Розділ 94 — Що посієш, те й пожнеш

Лабіринт Саду примарних дерев, дванадцятий поверх. Тунелем, утвореним деревами, бігли Карон і старі члени клану.

— Кароне, розвилка. Куди?

— Праворуч! Взагалі до одинадцятого коротше серединою, але малий, може, женеться за нами. За цим тунелем починається луг, а далі — невелике джерело. Монстрів там майже не буває. Пересидимо до ночі, а тоді виберемося каменем переміщення.

Карон і його люди й гадки не мали, що попереду на них, як на здобич, уже нетерпляче чекають.

— Я на вас чекала.

Маріфа взялася за краї спідниці й присіла в реверансі.

Карон зі своїми людьми розгублено дивилися на дарк-ельфійку у формі покоївки, що невідь-звідки з'явилася.

— Ти хто така? Нам ніколи.

Хтось із Каронового оточення погрозливо виставив зброю. Маріфа всміхнулася, та вже наступної миті її обличчя стало кам'яним.

— Як ви посміли… Ви, гірші за сміття, підняли руку на мого господаря.

— Ах ти ж! То ти з тим вилупком!

Чоловік із луком блискавично натягнув тятиву й вистрілив. Стріла зі свистом помчала Маріфі в перенісся, але не долетіла, бо Сукке, що стояв у неї за спиною, настовбурчив шерсть і відбив її.

— Що… овечий вовк відбив мою стрілу?!

— Бути не може. Овечий вовк — монстр третього рангу. Не міг він зупинити стрілу Сервіса.

Поки Карон і решта розгублено перезиралися, Маріфа взялася за лук, і ті миттю виставили щити. Що дарк-ельфи чудові лучники, знає кожен.

Та Маріфина стріла встромилася в гілку високо над їхніми головами, і на них лише посипалися тріски.

— Ха-ха-а, оце й усе? Даремно напружувалися. Дарк-ельфійка, а стріляє абияк.

Карон остерігався її, бо вона з Ю, але, побачивши, що стріляє вона кепсько, полегшено зітхнув. Його люди теж одразу заусміхалися й навіть розслабилися.

— «Підняли руку на господаря», а далі як там? — реготнув один. — Хочеш, ми тебе приголуб… А-а-а! Боляче-е-е!

Він раптом скривився від болю й скорчився. Його всього облив піт, і видно було, що він навіть поворухнутися не може.

— Гей, що з то…

Карон хотів кинутися до нього, але й самого Карона пронизав такий самий нестерпний біль.

Зціпивши зуби, він роззирнувся й побачив, що його люди теж корчаться від болю.

— Тепер хоч трохи розумієте, який тяжкий ваш гріх?

Маріфа з Сукке при боці дивилася на них згори вниз.

Карон помітив, що на Маріфиній руці щось ворушиться.

Спершу він подумав, що то чорна довга рукавичка, але коли Маріфа підійшла ближче, побачив, що ніяка це не рукавичка, а кілька тисяч мурах, які обліпили їй руку.

— Т-ти… приборку… вачка… комах… кх-х…

— Як на сміття, ви кмітливий. Це мурахи-кулі. Від їхнього жала накриває страшний біль… А, про біль вам пояснювати не треба, самі вже знаєте.

— Мурахи… на стрілі… То ти й схибила…

— Звісно, навмисно.

Жити Каронові й решті лишалося недовго. Один уже помер від больового шоку.

Інший, долаючи біль, зібрав останні сили й хотів жбурнути в Маріфу сокирку, але Коро, що доти причаївся непомітно, вчепився йому в зап'ястя, шалено замотав головою й відірвав кисть.

— А-а-а-а! М-моя рука-а!

— Коро, не їж, бо живіт заболить.

Наче того, хто ревів і кричав, і не було зовсім, Маріфа погладила Коро по голові, а той виплюнув кисть і задоволено примружився. Побачивши це, Сукке й собі потерся головою об Маріфину ногу.

— Ви — Карон, глава Ріфу влади. Вас я помучу особливо старанно, а тоді вже вмирайте.

Карон не міг збагнути, про що вона. Мурахи-кулі й так уже завдали йому нестерпного болю по всьому тілу, тож легкої смерті тут не дочекаєшся.

— Ще чого захотіла!

Перемагаючи біль, Карон пустив заготований Фаєрвол, заклинання другого рівня чорної магії. Перед Маріфою виросла вогняна стіна метрів п'ять заввишки.

— Ой… К-Кароне, нащо… А-а-а-а!!

— Т-ти що, кидаєш нас?! Ми ж стільки на тебе гнули спину!

— Пече! Пече-е! Рятуйте-е!!

Вогняна стіна накрила й самого Карона з людьми, і ті, хто не міг утекти, згоріли в полум'ї.

Якийсь час звідти долинали крики, та зрештою стихли. Маріфа загасила вогонь Вотерболом, заклинанням першого рівня магії духів, і на землі лишилися самі обвуглені трупи.

