Розділ 92 — Розправа триває

Дивне це було видовище.

На чотирнадцятому поверсі Лабіринту Саду примарних дерев, що має ранг C, стояла людська дитина, та ще й з ніг до голови в крові.

Ще мить тому чоловіки, гидко вишкіряючись, знущалися з піксі, а тепер не могли відвести очей від хлопця, що невідь-звідки взявся.

— Та що ж це, — нервово гигикнув чоловік. — Налякав, гад. А придивишся — малий якийсь. Ти! «Твоя», кажеш?! Цю піксі впіймав я. Вона моя, і якщо тобі щось не…

Чоловік тицяв піксі, затиснуту в правій руці, в бік Ю й грізно гарчав.

Двоє позаду тільки посміювалися. Видно, знали, що з тими, хто слабший, він завжди так поводиться.

Аж раптом той, що погрожував Ю, завмер. Двоє позаду теж помітили, що з ним щось негаразд.

— Гей, Боро, чого став? Вріж тому шмаркачеві, як завжди!

— Стривай. Щось тут не те… Боро, що з тобою?

Вони підійшли до Бори й побачили, що в нього з потилиці щось стирчить. Боязко підступивши ближче, вони розгледіли, що воно довге, червоне від крові, з гострим кінцем, сантиметрів п'ятнадцять завширшки й десь два завтовшки.

Спантеличені, вони обійшли Бору спереду й нарешті зрозуміли, що то таке. Це був дворучний меч. Він увійшов Борі в рот, пройшов крізь мозок, пробив тверду кістку черепа й вистромився з потилиці.

— Не лапай її брудними руками.

Права рука мертвого Бори обм'якла, і піксі полетіла додолу, але Ю підхопив її лівою. А вона, навіть не витираючи сліз, дивилася на нього знизу вгору.

— Ой! Б-Бора мертвий!

— Ах ти ж сране щеня!

Розлючений чоловік кинувся на Ю, але Ю вдарив його навідліг правою й зніс йому нижню щелепу. Нападник, не тямлячи, що з ним сталося, хотів помацати підборіддя, якого вже не було, але рука схопила повітря.

Третій, побачивши таке, кинувся тікати, але Ю наздогнав його Ерс Ленсом, заклинанням другого рівня чорної магії. Земляний спис пробив утікача від низу живота аж до грудей.

Обидва ще були живі й тягнулися до айтем-поучів по зілля, але Ю, звісно, такого не дозволив. Він ухопив правою Спіріт Сорд, що стирчав із Бори, і одним змахом стяв обом голови.

На мертвих обличчях усіх трьох застиг однаковий вираз, наче вони так і не зрозуміли, за що їм таке.

— Ходімо швидше. Зараз кожна хвилина на рахунку.

Піксі змахнула сльози й кивнула.

На дванадцятому поверсі, поруч із кришталевою залою, є вузький коридор, а в його кінці — потаємний квітник. Двері туди зазвичай ховає магія ілюзій піксі, а за ними буяють квіти й живуть прекрасна дріада та чарівні піксі. Це справжній рай, і авантюрист, якому пощастило б туди потрапити, мабуть, подякував би богам.

Та тепер цей рай перетворився на пекло.

— Т-тримайтеся всі!

Піксі, об'єднавши сили, наклали магію ілюзій, і з'явилася масивна стіна.

— Дурні-і. Хто ж купиться на ілюзію, коли знає, що це ілюзія?

Карон, глава Ріфу влади, викликав Харікейн, заклинання четвертого рівня чорної магії. Ілюзію здуло, квіти облетіли, а піксі безжально посікло. Довкола серед опалих квітів лежало те, що лишилося від тих, хто опирався.

— Не треба! Тікайте всі!

Дріада ридала, а Карон і ще десь тридцятеро чоловіків гидко шкірилися, і їх це тільки розпалювало.

— Аж не терпиться… Кароне, ту дріаду потім можна буде приголубити, га?

— Дурню, за ту дріаду щонайменше сто платинових монет, а пан Балю пообіцяв аж п'ятсот! Щоб і подряпини на ній не було! А піксі коштують по десять золотих кожна, тож живих пхайте в клітки.

— Тц… Та зрозумів я.

Чоловік розчаровано скривився й заходився кидати в клітку ледь живих піксі.

— Дріадочко. Може, годі вже? Здавайся й іди сюди по-доброму. Бо поки ти пручаєшся, піксі гинуть задарма, чуєш?

— Я… зроблю… як скажете… тільки не кривдьте їх більше.

— Н-не смій… кх… не слухай… цього гада…

— Ой, ой! Не рухайся! Кров… ох… що ж робити, кров не спиняється…

Піксі заступили собою дріаду, хоч жодна з них не була ціла, а в декого бракувало рук чи ніг.

— Ти… справді… п-плакса. Я тебе… з-захищу… почекай.

— Ні! Не хочу! Чому всім таке… бо я дріада?.. Хто-небудь, рятуйте!!

