть авантюристи, що пристають до чужих загонів, аби їх украсти.

Тим часом Ю з Маріфою доготували їжу. На столі, зробленому магією землі, стояли хліб із підсмаженим сиром, салат зі свіжих овочів, а головною стравою були товсті стейки з великого кабана зі шматком масла згори. Від них ішла така пара, що аж слинка текла. Пити подали крижану воду й фруктовий сік, Лені налили молока, а ще на столі стояли мед і джем.

А от у Місячного цвіту їжа була зовсім інша.

— Не хочу, не хочу-у! Набрид мені цей твердий хліб і в'ялене м'ясо-о. І вода тепла-а~

— Белль! Не вередуй! …Стривайте, а Моран із Меметт чого там сидять?

— Га? Та ми ж із Ю майже друзі… Що, не можна?

— А я хочу смачного.

— Ну от, бачиш, бачиш~ Моран і Меметт діло кажуть. Поїмо всі разом, як друзі.

Белль сказала вголос те, що думали всі в Місячному цвіті, окрім Аніти, і дівчата довкола згідно закивали. Аніта надула губи, але від смачного запаху в неї тихенько забурчало в животі.

— …Галасливо. Навіть почитати не дають.

Лена сховала книжку у свій айтем-поуч. Цю сумочку з квітковим візерунком на ремінці через плече їй зробив Ю. Тоді вона, наче так і має бути, сіла ліворуч від нього. Праворуч, звісно, вже вмостилася Ніна. Маріфа, що розносила страви, аж зубами скреготнула й люто глянула на Лену, але було вже пізно.

— Це айтем-поуч? Уперше бачу такий гарненький.

Белль зацікавлено роздивлялася Ленину сумочку, і Лена посунула її за спину. У ній була ціла купа книжок, адже читати Лена дуже любила. Насправді ж ще один айтем-поуч був пришитий з виворітного боку її мітрилової мантії. У ньому лежали чималий запас зілля, яке зробив Ю, та їжа. Ю ретельно добирав, що туди покласти, щоб усе було гаразд, навіть якщо загін розділиться. До речі, у Ніни й Маріфи такі самі айтем-поучі пришиті з виворітного боку спорядження й форми покоївки.

— Як же весело їсти всім разом~

— Панно Ніно, так не можна. Таким тільки дай слабину — одразу на голову сядуть.

Найкмітливіші в Місячному цвіті вже прикидали, скільки можуть коштувати ящик, що дмухає холодом, і айтем-поучі з візерунками, які так подобаються жінкам, але зараз усі зосередилися на їжі.

— А чого вода й сік такі холодні?

— С-с-смакота-а! Хто б думав, що в лабіринті можна так смачно поїсти!

— Це ж м'ясо великого кабана? Воно ж, як полежить, дубіє, а це таке м'яке! Як так?

Дівчата наввипередки хвалили їжу, а Маріфа слухала з незворушним обличчям, от тільки вуха в неї дрібно тремтіли.

— Марі, як тобі приємно, то можна й усміхнутися.

— Про що ви? Мені це байдуже.

— …Уперта.

Усі смакували їжу, і тільки Аніта, що сиділа навпроти Ю, серйозно дивилася на нього.

— Кликатиму тебе просто Ю. Навіщо ти купаєшся посеред лабіринту? Це ж ризиковано.

— Ти ж і сама купалася.

— Кх… Ну, цього разу купалася, а зазвичай — ні. Нормальний авантюрист нізащо не стане знімати в лабіринті спорядження, а тим паче одяг.

— Ми в лабіринті вже два дні. Чого б і не скупатися?

— Два дні?! Не бреши. Ми дійшли до тридцять сьомого поверху за три дні, хоча нас вісімнадцятеро й ми йшли двома загонами. А вас четверо. Не може загін із чотирьох дійти сюди за два дні.

— Та ми вже не вниз ідемо~ Ми назад повертаємося~

Ніна сказала це мимохідь, лише прислухаючись до розмови Ю з Анітою, але дівчата з Місячного цвіту, що досі захоплено їли, як одна перестали жувати й утупилися в неї.

— Ти… тебе ж Ніною звуть, так? Що ти зараз сказала?..

— Ну, ми вже пройшли цей лабіринт і вертаємося. На двадцять шостому ж боса не було? То й на тридцять дев'ятому, і на п'ятдесят другому його ще довго не буде~ А каменем переміщення не користуємося, бо ще ні разу не ночували в лабіринті. Це, кажуть, теж тренування.

Ніна розповідала про це спокійнісінько. Вона наколола на виделку кабанятини й піднесла до рота Ю, але Лена збоку все перехопила. Ніна тільки протягла «ну-у~», та все ж відрізала ще шматок і нагодувала вже Лену.

Почувши, що лабіринт уже пройдено, дівчата з Місячного цвіту замовкли. Від недавнього гамору не лишилося й сліду, і чути було лише, як їдять Ю зі своїми.

— Х-ха-ха… Аніто, та це ж неправда! Ніна й решта, звісно, вправні авантюристи, але нас більше, ми пройшли більше лабіринтів і досвідченіші!

— Апрі, заспокойся. Як на мене, вона не бреше. Апрі з дівчатами казали, що ви вправні, але ви перевершили всі мої сподівання. Може, вступите до Місячного цвіту? Я, щоправда, думала поговорити про це вже після лабіринту.

Ніна здивовано глянула на Ю, але той уже поїв і розчісував Сукке й Коро. Йому, видно, було байдуже. Тоді вона перевела погляд на Лену, але та теж, схоже, не зацікавилася й далі щедро поливала медом оладки на десерт і наминала їх. Тільки Маріфа дивилася на Аніту з подругами так, наче от-от уб'є.

