Розділ 96 — Коротке затишшя

Велике сховище Гільдії авантюристів у Камі. Тут зберігали все, що викупили в авантюристів: матеріали монстрів, коштовне каміння, рідкісні трави, квіти, прикраси.

Реєстраторки метушливо снували між рядами товарів, що заповнили все сховище, і пакували їх, щоб відправити замовникам.

— Фух… Щоразу одне й те саме, а втомлює ця робота сильніше, ніж здається.

— Ребекко, годі скиглити.

Ребекка мляво протягнула: «До-обре~». Звична їхня перепалка. А тим часом, якби продати де слід речі, які вони пакували, можна було б кілька років не працювати.

Прості люди часто питають, чи не крадуть працівники, коли мають справу з такими дорогими речами. Але в будь-якій гільдії, не тільки в Гільдії авантюристів, більшість працівників зв'язані магією контракту. Ця сама магія закладена і в рабський нашийник. Звісно, їхній контракт не такий сильний, як нашийник, тож лазівки в ньому є.

Мофіс розглядав гору матеріалів і коштовного каміння, яку приніс один авантюрист.

— Ді… голово, щось сталося?

— Еддо, ти щойно хотіла назвати мене дідом? Ну, гаразд. Глянь-но. Це Ю з товаришами принесли з лабіринту.

Мофіс поманив її, і Едда взялася роздивлятися речі на столі.

Гілки священного дерева, трава юлутес, місячні краплі, корені дорбори та інші рослини, матеріали монстрів четвертого-п'ятого рангу, смарагди, рубіни.

Усе на столі було дороге, а найцінніше — місячні краплі та корені дорбори. З них роблять ліки, а довкола Ками їх не дістанеш.

Едда помітила, що магічних самоцвітів тут немає, але не надала цьому значення, бо чимало авантюристів продає їх не своїй гільдії, а Гільдії купців чи алхіміків.

— Це ж Юсик приніс? Скажи мені хтось, що це авантюрист рангу B, я б і не засумнівалася.

— «Юсик»… Подумала б про свій вік. Аж гидко слухати.

— Хто б казав, — тихо засміялася Едда. — На вашу голову дивитися ще гидкіше.

Від Еддиної шпильки з Мофісової голови випало кілька волосин.

— Кх… З-зараз не про моє волосся. Якщо викинути на ринок стільки товару за раз, про Ю дізнаються навіть у столиці.

— Ой, а що ж тут поганого? Прославитися мріє кожен авантюрист.

— Набіжать охочі його переманити, а з ними і ті, хто замишляє лихе. Дехто з аристократів Ками вже заворушився. А найгірше буде, якщо ним зацікавиться не тільки Удон, а й інші держави.

— То що робитимете?

— Поки що викуплю все сам і випускатиму на ринок потроху. Хоча дещо таки доведеться віддати замовникам.

Мофіс і сам колись був авантюристом, тож заощадження мав. Але навіть для нього викупити все, що приніс Ю, було тяжким ударом по гаманцю. І все ж він мусив це зробити. Якщо Ю, не дай боже, переманить інша держава… Від самої цієї думки Мофіс не знаходив собі місця.

— До речі, голово, що це за пляшечка у вас на шиї?

Око в Едди було гостре, і пляшечку на Мофісовій шиї вона помітила одразу. А Мофіс розгубився так демонстративно, що аж здавалося, ніби навмисно.

— Ц-це… згущений сік однієї рослини. Як його роблять, я сам не знаю. Чесно!

Едда примружилася. Тут щось не так, підказувало їй жіноче чуття. Точніше, не жіноче, а відточене за довгі роки знущань із Мофіса.

— І що ж він дає?

— Р-ріст…

— Що-що? Не чую.

Під Еддиним поглядом з Мофіса градом покотився піт.

— С-сік, що пришвидшує ріст… рослин. Згущений.

— Он як? А чи не від Юсика він у вас? Я, звісно, такої думки не допускаю, але якщо раптом голова Гільдії авантюристів бере хабарі, що ж мені тоді робити?

Від Еддиної холодної усмішки інші реєстраторки під різними приводами повиходили зі сховища. Мофіс теж хотів підвестися, згадавши про важливу справу, але Едда лагідно поклала руку йому на плече, не даючи встати.