Карон подав знак очима, і вперед вийшов здоровило з моргенштерном на плечі. Піксі, певно, зрозуміли, що їм кінець, але жодна не втекла. Усі розкинули руки, затуляючи дріаду.

— Кароне, вже можна?

— Ага, піксі ми вже набрали досить. Таких напівдохлих однаково ніхто не купить.

Здоровило навмисне поволі заніс моргенштерн і глянув на піксі згори вниз.

— Розтовкти на кашу піксі, яка коштує десять золотих… Ох і правильно ж я вступив до Ріфу влади.

Моргенштерн обрушився на піксі.

Тінь величезної булави впала їм на обличчя. І чоловіки, і піксі уявили, що буде наступної миті. Хтось широко розплющив очі, хтось усміхнувся від вуха до вуха, а хтось від страху смерті зажмурився.

— Ха-ха-а! Дивіться! Каша! Навіть від піксі лишається тільки брудний фарш!

Ошмаття розлетілися аж до Карона з людьми. Чоловіки з Ріфу влади спершу збуджено раділи, але поступово до них дійшло, що як на піксі м'яса забагато.

— К-Кароне… це ж Бутч… Це ж верхня половина Бутча?!

Чоловіка, якого товариші звали Бутчем, розірвало навпіл. Верхню половину знесло, а нижня лишилася на місці.

А за рештками Бутча, по той бік від захисниць дріади, стояв хлопець. Увесь у крові, а на голові в нього вчепилася маленька гарненька піксі, і від цього він здавався ще моторошнішим.

— Ти хто такий? Звідки взявся? Ц-це ти Бутча так розірвав?

— Ю-у-у!

Закричала дріада, вся в сльозах і шмарклях. Піксі довкола досі не розуміли, чи Ю, бува, не з Ріфу влади, але, помітивши в нього на голові свою, деякі від полегшення навіть знепритомніли.

Ю окинув оком те, що коїлося довкола, і з його обличчя зник будь-який вираз.

— Ви відібрали… у мене… Покидьки, я вас усіх переб'ю…

— Ах ти ж гад! За Бутча!

Оговтавшись і второпавши, що сталося, чоловіки кинулися на Ю.

— Стійте! Під ноги дивіться!

Обладунки Карон носив, як боєць ближнього бою, але то була лише обманка. Класи в нього були «Заклинач духів», «Маг» і «Чародій», тож бився він тільки здалеку. Карон помітив ману, що павутиною розходилася з-під ніг Ю, і закричав, але було вже пізно.

Ю вже встиг пустити Ерс Ленс, і з землі вистрілили списи, що пробили чоловікам стегна.

— А-а-а-а?! Боляче!!

— Галасливі. Здохніть.

Ю влив ще мани, і списи, що стирчали з ніг, розгалузилися й почали роздирати тіла зсередини. Гілки помалу пробиралися все далі, біль був нестерпний, і чоловіки ревли й ридали, але допомогти їм не міг ніхто. Розгалужені, з краплями крові, списи скидалися на квіти.

— Бовдури! Послухали б мене — були б живі!

— Кароне, Мюзен, Равард, Біппе — всі мертві!

Трьох товаришів убито за мить, і Ріф влади заметушився, та Карон, на те він і глава, тримався незворушно.

— Спокійно! Той малий — такий самий, як я. Вдає, ніби б'ється зблизька, а насправді маг, точно вам кажу! Слухайте. Він розкидає ману павутиною. Як придивитеся уважно — нічого страшного, ви впораєтеся.

Від Каронових слів чоловіки потроху заспокоїлися.

— Як знаєш, у чому фокус, — то й не страшно! — бадьоро хмикнув один.

Четверо, обходячи нитки мани, що розходилися від Ю, підбиралися ближче. Їм і на думку не спадало, що павутина лежить нерухомо недарма. Це й була пастка…

— Є!

— Зблизька він наш!

— Здохни, сраний вилупку!

— Це тобі за Бутча!

Четверо обрушили на голову Ю меч, сокиру, спис і молот.

Карон теж подумав, що з малим покінчено, але наступної миті Ю відвів усі чотири удари й зустрів нападників кулаками.

У кожного з чотирьох кулак зніс частину обличчя. Вони скорчилися на землі, а Ю безжально добивав їх мечем.

— Кароне, той вилупок б'ється не здалеку! Ц-це ж було Вивільнення сили!!

— Т-точно. Я ж сто разів бачив, як Ерда б'є Вивільненням сили. Малий і зблизька битися вміє! Кароне, який же він маг?!

— Замовкніть! Звідки в такого малого Вивільнення сили… Це ж навичка Важкого кулачного бійця, вищого класу. Стривай… та дріада щойно назвала його Ю, так?

— Ю? Це ж той…

— Якщо й того малого візьмемо живим, я стану справжнім аристократом.

Хоч за якусь мить загинуло восьмеро його людей, Карон усміхнувся. Він і не помітив, що вже не він чинить розправу, а розправляються з ним…