— Е-е… а Ю теж можна?

— Ні, не можна. У нашому клані самі жінки. Апрі казала, що ви поки самі по собі. А серед авантюристів чимало чоловіків, які зневажають тебе лише за те, що ти жінка. От ми й хочемо таким довести, чого варті жінки. І, між іншим, у столиці про Місячний цвіт тепер мало хто не чув.

Моран із Меметт стиха буркнули, що Ю можна було б і взяти, але Белль збоку затулила їм роти.

— Я не вступатиму.

— Чому? Невже скажеш, що на тебе ніколи не дивилися зверхньо, бо ти жінка? З такими грудьми на тебе, мабуть, увесь час витріщаються чоловіки. Як думати про майбутнє, то вступити до нас — найправильніший вибір. А ви — Лена й Маріфа, здається? Що скажете?

— …Не цікавить.

— Годі вже. Поїли — то йдіть собі.

Ніна з дівчатами відмовили, але Аніта не здавалася.

— Як хочете й далі бути авантюристками, то з чоловіками краще не зв'язуйтеся, бо добра не буде. У Місячному цвіті майже кожна вже колись натерпілася в такому загоні. Оті з Ріфу влади, яких ми вчора зустріли, теж гниль одна. Самі товчуться десь між десятим і шістнадцятим поверхами, а туди ж: «будете в нас на утриманні», «зробимо вас своїми жінками». Покидьки…

Аніта ще лаяла Ріф влади, а перед нею вже стояв Ю, і вигляд у нього був стривожений.

— Повтори, що ти сказала.

— Кажу, що Ріф влади — гниль.

— Ні. Що ти сказала потім?

— Що вони товчуться між десятим і шістнадцятим поверхами. Хоч Карон, їхній глава, і гнилий, а все ж авантюрист рангу B. Із його силою можна спуститися куди глибше, а вони…

Ю, не дослухавши, почав надягати обладунки.

Його поспіх здивував не тільки Аніту з подругами, а й Ніну з дівчатами.

— Куро!

Куро, наче тільки й чекав цього, вже стояв перед ним на одному коліні.

— Я тут.

— У мене справа, тож я вертаюся сам. Подбай про Ніну й решту.

Зібравшись, Ю, не оглядаючись, вибіг геть.

Та Ніна з дівчатами були не з тих, хто покірно чекає.

— Сукке! Іди за запахом господаря!

— Гав!

Маріфа звеліла Сукке, у якого був чудовий нюх, іти по сліду, і погоня за Ю почалася. Ніна кинулася слідом, а Куро не знав, бігти за ними чи лишитися з Леною.

— …Куро, я не чекатиму.

Лена осідлала мітлу й шалено швидко полетіла геть. Куро поспіхом побіг за нею.

А дівчата з Місячного цвіту так і не зрозуміли, що сталося, і тільки роззявивши роти дивилися їм услід.

На чотирнадцятому поверсі крізь густу траву продиралася піксі, а за нею, гидко вишкіряючись, гналися троє чоловіків.

Вони відверто бавилися, бо знали, що та нікуди не дінеться. Крилець на спині в неї не було, а на їхньому місці виднілися свіжі рани, наче крильця видерли силоміць.

— Ге-ей, піксі-и, ходи погратися з дядечками-и~ Ой-ой? А в тебе зі спинки кров тече~

— «Пограйся», ага, — заіржав другий. — Ти ж сам їй крильця й повисмикував.

— Хіба? Ну, то я негарно вчинив. Пробач, пробач. Більше не кривдитиму~ Ходи-но сюди.

Чоловіки раз за разом заступали піксі дорогу й знущалися з неї. А якби хтось придивився, то впізнав би ту, що страшенно цуралася чужих, а до Ю горнулася найбільше.

Без крилець піксі рухалася повільніше, ніж людина йде пішки, але не здавалася й тікала далі, щоб покликати на допомогу одну людину.

— О-о, попалася.

Один із чоловіків схопив піксі за ногу й перевернув униз головою.

— А ця щось зовсім мовчить. Ті інші пищали так, що аж вуха в'яли.

— Так це ж і добре. Таку тихоню змусити ревти й верещати — оце мене заводить. Ану дай сюди.

Чоловік ухопив піксі за обидві ноги й підняв на рівень обличчя.

— Ну! Плач! Кричи! Скажи хоч щось!

Піксі мужньо не видала ні звуку, та сльози з очей текли самі.

— Ой-ой~ Розплакалася. А хто це в нас плаче-е?

— Мені вже набридло. Таку покалічену піксі однаково ніхто не купить. Ходімо назад.

— Е-е, найцікавіше ж тільки починається… Тьху ти, гаразд.

Піксі вже думала, що її відпустять, і полегшено зітхнула, але очі в чоловіка горіли божевіллям. А з того, як він стискав їй ноги, неважко було здогадатися, що він замислив.

Вона ледь чутно покликала на допомогу, але відповісти не було кому.

— Ну що ж, піксі. Покричи нам гарненько.

Чоловік уже напружив руки, аж раптом помітив щось дивне. Довкола зникли всі звуки.

Ще кілька хвилин тому аж у вухах дзвеніло від комах і птахів, а тепер стояла мертва тиша, навіть дерева затихли.

— Ви що робите з моєю піксі?

Троє чоловіків разом обернулися. Позаду стояв хлопець, з голови до ніг червоний від крові монстрів.