— Ц-це не хабар. Це угода… от! Я стежу, щоб про Ю не просочилося нічого зайвого, а Ю за це регулярно дає мені рідину, що пришвидшує ріст воло… кхм, рослин. Ніяких проблем! Ніяких! Ну, а я згадав про важливу справу, тож перепрошую.

Мофіс квапливо спробував підвестися, але не відірвався від стільця ні на сантиметр. Еддина рука в нього на плечі притискала його з неймовірною силою.

— Старий…

— П-пробачте…

Мофіс благав пробачення жалібно, мов дитина, а Едда дивилася на нього крижаними очима…

За Західною брамою Ками, у передмісті, стояв маєток. Коли ним володів Мусс, тут працював садівник, і все було охайно підстрижене. Тепер від тих часів не лишилося й сліду.

Ю і раніше привозив сюди рослини з Великого лісу та лабіринтів і вирощував їх. Але сьогодні зранку тут оселилися нахлібники, і все розрослося так, що аж дивно. У доброму сенсі.

Лікувальні трави та манову траву виростити дуже важко, а тепер вони густо вкрили навіть мур довкола маєтку. А винуватиця всього цього аж розпливалася в усмішці.

— Ю, у вас таке шовковисте волосся.

Дріада гладила Ю по голові, а він читав книжку.

Вона переселилася сюди з Лабіринту Саду примарних дерев і пустила коріння в саду маєтку. Через це все тут так і розрослося.

Ю читав, прихилившись спиною до дріадиного дерева, але довкола стояв гамір.

Дріада заговорювала до нього щоразу, як щось помічала, а піксі розважалися хто як. Одні каталися верхи на чорних вовках, інших вовки облизували так, що ті були мокрі від слини, а ще інші проганяли духів, які злітаються до Ю.

Момо тихенько сиділа в Ю на плечі й дивилася в книжку, хоч читати не вміла. Ніна спала, поклавши голову йому на коліна. Коро розплющив одне око, глянув на галасливих піксі й невдоволено притиснув вуха. Лена читала, лежачи на спині Сукке, але тепер звідти долинало тихе сопіння. Мабуть, не встояла перед його пухнастою шерстю і так у ній потонула, що її й видно не було. А Маріфа чекала поруч і подавала Ю чай саме тієї миті, коли йому хотілося пити.

— Т-ти ж лише бджола, а на мене… на мене нариваєшся? Та перестань~! Людисько, рятуй! Рятуй~!

— Ха-ха, у цього вовка така блискуча шерсть~

Піксі, за якою гналися велетенські бджоли, пірнула Ю за пазуху.

Ю пив чай, який заварила Маріфа, і думав, що часом і такі звичайні дні непогані.

※

— Діємо завтра. Мусс сьогодні опівдні, найпевніше, виїде до столиці й забере з собою своїх авантюристів і найманців. Та й авантюристи високого рангу з Ками роз'їхалися на іменні замовлення.

У напівтемній кімнаті чоловіки слухали ватажка шпигунів Священної держави Джадарк, і обличчя в них посуворішали. У всіх, крім одного.

— Нарешті, — Чі Ду захлинувся смішком. — Я вже ледве терпів, мало вас усіх не перебив. А-ах, швидше б убивати. Жінки, діти, старі теж згодяться. Уб'єш того, хто не опирається, і аж на душі легшає. Цього разу я так довго терпів, що вже не спинюся… Поб'ю рекорд Намби. Там я дорахував до ста тридцяти дев'яти, а потім так розійшовся, що збився з рахунку. Смішно, га?

Чоловіки глянули на божевільну усмішку Чі Ду, і в кожного майнула думка, що Камі так просто не минеться.

Намба була селом на п'ятсот душ у Священній державі Джадарк, але шанували там не Ірігаміт, а якогось невідомого бога. До цього маленького села і відправили Чі Ду, щоб навернути селян.

Скінчилося це жахливо.

Селян, які не захотіли навертатися, Чі Ду вбив усіх до одного. Мати благала пощадити хоча б дитину, і він убив дитину в неї на очах. Чоловік просив пощадити хоча б дружину з дітьми, і він убив їх у нього на очах. Старі падали ниць і просили вбити їх, аби тільки не чіпав інших. Чі Ду перебив усіх.

За те, що перегнув палицю, його позбавили посади командира полку святих лицарів, але йому було байдуже. Навпаки, йому здавалося, що тепер у нього розв'язані руки.

Чі Ду ліг спати, прихилившись спиною до лісової пантери, але від думок про завтра не міг стримати усмішки.