— Одного трупа бракує… Утік і не знає, що там на нього теж чекає пекло. А перед панною Ніною й Леною мені все-таки ніяково.

Сукке й Коро поруч із нею схилили голови набік.

Насправді Ніна з дівчатами наздогнали Ю ще тоді, коли він бився з Кароном і його людьми.

Маріфа з її гострим слухом почула, що Карон зі старими змовляються тікати. Дівчата розуміли, що Ю піксі не покине, тож вирішили, що з утікачами розберуться самі.

А Маріфа, перш ніж забігти наперед і засісти тут, обдурила Ніну з Леною й порадила кожній чатувати на окремому шляху. Тож ті й досі чекали там, де Карон зі своїми пройти не мали.

Тих, хто посмів підняти руку на Ю, якого вона шанувала як бога, і навіть поранив його, вона нізащо не хотіла нікому віддавати. Їй неодмінно треба було самій дати їм скуштувати пекельних мук і вбити.

За кілька десятків метрів від входу до Лабіринту Саду примарних дерев, похитуючись, брів чоловік.

— Кх-х… я ж випив зілля третього класу… що ж це таке…

Це був Карон. Тієї миті він накрив Фаєрволом і себе, щоб спалити мурах-куль, а сам, палаючи, вибрався каменем переміщення. Заплатив за це тяжкими опіками по всьому тілу, але зілля третього класу, яке він за шалені гроші купив у столиці, в крамниці припасів лише для аристократів, не лишило від опіків і сліду. І все ж перед очима в нього звужувалося, а все тіло нестерпно свербіло.

— Х-хай там як, спершу до міста… там мої люди чекають… і з ними — до столиці. Т-ті шмаркачі, — хрипко гигикнув Карон, — пошкодують, що на світ народилися. Я їм… пекло покажу. У пана Балю… під рукою… є один із П'яти лицарів Удона. Хоч який сильний той малий… як мон… стр… а п-проти нього не встоїть.

— О, що це з вами?

Перед Кароном стояв старий у вбранні дворецького. Карон одразу насторожився й потягнувся до кинджала на поясі.

Ліс Марма вважався доволі безпечним, але тільки доти, доки в ньому не знайшли лабіринт. Тепер це небезпечне місце, і звичайна людина без крайньої потреби сюди не потикається. А тут — якийсь дворецький, ще й старий. Не дивно, що Карон насторожився.

— Дворецький… Старий, ти з тією дарк-ельфійкою, так?!

— Хм? Дарк-ельфійка… Он як. То ви, певно, з Ріфу влади.

— Не прикидайся! Ти знаєш, що я — Карон, глава Ріфу влади, і прийшов мене добити!

— О-о… то ви і є Карон Бардодесса. Ви геть не схожі на зображення, що я роздобув, тож я вас і не впізнав.

— Н-не схожий… на зображення?

— О? Ви, схоже, не розумієте, що з вами діється. Якщо бажаєте, погляньте ось сюди. Перепрошую, що не відрекомендувався одразу. Мене звуть Нунг.

Карон глянув у дзеркальце, яке подав Нунг, і з горла в нього вихопився вереск.

— А-а?! Що це?! Ц-це — я?..

Обличчя Карона суцільно вкривали нарости, схожі на морських жолудів. А придивившись, можна було побачити, що в них ворушаться дрібні личинки.

— Червонотілки. Мабуть, у лабіринті вам підклали яйця. Хоча вилупитися так швидко вони не могли б. Ви, бува, не сварилися з приборкувачем комах?

— А-а-а-а-а! Це та дарк-ельфійка! Стерво! Я їй цього не спущу! Уб'ю! Уб'ю, хай що буде!! Хай хоч криком кричить — не помилую! М-моє обличчя… це вже занадто. Хіба можна таке з людиною?! А-а, свербить обличчя, руки, ноги, все тіло!

Напівбожевільний Карон скинув обладунки й заходився роздирати на собі шкіру. Бризкала кров, і з-під шкіри вискакували вже вилуплені личинки. І щоразу, як котрась вибиралася назовні, Карона пронизував біль, якого він ще зроду не знав, і він верещав.

— Отже. Справа в мене саме до вас, пане Кароне. Мій господар передав вам кілька слів.

— Щ-що т-ти кажеш?

— «Не зазнавайся на моїх землях, міністерський пес». Передав. І не турбуйтеся про своїх у Камі, їх я вже відправив на той світ раніше за вас.

— Т-ти…

Більше Карон нічого сказати не встиг.

Останнє, що він побачив, — перевернутий догори дриґом світ і очі старого, що дивився на нього без жодного почуття.

— А Ю з друзями в подяку, мабуть, занесу пирога з м'ясом.

Переконавшись, що Карон мертвий, Нунг легкою ходою зник серед дерев.